Первовидженння Фрагменти з нової книги Мирослава Дочинця «Синій зошит»

Я не златоуст. І тим більше — не письмовець. Та я знаю, що люди більше вірять написаному, ніж почутому. Через те й розподіляю свій віковий прожиток на гуртовий пожиток. Як та криниця, що всім дає пиття. Сам я не пишу, додержуючись засади свого Вчителя, проте відкриваю свої надбання тому, котрий, як видиться мені, з легкої руки пустить се у світ, знайде йому оправу слова. І може, прийде година — і пилюга, якої я наївся на довгих дорогах земної ходи, обернеться в золотий порох досвідчення. І ляже на папір.
І прислужиться, як і я служив рукою і мислю.
Я — горянин. І характерність моя — горянська. Характерність простору і висоти: все, що виджу і скільки виджу, — моє. Се помогло мені вижити в чужому світі лісів, долин, степів і морів. Нашого на сій землі стільки, скільки ми забагнемо. Скільки можемо понести і принести до нашого останнього земного наділу в два метри.
Не поривайся врятувати весь світ. Передусім рятуй одну голову — свою.
Ти — господар своїх слів доти, поки їх не виповів. А коли виповів — то вже вони твої господарі. Міркуй добре!
Шаную тих, котрі завжди і на все мають свою відповідь. Коротку і однозначну. Може, вона не завжди вірна, не така глибока й мудра, зате — своя. Це люди ясного взору. Не затуманеного помисливістю душі, болісними сумнівами і чужими віяннями. Таким людям простіше і легше живеться. І тим, хто біля них, — також. Іноді погляди міняється, це є звична річ.
Звісно, людина — не зяблик, що лише одну пісню знає.
Чомусь люди люблять цю поразницьку приповідку: добре там, де нас немає. Вір у те, що добре там, де ти є — і так воно й буде.
А ще люди гадають, що судити — від слова судьба. Десь хтось чи щось судить нас, чи, вірніше — судить нам. І коли щось не виходить, ми кажемо: “Не судилося”.
Такий у нас забобонний розсудок.
Чиніть, як зранені звірі: зализуйте рани. Великі й малі. Не залишайте їх кровоточити й гнити. Зализуйте рани душі, обходячи й вириваючи з серця образи, як тернини. Тернини зловорожого світу.
Виходьте з самотности на люди. Будьте з людьми і серед людей. Але залишайте серце в чистоті й недоторканності небесної самоти.
Бо й Батько наш Там самотній, і сим благий та досконалий.
Німецький офіцер у колимському таборі розповів мені про свого вчителя — здається, його звали Бюхер. Він досліджував “роботу і ритм”, і дійшов думки, що чим більше праця сповнена гармонійної ритмічності, тим більше ефективна і продуктивна. Така робота, якого б роду вона не була, досягає схожості з музикою. Іншими словами — творча праця, яка, крім усього, приносить задоволення й радість працівникові та користувачу. Я це й сам відчував на собі, а тут ще й дістав потвердження вчених людей. Добра і гарна робота не лише годує нас, але й живить душу.
Згадаймо, що наш Бог був теслею.
Три діви, чи три жінки, будуть у тебе впродовж тривку. Не важливо, як їх буде звати, їх справдешні ймена: Насолода, Гіркота, Розрада. У кожної — свій час і своє наближення до тебе. І кожній — своя пожертва від тебе. Рівною мірою приймай їх щоразу, як першу і останню — і рівною мірою кожна наділить тебе жіночими чарами, приготовленими лише для тебе. Коли маєш жінку за єдину, то й вона служить єдино тобі.
І навіть якщо судиться тобі спізнати лише одну жінку, все’дно розкриється вона тобі в трьох лицях — насолоді, гіркоті й розраді. І нич не втратиш, ще й здобудеш.
Але слід затямити: жінка нам не дається і не віддається; жінка — посилається нам. Жінка — не поклик, а покликання.
Маленька дівчинка — було се в болотному краї Білої Руси — навчила мене, зрілого й тертого знегодами бурлаку, безхитрісному способу мирного спочивку: “Засинайте з гарним спогадом — і усміх залишиться на устах до ранку”. Так усе просто й мило.
Я й досі молюся, аби те дівча мало високу жіночу долю.
Буває, чхнеш — і в очах аж просвітиться. І з хворотою так. Буває, заслабнеш тілом — а в душу наче яснота прийде. Може — щоб прояснити тобі нову потребу: як душа наша духом очищується, так і тіло треба звільняти від зайвини, що обтяжила тебе.
Все держиться на коромислі рівноваги — як тілесне, так і духовне. І одне одним підпирається.
Коли мене запитують, що помогло мені перебороти лихоліття, вберегти себе і рівновагу духу, я довго не думаю над відповіддю: “Чистота. Чистота тіла, душі, потреб і помислів”. У молоді літа се давало мені захист і снагу в протиборстві зі злом. У чистоті я був, як у броні. В поважному віці се є моїм опертям, міцним хребтом, що тримає підупалі сили.
Кріпіться в чистоті. Рятуйтеся чистотою. Служіть чистоті.
Я давно вже не той, що колись. Не такі спорі руки, не такі бистрі ноги, не таке гостре око. І в світ я вже не так легко пускаюся, як переже — тримаюся свого малого обширу. Проте добре знаний мені, Світовану, світ сам приходить до мого порога. І ходить поруч, як вірний пес. І доносить мені безголосі новини, кладе печаті на близькі предмети — і я читаю сі знаки і пізнаю глибинний рух доби і далекий поступ прийдешнього.
Світ ходить колами. І ми, його живі частинки, також.
Тому ми вічні в сій круговерті.
Вмирати — означає уміряти. В словах заховані для нас підказки. Отже: уміряти — зводити все до меншої міри. Відмірювати сили і провадити розмірений тривок. Приходить час, коли ми починаємо спускатися з гори в долину. Сил тратиться менше, їх можна розтягти надовго. Ліпше сам собі діли, уміряй, ніж має хтось урізати. Радіючи маленьким благам щодень, думай про смерть, — так радили давні гречини.
Правда, наш люд говорить веселіше: збираєшся вмирати — сій жито.
Доброчесність — не зусилля. Треба мати завжди і в усьому надію на благість. Тоді доброчесність стане для тебе потребою, звичкою.
Ми не прийшли з порожнечі. І ми не вроджені з нічого. Ми — посланці тих, що йшли перед нами. І до чогось дійшли. Щоб ми з того почали і теж до чогось дійшли. Се — безкінечний путь усіх і кожного. Залишаймо на сій дорозі надбань щось своє.
Се — наші віхи у безмірі вічности.
Кожен народжується з хистом. Та не кожен упізнає його в собі. Хтось злегковажить сим, хтось обере легші труди, хтось злякається покути, що тягне за собою служіння штуці. Я теж не зважився стати годованцем муз, хоча, казали — не обійдений талантами. Зате мав доволі знайомців серед людей творення. І завжди їх любив, людей, що вміють вилущити з соломи нашої юдолі зерно радости і передати се словом, барвою чи нутою. Вони, яко ті блаженні, що ганяються за мрією і обіймають тіні…
Для сього треба мати не лише поклик, але й мужність.
Ми, українці, стійкі в трьох речах: у працелюбстві — на себе; у відчутті громади — для когось; у молитовній вірі — для Бога. Себто ми власники-осібники, волелюбні й боголюбні.
Тому українці є європейцями.
Велика рятівна мудрість у тому, щоб не чекати подяки за заслужене; не чекати добра за добро; не чекати повернення боргів, але самому борги повертати.
Мудрість самозбереження.
Всяка робота піде легше й веселіше, як назвати її — служінням.
Просте слово, а як — служить!
Дар провидництва. Його підозрюють у мене, розбурхуючи в собі різні уявлення. Я б не називав се даром, яким сподоблені праведники, наділені пророчим надихом. Моя спосібність — набута й розвинута, перевагом у бутність тривалого лісування. Там я мав достатньо часу і тиші, щоб спостерегти загадки розвитку живого світу. А світ — увесь живий, і зріє в часі за своїми поконами. У мене, завзятого читальника, не було там книг, і мало-помалу став я читати книгу живої натури — кору дерев, круги на пнях, рисунки листя, трав і пелюстин, розписи звіриної сириці і риб’ячої луски, зміїної шкіри і пташиних крил, комашиних перетинок і панцирів раків… Приглядався до плеса води і неймовірних обрисів каміння, до слідів на землі і до порядку гнізд, кубел і нір. Аж доки не врозумів, що се — відкрите письмо. Письмо, яке не дає жодна з книг паперових.
Всотував і чутливо просіював запахи, аби збагнути, що рослини промовляють ними. У зав’язі, в розквіті, зрілости і в смерти під косою чи в зубах животини пахнуть по-різному. І в різний час доби, і в прагненні дощу чи в привабленні бджоли, чи в очікуванні звірини і птиць, що рознесуть сім’я… Запахами виказують свої пережиття.
Навчився вбирати в себе звуки і вилущувати з них вісті, які різноголосо посилав мені світ.
Стягуючи той огром знаття, розбираючи і порівнюючи їх, дійшов я відкриття, що се не безладне згромадження знаків і випадковостей. Се — єдинородний упорядкований розвій, стрункий і мудрий у своїй заснові. У всьому, великому і малому, закладена єдина міра ладу і складу, себто — неперервного перебуття в часі і просторі. Як кола на воді, збурені камінцем, — так зроджуються, біжать і вертаються кола змінности окольного світу. Щоб се втямити, потрібні очи, вигострені пильністю і спокоєм, без полуди сумніву й забобону. Так приходить першовидження, заглиблене видіння, яке ступенево переходить у провидіння. Якщо птиця знає, куди їй летіти за тридев’ять морів і знає час свої кончини, якщо риба в океані пам’ятає родовий витік, куди має вернутися й посіяти передсмертну ікру, що тоді казати про здатність людини…
За станом воздуха, світил, зілля і поведенцією тварин я навчився вгадувати погоду на тиждень, місяць і рік уперед. За множенням живої дрібноти — врожаї. За запахом людського поту, барвою очей і шкіри — недугу. За тими ж чинниками — ліки від неї. За “часовими колами” — перебіг розвитку теренів і народів. Бо за сутністю своєю се ті ж кола, що й на листі трави, на прожилкуватій кам’яній брилі, на зрізаному стовбурі, на голівці маку, на мушлі равлика, на кінському копиті, на людському нігті чи на райдузі ока… Все те — сумірне в рисунку. З досвідом спостережливости добираєш міру їх прочитання, відкриваючи картину прийдешнього.
Моя практика завжди і скрізь слугувала людям. Правда, її важко було комусь пояснити без підозри й сміху з їх боку. Знайшовся лише один чоловік, який се прийняв без слів. Ми запізналися на лісоповалі під Повенцем на Онезькому озері. Повенець — усьому світу кінець, казали про ті місця. То був єврей, математик, вельми просвічений у науках чоловік і до тюрми, казали, дуже багатий. Потай він спостерігав за мною і якось зізнався, що захоплений моїми “некнижними знаннями”, проте не знаходить їм пояснення.
Тут же я дещо пояснив — на пні зрізаної модрини. Вимірюючи стовбурові кола бадилиною, я виклав передбачення, що чекає сю державу через двадцять літ, сорок, шістдесят… Він був уражений, але недовго. На тому ж пні вугликом із ватри накидав стовпці чисел — і вивів те ж саме, що і я пальцем. Проникливий математик, він проникав числом у глибини часових кіл. Те, що я чинив нутряним оком. Числом можна все пояснити і багато що підкорити, навіть гроші, бо вони — лише бліда тінь числа. Числа, як вістові стовпи, показують хід історії. В 1914 році почалася перша світова война. У 1441 — друга. В 2014 році світ наблизиться до третьої. Спричинить се розлом на теренах Київської Руси, що має нарешті, згідно з історичною правдою, відломитися від Московії, яка все більше втрачає потугу душити народи…
Каторжани понуро тягали колоди, а ми, як причучверені, хитро посміхалися біля пня з нашими химерними розрахунками. Бо ми щось знали, ми чекали нових, поворотних, кіл нашого і вселенського розвитку.
От і все, що ховається за загадкою дару провидіння.
Майстерність і досвід — не браття. За незрілого мастака я десять досвідчених дам. Бо вправність — часто вроджене обдарування або здобуте світотворчим вишколом і терпінням серця. І в кождому випадку се є потреба краси. Вміння мистця, до якого б ремесла не належав, у тому, щоб спохопити ображчик досконалости природи і перебити його в свої поробки. Не рука робить майстра, а надихнене серце. Він вигадує в роботі те, чого не вміє і не знає.
А досвід — то знання вчорашнього дня.
Все головне — добувай із себе. Се я часто раджу тим, хто готовий мене слухати. Се я радив і молодому новинареві, що починав працю на ниві словесній.
— Як писати? — ревно доскіпувався він.
– Верни собі очи дитинства, згадай, як і що ти видів уперше. І так се опиши. І ніколи тут нічиєї ради не слухай — слухай лише себе. Та ще — Природу. Лише Природа може творити нову природу.
– А про що писати? — не вгавав той.
– Пиши про те, як і що з тобою було.
– А якщо зі мною нічого такого не було?..
– Пиши про небувале… Слово своє треба видобути з самого себе, як цар Давид.
Прийшла молода жінка з бідою:
— Вуйку, завагітніти не можу.
– Як із чоловіком живете?
– Як усі…
– Чи файно вам удвох на самоті?
– Спимо…
– Не спати треба, а любитися. Відкрито любитися.
– Як се? — питає з подиву.
– Коли на людях будете, обніми чоловіка і поцілуй. Міцно поцілуй, так, аби всього в себе втягнути.
– Якось соромно… та ще при людях.
– А не соромно в діда дітей просити?..
– Поцілувати, кажете, вуйку? Сама? Такі ліки?
– Такі ліки…
За рік, дочувся я, найшлося в них хлоп’ятко. А я гадав — дівча буде. Бо ж від матері бризнула іскра на сиру солому любови.
Радування можна знайти в кождій роботі. Ще замолоду літував я на полонині в колибі вівчаря Данила. Чоловік як чоловік: на слово скупий, у роботі твердий, малописьменний. Та вразила мене його причуда: струмент мав різьблений, судину для молока — розмальовану, а долівку в колибі встеляв зіллям “для паху”. І то ще не все: стриг Данило овець кожду на іншу мінту. Я аж приглядатися став — ачей привиділося! Одна ярка стрижена повздовжніми смугами, друга — поперечними, у третьої пасма перепліталися, котрась — із кіскою ходить, чи з кучерявим борлаком, чи в залишених панчішках… Узяв я Данила в допит: як сю химерію розуміти? Чоловік здвигнув плечима: “Розуміння просте. Яка не є скотинка, а — божа. Чому б їй, як і нам, не мати бодай якесь своє лице? Посмійся з мене, з дурного пастуха…” — “Ти не пастух, Даниле, — сказав йому я. — Ти — пастир”.
Шукаймо врадування на кожному поступі.
Дерево росте — для себе. Для себе цвіте косиця і співає птах. А нашим тілам і душам від того тепло.
Можна робити щось для себе, але з таким сенсом, що се ще більше прислужиться иншим.
Сліпий не видить — і змирився з тим. Все навпомацки знаходить, силкується пізнати невидиме — і так живе, майже, як зрячий. Знаю я і глухих. Ті недочувають, сердяться на того, хто говорить тихо й невиразно. І додумовують собі недочуте… Ущербним простимо, та скільки так живе з добрим слухом і здоровими очима! Самі собі більма ліплять і вигадують глухоту, щоб не чути голос правди.
Краще сліпота дії, ніж глухота обману.
Є гріхи і є огріхи. Перші заглушують ядучим бур’яном ниву життя душі, не дають сіяти Духу. А огріхи — не проорані частини поля. Так кажуть земледільці. І так могли б сказати сіячі поля духовного.
Зіб’єшся з борозни — порушиш межі.
Либонь, один лише раз я піддався заздрості. Було се в Абхазії, де я висаджував пробні каучукові ліси. Відшуміла злива, та така, що несла гримучою рікою стовбури дерев і трупи звірів. Я йшов вуличкою і раптом учув стогін. Людський стогін. Крізь густий живопліт ірги та жимолості побачив я нужденного чоловічка — забрьоханого, мокрого, босого і в дірявих штанях. Ріка віроломно підмивала його дворище, забирала берег цілими грудами. А він, нещасний, пхав у ті вирви хмиз, солому, якось се перев’язував і кріпив камінням. Вода виривали ті віхті, облизувала каміння і тягнула на дно, та все ж спадала. Чоловік її перемагав. Довге волосся падало йому на очі і він його відкидав, як хворост. Готовий був видерти чуприну і кинути в мощення забереги, бо матеріалу бракувало. А може, він просто не мав за що постригтися. Я впізнав сього мегрела: він був звіроловом, доста невдатним, і все зароблене пропивав. А тепер він, стогнучи, як зранений звір, спасав свій терен від дикої ріки. І я йому позаздрив: чоловік стояв на своїй землі і утверджував її руками, зліплював кров’ю. Мав, яке-не яке, але своє гніздо. А я такого не мав. І не мав тепер що спасати, не мав що захищати нігтями й зубами… Мені було порожньо, і ноги повели мене в духан. Але сам пити я не міг. Купив жбан вина, сиру, буханець хліба і пішов до того бідаки. “Я хочу випити з тобою і скропити твій берег, аби він стояв, як скала”. Мегрел ударив себе в запалу грудину: “Добре, але я не маю горняток. Ріка забрала все начиння”. Може, він брехав, може він усе пропив… “Не біда, — сказав я. — Будемо пити з лопухів. Лопухи лишила ріка?” — “Лопухи лишила”. І ми згорнули листки в цівки і пили з них густе, як наше мовчання, вино. Нам було про що з ним помовчати…
Тоді я загадав, що колись повернуся в свій Сріберний край і зліплю собі маленьку хижку. Свою.
Для малодухих маю ще один пам’ятний відбиток зі своєї планиди. У поліклініці, де я склив вікна, служив немолодий уже масажист. Золоті руки мав той чоловік, я б сказав — зрячі. Бо кожду кісточку, кождий суглобик, кождий нерв хворого ті руки неначе виділи. І чинили дива. “Масаж, — казав він, — се заклинання тіла, поступове вигнання з організму зайвої, хворої речовини, переливання одної енергії в иншу. Се контакт двох кресал, що викрешують іскру життя. Ворожба рук і душі”.
Дійство своє він починав із пальців ніг. Один палець масажував п’ятьма способами, кожну ділянку по-иншому. Десь — подушечками пальців, десь — кісточками, а десь — нігтями. Легко, вкрадливо оброблялися глибинні життєві точки, замуровані солями. І коли той панцир нарешті розтрощений — радісний біль народження пробігав нервами. Пальці його в глибинах плоті невтомно добиралися до криниць нервової сили. І ними, наче струм електричними дротами, починало колобродити життя. Життя, що пульсує від ніжного, трепетного клубка в грудях, який ми називаємо душею.
Загад масажиста — розчистити сі животворні канали, захаращені всяким мотлохом нашого тривку, брудом довколишнього світу і брудом власних думок. Масаж той був — як вино. Спочатку збуджував, відтак п’янив, затим розморював. Я теж, припрошений приязним масажистом, спізнав того частунку. Якщо за перших сеансів кривишся від болю і напруження, то після п’ятого ледве здержуєшся, аби не заснути під гойними руками.
Вельми поважні люди записувалися на масаж за місяці вперед. Такі знатні були в того руки! Усе слава Богу, якби не одна дрібничка: на кистях чоловік мав лише по два пальці. У войну служив сапером — там і лишив инші свої шість. Я насмілився його спитати: як же тобі вдалося запобігти такого чину? “Після лікування добрий доктор-полковник хотів мені помогти, дати якусь роботу в шпиталі: “Ким би ти хотів бути, хлопче? Лише не кажи, що масажистом”. Усі довкола так зареготали, що я сказав: массажистом. І ось я тут…”
Отже, думаймо про те, чого хочемо, а не про те, чого не хочемо.
Де біда наших нещасть? У Біробіджані знався я з одним рабином, лікував йому хребет. Сила люду ходила до нього на розсуд. Чоловік знав кріпко богословську науку, і мудрість його була — як вода. Шанобливий подив викликало в мене те, що для кождого мав він різний одвіт. І дуже часто — без слів. Питали його, приміром, різні люди: де біда наших нещасть? Відповідаючи одному, постукав себе по чолові. Другому — по серцю. Третьому — по кишені. Четвертому — нижче пояса. А коли я найшов слушну мить, щоб і собі запитати, старий рабин здвигнув плечима. Видати, руки його втомилися і він лінувався ними “говорити”, не кажучи вже про немічний у деяких випадках язик.
На той час я вже знав, що головного в сьому світі словами не поясниш.
Час для запитань і час для відповідей. Коли втямиш сю межу, все рідше будеш запитувати. Натомість пильніше й уважніше споглядатимеш образи світу — і зчитуватимеш у них відповіді-відбиття письма великого Маляра. І будеш охранений великим наставництвом. І з’явиться первовидження життя.
Мої оповідки про птиць, про сих дрібних янголів землі і неба, надто любив слухати один мовчазний юнак. Файно розказувати таким. Тоді ти й сам наче збоку слухаєш себе. Я захопився, вився словесами по древу в небо, а він слухав і мовчав. Лише раз перебив мене несподіваним запитанням: “А як ви гадаєте: птиці щасливі, коли співають?”
Я замислився: “Може… Але щасливіші ми, коли слухаємо їх спів. Для щастя потрібен слух. Осібний слух, аби його вчувати і приймати”.
Доточую до мовленого ще й згадані слова одного старого садівничого з Поволжя: “Сади я саджаю для радости бджіл і птиць…” Мені кортіло обняти його за сказане, та застидався.
Ніхто не давав мені вихову. Люди, що обступали мене в дітвацтві, були темні в науках і неписьменні. Зате твердо держалися доброчесности й людяности. І в тій темноті злигоднів і забобонів їм світило сонце предковічної правди. Дідо, що замінив мені студеного няня, повчав мене не приписами й погрозами, а ясністю прикладу. В припомці, як ми сиділи якось під возом, перечікуючи в полі хлющу. Дощ то надбігав, то вичахав, блискавиці сікли хмаровиння, пробивалося сонце. Дідо мрійливо мовив: “Жиється далеко приємніше в сонячний променях, як під захмареним небом. Так і кожде привітне слово, кождий ласкавий взір розсіває кругом тебе ясні промені”. Хмари й далі змагалися з ясністю, доки вона їх не зломила. І дідо мій, діставши батіжок, довершив сказане: “Захорони сонце в свойому серцю, най сіяє воно своєю привітністю”.
Можна назвати той давній припадок способом вихови. Та я волію вважати його наукою радости.
Царем природи стаєш по тому, як признаєш себе її слугою і рабом. Я прожив у хащовому безлюдді майже сім літ. І ліс-батечко навчив мене, нерозумну дитину, науці вижиття. Себто — складати природі жертви і приймати їх від неї. В лісі навчився я самотугом полісувати. Слово “полювати” не люблю. Бо охотився я не для охоти, а — щоб жити. По тому, як прийняв я в себе природу, вона прийняла в себе мене, стала відкривати нехитрі секрети прокорму в дикому обшарі. Спершу хворого чи зраненого звіра мені показували ворони. Я, Ворон, пізнав сю птицю, як мудрого помічника і водночас підступного противника. Ворони неохоче ділилися зі мною здобиччю, доки я сам не навчився добувати і вони почали вимагати свою частку.
Книга Лісу відкрита й доступна глузду. Важко дістати звіра без оружжя, та коли ти проникнеш у єство звіра, його слабости стають твоєю потугою. Великих птиць я добував маленькими хитрощами. Насипав під деревами жовтий сухий пісочок, на сі платки мали падати сонячні промені. Птиці любили кушпелитися в піску. Від одного насипку до другого була відкрита доріжка, а з боків майстерно виставлені перепони з сухих гілок. Так птиці попадали під зігнуту дужку з петлею. Чи під жердину, що піднімала їх на волосіні в воздух, так і висіли. Були й инші ловинки, що вдаряли камінцем…
Коли я обходив свої пастки, бувало, ворони вже розкльовували здобич. Доки я не знайшов роб і на розумну птицю. Ворон дуже обережний і не любить ніяких пристроїв: я підвішував над сильцями дощечки, на яких випалював слова: “Я теж Ворон, і се моє, а не твоє”. Подекуди їх не клав — залишав десятину птицям. Надійно помагало.
Мені ж помагав нутряний здогад, що все в лісовому царстві підвладне закону рівноважного ділення: одна рука бере — друга віддає. І тоді ти вчуєшся царем природи, коли врозумієш, що поряд царює і звір, і птах, і гад, і жаба, і комашина. Се є справедливе й милосердне царство для всіх його малих і великих насельників.
Ліс продиктував мені й инші свої закони: не брати зайвину, не лишати слідів, не набивати нових стежок, не турбувати живноту в полудень, не полісувати в празники, не споживати їжу на місці ловлення, не гасити огень водою, не ставати в тінь кривих дерев… Навчив мене говорити із звіриною, напоумивши, що одні розуміють лише прокльони, инші — лагідні прохання. Як і люди.
Вберігаючи спокій лісу, я дістав його обереги. Заскочений зимовою ніччю, я в теплому захистку добував до ранку. Валив стовбур на стовбур, прокладаючи їх сухим мохом, гіллям і грибами — і підпалював їх. Деревина тліла, горіла й гріла мене на м’якій постелі з хвої.
Пізніше, в тайгових промислах, я ще більше усвідчився в мудрій зріднености компонентів природи. Що являють її високу мету і лад. На гадку приходить старий алтайський ловець Прохорій, котрий учив мене підготовлювати псів для полісування. Їх добирають у щенячому гнізді, вгадуючи котрі народжені для лісової служби. На піднебінні се написано. У тих щенят, котрі будуть ходити по оленю, такі ж черлені смужки на яснах; у тих, що годяться на дичину, в роті є такі ж горбики, як у тетерука; і псів на білку зів влаштований так, як у білки. Старі полісники вважають, що із сотворення світу передбачено все для ловецтва, як прокорму в природі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment