Кулішів хутір

В. КИРИЄВСЬКИЙ,
м. Шостка

З’явився він наприкінці ХVІІІ століття на дикому місці біля джерельних озерець у верхів’ї річки Осоти, праворуч дороги з містечка Вороніж на село Макове. З’явився, мабуть, уже після складання “Опису Новгород-Сіверського намісництва 1779—1781 років”, в якому немає будь-яких даних про воронізьких козаків Кулішів та їхній хутір. Проте згодом у “Списках наявних у Малоросійській губернії селищ, із зазначенням, в яких вони містяться повітах і скільки в кожному душ чоловічої статі, що сплачують податки 1799—1801 років”, згадано в Глухівському повіті “хутор Кулешов” з трьома платниками подушного податку. До речі, у цих “Списках” також згадано в Глухівському повіті й “Шостинский Завод” (пороховой) з одним платником податку. Тобто усі інші, з півтисячі тодішніх душ шосткинських чоловіків, були державними утриманцями, солдатами, офіцерами та службовцями, тому й не оподатковувалися. На жаль, у списках не названо прізвище цього першого в історії Шостки платника податку. Не названо й прізвищ платників із Кулішевого хутора. Проте й так зрозуміло, що платниками були усі живі на той час від малого до великого козаки чоловічої статі на прізвище Куліш, а саме — колишній (1773—1781 рр.) курінний отаман Воронізької сотні Яків Іванович Куліш (1753 р. н.) та два його племінники — Олександр (1781 р. н.) (батько письменника П. Куліша) та Роман (1783 р. н.) — сини молодшого брата Якова Івановича Андрія (1759—1791), (діда письменника П. Куліша). Безсумнівно, власником хутора був Яків Іванович Куліш, про це свідчать документи однієї судової справи 1807 року, віднайденої у 1920-х роках у Воронежі краєзнавцем І. С. Абрамовим. За ними виходить, що поруч із хутірською хатою 1807 року були пекарня та ґуральня. Яків Іванович утримував на хуторі ще й двох наймитів. Хоча Яків Іванович й підписувався в цих документах як “дворянин, сотенний атаман”, проте, мабуть, не мав відповідної дворянської грамоти, яка б звільняла його від сплати податку. Відомо, що рідні брати Яків та Андрій Івановичі були нащадками військового товариша Михайла Кулішенка. Вони “вели жизнь благородную, сходственную с дворянской” і претендували в середині 1780-х років на звання потомствених дворян. Доказових документів виявилося недостатньо, тож чин сотенного отамана так і залишився пожиттєво за Яковом Івановичем, а Андрій Іванович 1791 року “без чина умре” рядовим козаком.
На початку ХІХ століття біля Кулішевого хутора з’явилося ще два нові хутори Свиридонів та Пешевців. Вони, як бачимо з карти Чернігівської губернії 1820 року розташовувалися на тій самій маківській дорозі, але дещо ближче до Вороніжа, ніж хутір Куліша (“Калиша”). Свиридонін хутір належав Свиридону Васильовичу Мезжелову (Мозжелову, Мазжелову) — унтер-цейхвартеру (завскладу) Шостенського порохового заводу в 1815—1818 рр.
