Етнографія — наука націєтворча

Василь ЯРЕМЕНКО

Закінчення.
Поч. у ч. 27, 30, 31 за 2014 р.

1970 року всі філологи чекали виходу у видавництві “Наукова думка” двотомника літературно-публіцистичних праць М. Драгоманова. Цензура вилучила з книги доповідь М. Драгоманова, подану 1878 року на паризький конгрес на захист культур малочисельних народів Європи. Праця Драгоманова “Українська література, проскрибована російським урядом” всіляко гальмувалася до включення у двотомник. Щоб підтримати українських учених, російські літературознавці анонсували у “Вопросах литературы” наступне видання з детальним змістом, до якого була включена і названа доповідь М. П. Драгоманова. Не допомогло. “Голов­літ” (цензура) працю вченого вилучила. А за що? За цитату зі статті “захлебывающегося шовиниста”, “человека экстремы”, “неистового” (Плеханов) Віссаріона Бєлінського про “Слово о полку Ігоревім”. Бєлінський писав, спираючись на етнографічні дані (інші науки таких знань не подають), які підкреслюють відмінність кожного народу (сьогодні: “Україна — не Росія”), українського і російського. Бєлінський, користуючись науковою методологією, підкреслював не спільність рис, а своєрідність кожного народу. Не знав царист і шовініст 40-х років ХІХ ст., що через якихось 130—140 років російські ж більшовики “перекваліфікують” його в українського буржуазного націоналіста, а він, ніскільки “не сумяшеся”, писав:
“Слово о полку Ігоревім” чітко виявляє своє південне походження. Витончені форми його мови нагадують теперішню мову Малої Русі. Але те, що найбільше говорить на користь малоруського походження “Слова”, то є спосіб буття (habitus) народу, який там зображений. Є щось м’якого, благородного, гуманного у взаєминах героїв поеми. Все вам нагадує Південну Русь, де в наші дні знаходимо стільки гуманного й благородного в родинному житті, де взаємостосунки статей ґрунтуються на любові, де жінка користується своїми правами.
Протилежне ж відбувається у Східній Росії. Там сімейні взаємини вирізняються грубістю, жінка доведена до стану якоїсь домашньої тварини, шлюбові чужа любов. Порівняйте спосіб життя малоруських селян із способом життя міських жителів, купців і почасти інших верств Московщини, і ви переконаєтеся, як і ми, що “Слово о полку Ігоревім” — південного походження1”.
Це етнографія, яка за певних історичних обставин стає наукою історичною, ідеологічною і, коли хочете, — політичною. А для народу поневоленого, який веде постійну боротьбу за національне визволення, за створення власної держави, — і наукою державотворчою.
Ще в аспірантські роки, працюючи в бібліотеках Львова, у січневому числі журналу “Світ” за 1926 рік я натрапив на невелику за обсягом статтю “По чім пізнати народність людини?”. Через п’ятдесят років не пригадую, що спонукало мене тоді переписати для себе в зошит літературознавчих цікавинок її повністю. Етнографією я тоді вперше зацікавився і незабаром видав у серії “Шкільна бібліотека” (“Молодь”, 1968) книгу для учнів “Думи, пісні, балади”. Першопоштовхом стала стаття у “Світі”. Наведу її так, як переписав свого часу:
По чім пізнати народність людини?
— Одної днини їхав я, — так розказує італієць, — пароплавом через Женевське озеро серед вельми різноманітного товариства людей з різних країв. Один англієць, що найбільше з усіх балакав, звернувся до мене і каже:
— Наприклад, ви — італійці…
Цим заскочений, я спитав:
— Але ж, добродію, хто вам сказав, що я — італієць?
— Мій дорогий пане, — каже англієць, — що ви не є моїм земляком, — це річ певна!
— Ну то що?
— Далі: ви є заспокійний, щоби бути греком, а зарухливий, щоби бути голландцем; говорите вже півгодини з чоловіком, котрого імені не знаєте, — отже, ви не німець; як на француза, — говорите замало; їдете без слуги, — то ви не москаль; нічого похвального ви не сказали про мадярів, — то ви не є мадяр; дали обслуговуючому на чай, — то ви не швейцарець; ваші руки не закопчені тютюном, — отже, ви не іспанець; не маєте в сорочці діамантів, — то ви не американець. З того виходить, що мусите бути італійцем.
Мене тоді вразила методологічна засада: шукати відповідь за невідповідністю, за неподібністю, за неповторністю… Ця майже анекдотична мотивація визначення національності співбесідника руйнувала більшовицьку методологію виявляти схожість, близькість, подібність у мові, характері, моралі, — особливо між українцем і росіянином. Уже тоді стаття “Дві руські народності” М. Костомарова звучала як методологічна єресь в “едино правильной марксистско-ленинской, самой передовой науке”. І все ж, яка наука дала такі неспростовні аргументи вченому англійцю у безпомильному визначенні національності співрозмовника?
Однозначно: етнографія — як народознавство!
Коли українець Микола Гоголь поїхав до столиці “великого русского народа” і познайомився з так званою “богатейшей культурой русского народа”, якої він ще не створив, у листі до М. Максимовича заволав: “Закохався ж ти у цю стару бабу Москву, від якої, крім кислих щів та матюків, нічого не почуєш”. І знову: “Едем в Киев, наш богоспасаемый Киев, он наш, он не их!” Це вже йдеться не про природу північно-східної Росії, яка для Гоголя — “Чухонська сторона”, “простір висхлого болота”; а про речі міждержавного розрізнення і протиставлення понять “батьківщина”—“чужина”: “Наша Україна дзвенить піснями!” Між іншим, вчитаймося в Гоголя: “Русь” для нього — це Україна, а “Росія” — це Росія. Мережковський якось зауважив, що в хитрого малороса Гоголя навіть п’яний Каленик симпатичніший від тверезого російського мужика. І це знову ж таки етнографія — розрізнення за відмінністю двох етносів.
В Олександра Довженка є етнографічний нарис (оповідання) “Хата”, в якому українська оселя — хата піднесена до символу української держави, як у Шевченка: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. Як і в кожного народу: “Чурек і сакля — все своє…”
Варто простежити, як наша етнографічна хата стає символом нашої держави, символом, подібним до біблійної неопалимої купини, тим терновим кущем, що горить, а не згорає. Горить у пожежах світових війн, її перетворюють на попелище, а вона, хата, як птиця Фенікс воскресає з попелу і вічно живе — наша “архітектурна праматір пристанища людського”.
1 вересня 1945 року, коли на Далекому Сході вже впали знамена Квантунської армії, а Японія готувала “на завтра” чорнило і ручки для підписання Акту про беззастережну капітуляцію, — українські хати вже знову підіймалися зі згарищ, на яких іще бовваніли уцілілі комини печей, єдине, що було в ній із цегли, Олександр Довженко написав гімн “Хаті”, своєрідну декларацію нашої держави, що також диміла на попелищах історії. Дивився митець на згарище, а бачив її… хату. “На Україні й поза Україною сущу. Білу, з теплою солом’яною стріхою, що заросла зеленим оксамитовим мохом, архітектурну праматір пристанища людського.
Незамкнену, вічно одкриту для всіх без стуку в двері, без “можна?” і без “войдіте!” високонравственну людську оселю. Бідну і ясну, як добре слово, і просту, ніби створили її не робочі людські руки, а сама природа, немов би виросла вона, мов сироїжка в зеленій траві…”
У нашої хати-держави митець бачить “неповторну зов­нішність, привітну й веселу, часом сумну, молоденьку й стареньку вдовицю, чепурну і уважну, журливу і ніколи не горду. У полі, на горі й під горою, на городі серед квітів весною і влітку, серед насіння восени. Насіння у ній і на ній од стріхи до самого долу. Здається, щезне вона, і спустіє земля, заросте бур’яном, споганіє, і світ стане чорний від голоду й злоби”.
“Красна хата не углами, а пирогами”, — каже народ.
Сумним видався Довженку внутрішній образ нашої етнографічної хати. І виділось йому “Все, що в ній є й чого нема й не було ніколи, хоч і могло би бути. А не було й нема в ній безлічі речей. Нема в ній челяді, немає гайдуків, прислужництва нема. Немає кабінетів, віталень, спалень, де довго сплять. І не було в ній розпусти й лінощів паразитизму. Немає на стінах фамільних портретів (очевидно, знав Довженко історію М. Рильського, коли через увесь Київ під дулами револьверів вели чекісти у Лук’янівську в’язницю за строфу у хрестоматійному вірші “Моя Батьківщина”. Тоді її вилучили, гадали, що назавжди:
“Моя Батьківщина —
це предків ряди
Розвішані гордо по стінах,
Це поклик козацький,
це голос орди
З пісень старовинних”, — В. Я.), —
і скарбів нема в сундуках, і ковані панцири предків не красуються по її кутках, бо билися гаразд лицарі… без панцирів з одверто голими грудьми. А потім погнили онучі, потрухли клейноди до нитки, не стало й сліду на землі.
Не змовлявся в ній ніхто й ніколи заволодівати світом чи поневолювати сусіда […]. Не було в ній, будемо говорити, щастя… А було в ній плачу і смутку багато і вельми багато журби поміж насінням отим і квітами. А знала вона багато розлук і прощань безутішних. І співала вона здебільшого, і так талановито й натхненно, як ніяка оселя в світі”. Виспівувала “і прощання, і спогади про далеке минуле, коли ріки були глибші, риба більша, трави густіші, коні прудкіші й шаблі гостріші…” В усвідомленні цього і є націє- і державотворча сила етнографії.
Знаменно, що Борис Грінченко публіцистичний нарис про українську школу “На бес­просветном пути” надрукував 1905 року в російському журналі “Русское багатство”, де дав історико-порівняльну характеристику хати і избы. Надрукував за царського самодержавства. Дов­женко за самодержавства політбюро ЦК КПРС свого нарису за життя опублікувати не зміг, а перша публікація з’явилася, як і Грінченкова стаття, у російській пресі — “Литературной России” 8 лютого 1963 року за “хрущовської відлиги” — таки не давала спокою наша етнографічна, суверенна, державна Хата. І ніколи не здолає її задимлена і причумлена “изба”.
Як бачимо, етнографія — наука націє- і державотворча і зафіксовані нею пророцтва, передбачення, віра раніше чи пізніше збуваються. Тільки їх треба знати і прискорювати їх здійснення. Звідси і народжена етнологічними здобутками мудрість — “коли б ми знали те, чого не знаємо, то ми б мали те, чого не маємо”. Хитра, виявляється, штука — етнографія. Недаремно її більшовицька ідеологія уже в кінці 20-х років знищила, спалила, як Змій прочан до чарівної криниці з живою водою. Народ позбавили його народознавства, його історії — політичної, соціальної, духовної.
Грінченко усвідомлював, у яку науку він іде, які кінцеві результати вона дасть у народнопросвітній, націєтворчій і державотворчій роботі. Сьогоднішнє ВО Майдан — це також наша етнічна хата, в якій відродилася українська нація, у фундамент якої поклав і свою добротну цеглину Борис Грінченко — “Этнографические материалы”, — випуск перший, другий, третій, четвертий… і, начебто, ще стільки ж не встиг за життя надрукувати. Як свідчить М. М. Грінченко, необроблені етнографічні матеріали Бориса Грінченка вона передала В. Гнатюку.

______________
1 Драгоманов Михайло. Українська література, проскрибована російським урядом. – Львів, 2001. – С. 66–67. (Переклад з французької Густава Цвенгроша).

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment