* * *
Володимиру Семистязі
Стала виразніша мова. Чіткіші ознаки.
Знято із ворога маску, немов з вовкулаки.
Справжнім означенням названо
старшого брата.
Болем і горем означена дружба проклята.
Віко труни зацвяховано із бетеерів,
Замість салютів спалахують гелікоптери.
Падають хлопці у трави, у розкоші степу.
Стало для них загадковим,
зрадливим те небо…
Втуплені очі у біганину футбольну.
Кличе реклама до свята у місті
престольнім.
Свята всім хочеться.
— Де воно? — Мазур питає.
У Краматорську. Слов’янську.
Донбаському краї.
“Свято” жахливе. Не свято —
воєнна стихія.
Б’ють. Убивають. І трупами нашими сіють.
— Ні, це не ми. — Розглагольствує карлик
кремлівський,
Ставши таким популярним у пісні
вкраїнській.
Мова уже не така і м’яка, і облесна.
Всіх пойменовує просто, правдиво і чесно.
Як говорити із тим, хто грабіжник
і вбивця?
Мову одну визнає — з лексикону в’язниці.
Слово — і постріл. І падає скошена жертва.
Це його мова. Така матюклива. Як мертва.
Зерна які засіває лихе те матюччя?
Що затіває — вгадаймо?
— Ця гадина злюча.
Що тут угадувать? — Кров на шляхах,
наче маки.
Стала виразніша мова. Чіткіші ознаки.
От і явилась така несподівана ера:
всі українці — нащадки Степана Бандери.
Так нас означили просто.
У ворога також
стала виразніша мова.
А часом — ознаки.
* * *
Він вийшов із ущелини гірської.
Горів позаду бронетранспортер.
Він вийшов переможцем з поля бою
цей чоловік. Цей справжній офіцер.
Нема таких ночей, як у Кабулі,
Це вам не Київ, де гульня всю ніч.
Здається, що про тебе всі забули,
І не побачиш дорогих облич.
Лишень листи. Листи, що ти писала
до своїх рідних у шкільні роки.
О, як вони тобі відповідали!
Які зворушливі були рядки.
Не знала ти, що ті листи наївні
були їм, як у спеку чистий дощ,
Були, неначе ліки чудодійні
від туги, від хвороб, від потороч…
Були ще в нього незабутні миті,
Про них нікому не розповідав.
І дивиться, як кулями прошиті
нащадки друзів між донецьких трав.
І звідки там взялися моджахеди
новітні зі спорядженням з Москви?
Чому у хлопців замість берців кеди?
Чому нема ясної голови?
Такі діла, наш Господи єдиний.
Старий афганець дивиться сумний
на зведення армійські щогодини
і коментар десь відсилає свій.
Його, він вірить, хтось та й прочитає.
Не може буть таке, щоб не читав.
Війну він пережив у тому краї,
де друзів багатьох позалишав.
Тепер по допомогу Україні
звертається він до небесних сфер.
Там побратими. Там відсутні війни.
Він — чоловік. Він — справжній офіцер.
* * *
Замість будильника будить людей стрілянина.
Жах неймовірний. Господи, відверни!
Чи уціліє, чи збережеться Вкраїна?
Люди звикають жити в умовах війни.
Скільки ще будуть знущатися
над Слов’янськом?
Горе в людей множиться. Сивий жах!
Поговорив із Тобою. Як це прекрасно!
Тішуся. Мов на гнізді
вмиротворений птах…
* * *
Життя складається зі звичок.
Вони руйнуються, бува.
Або міняються обличчя,
нові знаходяться слова.
Були, були і пощезали.
Ти їх писала. Вже нема.
Стоїть актор в німому залі
і в кулаці сльозу трима.
Не зна того, що здетонує
ота непрохана сльоза.
Стоїть один. І серцем чує,
як насувається гроза.
Краплини перші. Не останні.
Тьмяніє небо. Шум і рев.
Душа стоїть у завмиранні
в грайливім затінку дерев…
* * *
Була гроза. Була і злива.