Наприкінці 1830-х біля хутора унтер-цейхвартера Свиридона Васильовича Мезжелова виник хутір Миколи Семеновича Гукова, відставного, з 1834 року, штабс-капітана. Він відзначився у війні з турками 1829 року під Силістрією, за що отримав орден Св. Володимира IV ст., а 1844 року став дворянином. Штабс-капітан мав п’ятьох дітей — чотирьох синів і дочку. Отже, на хуторі Гукова зростала кількість мешканців, а Кулішів хутір, після смерті 8 січня 1847 року батька П. Куліша Олександра Андрійовича, обезлюднів. Землі навколо нього 1856 року розпродав Глухівський суд задля погашення боргів П. Куліша за видання своїх книжок “Украина” та “Михайло Чарнышенко”. Тому й не маємо ніяких даних про Кулішів хутір та його мешканців у “Списке населенных мест по сведениям 1859 года”. Сусідній Свиридонів хутір значиться в “Списке” як за прізвищем старого власника Мезжелова, так і нового співвласника Гукова. Вказано, що в Гуковому хуторі було 2 двори, де проживало 25 осіб чоловічої статі та 21 — жіночої. Один із дворів, вірогідно, належав Мезжелову, а другий — Гукову. Потім усе стало гуківським: і навколишні землі, і хутірські хати на них. Тож в “Списке населенных мест Черниговской губернии, имеющих не менее 10 жителей по данным 1892 года” значиться тільки одна назва хутора “Гуковъ”, у якому вже нараховувалося три двори, але кількість мешканців зменшилася вчетверо до 11 осіб (7 чол., 4 жін.). Імовірно, штабс-капітан Гуков уже помер, а діти його роз’їхалися по Російській імперії.
На дореволюційній триверстовій карті Чернігівської губернії, складеній на основі топографічної зйомки кінця 1880-х років, позначені чотири хутори посеред звивистої дороги з містечка Вороніжа не село Макове. Крайній із них на сході, у бік села Макове, є колишнім Кулішовим хутором. Він позначений малим контуром двору з двома будівлями, мабуть, пекарнею та ґуральнею. Найбільший із чотирьох хуторів, з довгим подвір’ям та будинком, є Гуковим. Між Гуковим та Кулішовим хуторами зображено на карті хутір з невеликим подвір’ям, а ліворуч (західніше) бачимо хутір з зовсім малим двором. Він стояв на місці забутого всіма Пешевціва хутора, позначеного на карті Чернігівської губернії 1820 року. За переказом, в останньому четвертому хуторці мешкали до революції люди на прізвище Князі, а в іншому, третьому, — на прізвище Лисиці. Старожили кажуть, що посеред Гукової садиби стояв гарний, “ніби царський, дворець” 2-поверховий дерев’яний будинок, за яким був сад із фунтівками, сахарками, антонівками. Щоліта в хутір приїжджала відпочивати велика родина Гуків, поки одного дня її не вирізала бандитська шайка. Справді, як дізнаємося з журналу “Вера и разум” за 1907 рік, “15-го августа сего года на Гуковомъ хуторѣ, Черниговской губ., Глуховскаго у., убили братьевъ генераловъ В H. и Я. H. Гуковыхъ, сына генерала студ. H. В. Гукова и родственника ихъ Б. Ф. Рыбицкаго. Люди мирно сидѣли въ бесѣдкѣ сада за ужиномъ, не думая и не ожидая, что надъ ними нависла уже страшная кровавая смерть. Врывается шайка разбойниковъ и звѣрски, ножами и кинжалами убиваетъ несчастныхъ жертвъ, — приводит затемъ въ сознаніе упавшую въ обморокъ дочь генерала В. H.Гукова — H. В. Бутлеръ и тащитъ ее въ домъ, гдѣ принуждаетъ ее и бывшую въ домъ невѣстку генерала, жену студента H. В. Гукова, звѣрски издѣваясь надъ ними, показать, гдѣ хранится оружіе, деньги, драгоцѣнныя вещи. Забравши все, разбойники бросаются въ домъ арендатора хутора г. Бондаренко, но онъ, какъ и всѣ другіе, проживавшіе на хуторѣ, въ ужасѣ бѣжали уже, спасаясь отъ неминуемой смерти; тогда разбойники возвращаются въ бесѣдку и надъ теплыми еще трупами убитыхъ ими правятъ тризну, пируя оставшимся ужиномъ и нисколько за себя не опасаясь… Зрозуміло, після такої трагедії нащадки штабс-капитана Гукова перестали відвідувати дідівський хутір, який по революції відійшов під комуну “Свет”. По війні сусідню садибу хутора Кулішів, позначену одиноким печищем під старезними липами, розорали гуківські комуноколгоспники під родюче бурякове поле.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment