Іван РЯБЧІЙ
— Шановна пані Лемер, Ви — багатогранна особистість. Завжди перебували у середовищі митців, зналися з Марком Шагалом і Пабло Пікассо, при цьому часто поєднуєте живопис із поезією, а ще керуєте Європейською академією наук, мистецтв і літератури, де переважають науковці. Хімія, фізика, біологія, медицина неабияк впливають на Вашу творчість. То що ж Вам ближче — живопис, поезія чи наука?
— Кожна з трьох галузей — частинка мене.
Мої картини — мов діти. Коли одна з них рушає до чужого обійстя, я сумую, адже чимало робіт зазнали химерної долі. А поезія — мій внутрішній світ. Атмосфера миті, яку намагаюся втілити за допомогою слів, незрідка вельми скупих. Ніби втеча після напруженого робочого дня, а в мене усі дні напружені, і вихідні також.
— Це правда, що ідея про створення Академії спала Вам на думку під час візиту до Москви?
— Думки про таку форму організації наукової праці виникали в мене задовго до того, але задум справді з’явився під час конференції у велетенській залі в Кремлі, дощенту забитій людом.
Певно, Вас це здивує, але я думала про це ще дитиною! Поки інші діти під час перерв гралися на подвір’ї, я мирно сиділа на лавці. Вчителі дивувалися: “Ніколь, чому ти не граєшся з іншими?” А я відповідала: “Мадам, я міркую!” “Про що?”, — ще більше чудувались вони. “Про те, що робити далі!” “У тебе ж іще багато часу попереду”, — відповідали вони. Проте я безапеляційно відказувала: “Ні, саме часу мені й бракує — адже стільки всього треба зробити!”.
Окрім мрій про живопис чи — радше — творення у різних формах, мене не полишала думка, що невдовзі перетворилася на мету: створення “організації”. Якої? Тоді я ще не знала. У ті часи в моєму оточенні слово “організація” не вживали. Та й телебачення ще не було. То де ж я взяла цей термін? Хтозна, а проте думка не залишала мене: “Для чого організація?” І, сидячи на лавці, я шукала відповідь: “Не має значення, усе залежатиме від часу. Треба лише почекати і подивитися, що буде для цього потрібне тоді, як я виросту”. Було мені тоді десять.
Зрозуміло, подружок у мене не було. Дівчатка — всі старші за мене — думали переважно про любов. А мене сприймали як дивне маля. На щастя, знайшлася донька повії, з якою не спілкувалися через фах її матері — і саме їй я оповідала свої плани. Дивно, але слухала вона дуже уважно. Тож першою мені повірила донька повії.
Через двадцять років — точнісінько як у романі Дюма про мушкетерів! — ми знову зустрілися. Вона прожила прекрасне життя — так само, як і її мати, що давно залишила скандальний фах і зробила кар’єру.
Тож я чекала слушної нагоди. І дочекалася… у Кремлі!
— І як це сприйняли у Франції?
— Тоді ні славетні члени Французької академії, ні лауреати Нобелівської премії не бачили необхідності у створенні академії, яка поєднала б Схід і Захід! Дехто навіть остерігався впливу КҐБ! І все ж я вперто чіплялася за свій задум, зводила мости до тих, хто прагнув допомогти у побудові нової великої Європи.
Контакти з країнами Сходу відбувалися під пильним наглядом відповідних урядів. Усюди нас зустрічали зі зворушливим запалом! Болгарія, Румунія, Угорщина, Хорватія… Дехто з інтелектуалів мало не плакав від щастя. І я зрозуміла, що ми привезли їм промінь надії. Зустрічі з нами прагнули керманичі всіх цих країн. Зустрічей без протоколу. Просто щоб познайомитися. І ми знайомилися.
Проте я маю також подякувати кільком друзям-академікам, які повірили в мене й погодилися на цю авантуру, хоча дехто й вважав її “страшенно ризикованою”!
Тож коли Ви питаєте про грані моєї особистості, то Європейську академію можна вважати моєю “третьою донькою” після живопису і поезії. Однак ця “доросла донька”, якій вже 35 років, потребує найбільшої віддачі.
— Повернімося до живопису. Ви працюєте у багатьох техніках: мозаїка, графіка, акрилові фарби, килими тощо. Як співвідносяться техніка і сюжет?
— Коли з’являється сюжет, про “техніку” я й не згадую. Просто цікавлюся різними можливостями, і щось починає працювати. Якщо з часом я змінюю техніку, то лише тому, що вона мене більше не захоплює. Пікассо щоразу, міняючи жінку, змінював і стиль! Я ж не маю потреби міняти чоловіка, аби змінити свій стиль. Чоловікам, які були поруч зі мною, вистачало клепки втямити, що моє прагнення свободи примушує зумисне вдаватися до внутрішньої самоти. З митцями так часто буває.
Натомість життя — недуги, смерть рідних людей та інші лиха — постійно примушують мене починати спочатку. Бо щоби йти вперед, маю позбутись минулого.
— Малювали коли-небудь на замовлення?
— Не раз — на прохання уряду Франції, деяких банків і шкіл. Проте то були не картини, а мозаїки, скульптури та килими.
— Нині, коли Україна рухається в бік Заходу (Євросоюзу), а Росія демонструє агресію і дедалі більше схиляється в бік Сходу (Азії), у чому Ви вбачаєте місію Академії? Чи працює нині формула “Схід і Захід ідуть назустріч одне одному”?
— Академія не втручається у політику, а її мета практично в усьому збігається з метою ЮНЕСКО — нашого головного партнера впродовж 35 років. Коли в Україні почалися проблеми, пані Ірина Бокова, гендиректор ЮНЕСКО, одразу прибула до Києва, побувала на засіданні Президії Національної академії наук України. Якщо наша організація, на Вашу думку, може створити майданчик для прямого, відвертого діалогу, то ми з радістю підемо на все, аби встановився мир. Але що може Академія за таких політичних обставин?
До речі, часто виникає думка: чи не приходять негаразди України ззовні — і зовсім не звідти, звідки, як здається, вони йдуть?
— Чи є серед членів Академії українці?
— Звичайно. Насамперед згадаю президента Малої академії наук України Станіслава Довгого. Я мала нагоду переконатися в його особистому прагненні забезпечити наукову освіту дітям. Молодь треба підтримувати. І чим далі, тим більше. Адже телебачення та інтернет нічого доброго не несуть! Приклад роботи МАН і професора Довгого мали б наслідувати й інші країни Європи.
Серед інших членів-українців — поет і перекладач Дмитро Чистяк і відомий філолог Юрій Мосенкіс.
— У травні в іспанському місті Касерес Академія провела колоквіум “Світло на службі людства”. Звідки така трохи дивна тема?
— Абсолютно не дивна, адже 2015 рік ЮНЕСКО оголосила Міжнародним роком Світла! Подібні заходи потрібні, щоб правильно розставити акценти. Скажімо, питання використання сонячного проміння як чистого джерела енергії не лише є одним із найбільш нагальних для деяких країн Африки, а й цікавить і європейські держави.
Я запропонувала Президії Академії 2015 року продовжити цю тему і провести колоквіум у Марокко, адже у Касересі ми не встигли охопити всі аспекти проблеми.
Оскільки Африка — пріоритетний напрям роботи ЮНЕСКО,
ми також впритул наблизилися до африканського континенту. Найбільше ж його багатство — сонячні промені, і він дедалі більше залежатиме від сонця. До лав Академії входять більше шестисот найвідоміших у світі експертів, і коли вони разом обмірковують якусь проблему, то від цього виграють усі! Серед нас також близько п’ятдесяти лауреатів Нобелівської премії. Ми повинні об’єднувати наші зусилля — “Від Атлантики до Уралу”, як казав генерал де Голль. Це дасть шанс Африці й зробить Європу заможнішою. Африка повинна становити для Європи пріоритет, а Європа — нести до африканських країн інновації, допомагати їм із розумом використовувати енергетичні ресурси та стимулювати розвиток регіону.
Тож 2015 року Академія проведе колоквіум у Марокко, куди будуть запрошені видатні вчені не лише з Магрибу, а й з таких країн, як Малі, Камерун, Сенегал, Габон, Кот-д’Івуар та інші.
— Ви згадали про свій можливий візит до України. Коли це буде?
— Академія вже проводила зустрічі та конференції в Україні. Але тоді вони носили винятково науковий характер. Цього разу я їду з особистим візитом, як художниця — представити свою творчість у Києві. Адже деякі з моїх картин можна сприймати як своєрідний міст між наукою і мистецтвом. Про це горять уже самі назви — “Генетичне послання”, “Єднання молекул”, “Перші молекули життя”, “Клітинне бажання”, “Клітинний механізм”, “Молекули переносять думку”, “Хімія кохання”, “Квантова механіка” тощо. Буде і кілька картин про світло в імпресіоністичному дусі — адже саме імпресіоністи першими зробили великий крок у напрямі до абстракції! Словом, на мешканців Києва чекає незабутня виставка і цікавий перформанс.