Вночі собі дав волю грім.
А вранці, як альтернатива,
усе живе життям своїм.
Попідмивало брук, газони.
Ганя міліція бабусь.
Що їм робити, безборонним?
Вступити в партію якусь?
Зате нема нікому діла
до хлопця збоку. Він не сам.
Стоїть зворушливо і мило
із кількамісячним дитям…
* * *
Тема вічна. І в її основі
йдеться про розділене кохання.
І яке ж тут підібрати слово
затяжному нашому світанню?
Ще воно триває, все у росах.
Ще не пригубили ми роси,
Ще такі стривожені подосі
від такої дивної краси,
що взяла й між нами поселилась,
І сказала: “Тут я буду жить”.
Ніби заворожені, спинились,
Дивимось. Вдивляємось щомить.
А вона не думає щезати,
А вона живе собі й живе.
Не потрібна їй окрема хата,
Їй би тільки — небо голубе.
В ньому їй природно, як пташині,
що не тільки диха і літа.
Хочеться їй також, як дитині,
щоби хтось рукою пригортав,
гладив її, говорив до неї,
тішився, що є вона така.
Говорімо до Краси тієї,
що між нами є і не зника…
* * *
Здався собі всемогутнім.
Ніби сиджу над Дніпром.
Як у дитинстві, із прутиком
Б’ю по воді, як веслом.
А від отого шмагання
творяться юрмища хвиль.
Всі мої ревні старання
зносить вода звідусіль.
Та я помітив незвичне,
Як за ідею, вхопивсь.
Трапилась хвиля музична,
В ритми її задививсь.
І мимоволі помітив,
що на мій прутик і плюск
хвиля біжить, наче вітер,
в’ється красиво, як вус.
Мов від руки диригента
соло своє завива.
А в глядачів компетентних
оплески листям зрива…
* * *
Хай я навіть ляжу на вагон
і метро відчую поклітинно.
Знаючи, де саме той перон
і в яку стоїш ти там хвилину.
І тих кілька радісних секунд
не збіжать отак, як інші, мимо.
Люди заволають, як на бунт.
Я тебе всю вихоплю очима
Й далі в підземелля понесу.
Не цікавлюсь, що там буде далі.
Хуліганство шитимуть. І суд.
Покарання. Й хтось в гіркій печалі…
Отаке щось мариться в метро.
Правда тут прихована незрима.
Наче птах, що облетів Дніпро,
хочу тебе вихопить очима…
* * *
Не хочу псувати настрій
ані тобі, ні собі.
Душу відкрито навстіж
немолодій судьбі.
Душа як душа — ранима.
Може, надмірно тонка.
Їй би маленький стимул,
Їй би хоч півковтка
чистого, як озону,
цілющого, мов трава,
ніжного, як бутону,
слóва…
Слова, слова.
Де вони? Де поділись?
Бачу, що їх нема.
Певно, десь тихо всілись.
Хтось на замку трима…
* * *
Вслухалися у звуки дощові.
А після того — у раптову тишу.
Вона присутня навіть у крові,
коли мовчиш.
Мовчиш, немов не дишеш.
Мовчання, кажуть, золото.
Ну що ж…
У нас його багато, безумовно.
Ми мовчечки вдивляємося в дощ,
І кожен застигає молитовно.
І це мовчання справді дороге.
Його ніяк не переоцінити.
Мовчання наше. Тихе і туге.
Як тятива. І як гілки обвиті
хвилястим і настирливим плющем.
Здається він іноді недоречним.
Зате, як зонт, між нами і дощем…
Мовчання. Тиша.
Тиша безконечна…
* * *
Як би Олень звук не подавав,
як би не кресав своїм копитцем.
Вийде Олениця з буйних трав,
коли їй захочеться напиться.
Чи коли забагнеться якось
з Оленем побігти до крайнеба.
Зупинитись раптом між колось,
приманити Оленя до себе.
Все, як кажуть, у її руках.
Правильніше — у її копитцях.
Відштовхнеться, полетить, як птах,
І чекай, коли прийде напиться…
