Василь Осадчий. Із рідного краю

* * *

Глухе запілля — київське Полісся,
Де є могили пращурів-древлян,
Була коса, тепер лише окісся,
Між косарів і ти не отаман.

Ясногород! А ти у нім сновида.
Вертаються з Чорнобиля ловці.
Перебрели, де Божниця Давида,
Той брід старий на Прип’яті-ріці.

…О, скільки їх служило у Петлюри,
Тих, що давно немає у селі.
Дуплові верби, мов старі бандури,
Схилили гілля-струни до землі.

 

Оглядаючись…

Був і Мойсей рабом, але у Бога,
І за стовпом вогню йшов на Сінай.
Вони посіли край Сигона й Ога,
Жирнющі землі — сій і пожинай!

Розледачіли… Розтовстіли шиї.
За спину геть запхали Твій Закон.
Ти мир давав — не слухали вітії!
Ти милосердний, Боже, іспокон.

Гріхи батьків ми виправить не годні,
Всі лжехристи злягли в свої гроби.
Ось рідний край, де ми раби сьогодні,
Так, як і вчора, в ньому ми раби.
* * *

Земле, повна кров’ю — не соками!
Що тобі намовчали віки?
Наче обри, орали пророками,
А по смерті вдягли їм вінки.

Не душа — глушина поза пущею,
Хоч вовків серед ночі ганяй!
Ти не марила райськими кущами,
Ти чула про пекло і рай.

Перетиканий синьою ватою
Твій кожух і тепер, як давно.
Ти — самотній мужик серед хати,
Синє тчеться сукно у вікно.

Ти бувала і щедрою, й доброю,
Земле рідна! Людина ж — трава!
Вітер хилить нас, хилить до обрію,
Хилить з нами й старі дерева.
* * *

Мов на прощу прийшов, з дальніх сел
піщаниця,
Видно бані церков. Теплі в осени дні.
А Дніпро проти сонця тут блищить,
ніби криця
На козацьких шаблях, що в бою замашні.

Наче повінь, жура топить київські кручі.
Вдар поклона й торбину знов
поправ на плечі.
Із осінніх небес долинають скрипучі,
Мов немазане колесо, журавлині плачі.
* * *

Сестри дві — Вольність і Вкраїна!
На шальках їм нема ваги:
Це те добро, котрим людина
Не платить Богу за борги.

Свобода, браття — не сваволя,
Вона в руках народу — серп.
А найстрашніша річ — неволя,
Якій зрідні хіба що смерть.

З печер минулої епохи
По древко тягнеться рука.
Не треба йти нам на волохи,
Де правда щира та гірка!

Та правда віку не потоне,
Не розминеться з днем старим.
Публічно — радуйся, Сіоне!
Приватно — мати церкви Рим.

Тож не робіть дивовищ знову:
Щоб не спостигло каяття.
Життя без божого покрову —
Це животіння — не життя.

 

* * *

У місті вереди лише та напасті,
Хоч небо й багате святошним яйцем.
І в тебе не буде ніякої власті,
Як будеш по світу ходить одинцем.

За спиною знову залишиться Київ,
Зустріне в селі тебе не фарисей —
Старенький пастух із горіховим києм,
Заїка-сатир, козлоногий Мойсей.

У нього вітри на припоні і птиці,
Горіховий кий творить справжні дива.
Висять на березах мойсейські таблиці,
Підвладні старому вода і трава.

Махне своїм києм — і маки криваві,
Квітують Содомські й Гоморські міста.
Махне — і виходять церкви златоглаві
З осінніх лісів… І, як стіни, вода.
* * *

Гори од Півдня — диво! Руки твої в нестримі,
Висохли з посту, легко бігає в них перо.
Ти, Єлезаре, нині не в єзуїтському Римі…
О, як ти любиш Київ, любиш святий Дніпро!

В граді — церкви і ружі, буйно
цвітуть калини,
Біля Дніпра татари грають
в чортівський бридж.
…Давидовими псалмами вербову
коляску Вкраїни
Гойдає далеко на хуторі
Пантелеймон Куліш.
* * *

Богохвальні струменять пісні,
Добровонні брязкають кадила.
Ось він город, наче уві сні,
Янголята, в котрих білі крила.
Бенастанно молишся з слізьми,
На стільці, до неба звівши руки.
Боже, душу у мене візьми
Та не дай з життям іще розлуки.
Осінь в ризах, як жінки святі,
Свіч наставить на шляху до міста.
Позливає в гривни золоті
Срібні кубки, бабині намиста.
По усій землі все розішлю —
Хай убогі втішаться і слуги.
Коней дам отим, кого люблю,
Хто згубив їх в часі Телебуги.
Володимир тяжко помира.
Другий Йов: бо мав його подобу,
У Любомлі — сквира, дощ… Мара,
Мов княгиня, плаче коло гробу.
На поворот Данила з Орди

Мов раб прикутий до галери,
В великім смутку сам-один.
Це ти скликаєш калугерів —
Звичайну братію і чин?

За вітчину здолала втома,
Ти ідеш в Київ на Дмитра:
Нема добра у себе вдома,
Та і в татар нема добра!

Біда страшна справує й грізна,
Диявол згидив це життя.
Невірні вигадки Чингіза,
І чари злі, й кровопиття.

Кущеві кланяються стиха
І п’ють кобилячий кумис.
Татарська честь тут гірша лиха,
Злоба і лесть, як хитрий лис.

Та хоругов замайоріла:
Ти бачиш в рідній вітчині
Архистратига Михаїла
На монастирському човні.
* * *

Ось вона — та, що хвилює роками,
Смерті вінець на старечім чолі.
З календаря рве сухими руками
Жовті листки і кладе на столі.

Час свій для всього, все має пору.
Вкотре схід сонця стріне вона.
Смужка із диму лине угору —
Знак, що не вмерла думка земна.

Вийшли із хати Доля й Потреба,
Спить під іконами Скарга-пташа.
В тихій молитві ближча до неба
Господа бачить грішна душа.

* * *

Терпіти годі! Кину все до лиха —
І по шинках: до печінок дійшло!
Остобісіло… Душе-терпелихо,
Жар-птиці розмальоване крило…

Життя — обман, що гзиться з парубками
Та набиває грішми гамана.
Хай на скрижалях хитрими руками
Воно не пише наші імена.

Холодний вітер не гуде, а свище,
Ти по коліна знову у снігу
Ідеш на те забуте кладовище,
Де поховав людину дорогу.

На цьому світі нам не жити двічі,
Щоб не пропасти з туги, я грішу.
І слово правди кину вам у вічі
Та про Злощастя вірші напишу.

Не дав Бог долі, щоб по-людськи жити —
То й я життю не подаю руки.
Вже краще сивим волосом світити,
Ніж в чорний чупер затикать квітки.
* * *

У вогнях і ти, горо-Княжухо,
Сатанинські на тобі пісні.
Цвіт Іванів та Ведмеже вухо,
Богородські трави помічні.

Поклади вінка свого на воду,
В Бідчі-річці світиться вода.
Ворожбитські є пісні в народу,
Як Марена, ходить молода.

Хай тій Діві вибачить Пречиста:
Бо Купало — бог поганських піль.
…Повна рожа на тину обвисла,
По тину повився ярий хміль.
* * *

Вітер з-за мосту регоче на тім Чорториї,
Де обезлистіли клени, безлюдні шинки.
Птиці задрипані крила розправили й шиї,
Злісно сміються, неначе єхидні жінки.

Хмари громадяться. Ванти,
немов блискавиці.
Чорт запускає в чуприну свого п’ястука.
Дай мені, Боже, хоча б дощової водиці,
Хай вона буде у чаші не надто гірка.

Час каламутний… І десь за горою Вкраїна.
Ти — прокаженний, з козацького
випав коша.
Бачить не хочеш, як корчиться з болю людина,
Чути не хочеш, як плаче самотня душа.
* * *

Бог не дав тобі іншої долі,
Вік зов’яв, наче маків той цвіт.
Тільки й зміг погуляти на волі,
Як на правду пускався у світ.
А тепер лиш спогадуєш пору,
Що дзвеніла, як срібная креш.
Та тікаєш од світу у нору:
Його муру чолом не проб’єш.

Жаль, не знала душа не убога —
Щастя там, куди доля веде.
То нащо нарікати на Бога:
Ніч іде, час покути не жде.

Доля, доля — улеслива пані!
Тане хрест — проминає зима.
…Як по святу! Як пісня Ордані!
І московський вітрець подима.
* * *

До порому! Авжеж, до порому,
До медів, до меткої бджоли.
Так марудно сидіти самому:
Ми ж громадно раніше жили.

Ми ж ділили і радість, і лихо,
Нині полудень. Хтось надійде.
На душі якось легко і тихо,
Наче Бог мене справді веде.

Так давнішими малось часами,
А тепер тільки туга в душі.
Неземними зовуть голосами
Готські діви десь на спориші.

А любов наша в грішних в оренді
І її сподіватись дарма.
Це б піти кудись на перебенді —
Так до приязні друзів нема.
* * *

Розлука й туга нестерпуча,
Шлеш скарги богові зими.
Ой, і крута життєва круча,
Де тільки Бог чита псалми.

Ти знай зітхаєш самотою
Та перевіюєш жалі…
Не йди даремно за метою,
Як важко жити на землі.

Уже й бруньки є на березі
І чуєш ти, немов крізь сон,
Як вірші Тудора Аргезі
В Парижі хвалить Сегерсом*.

__________
* Видавець.
* * *

З неба зірка вечірня упала,
Душу людську взяв Бог на гачки.
Проти ночі на Йвана Купала
На вінках так згасають свічки!

Вмить чорніє Дніпрова заплава,
Тепле золото свіч не тече.
В пітьму церква іде златоглава,
Переклавши хреста на плече.

Хай небесна закриється книга,
Наші долі — зірки золоті.
Хай душа в вас не буде, як крига,
Милосердними будьте в житті.

Я молюся всевишньому Богу,
Щоб простив, що у віршах грішу.
І, востаннє зібравшись в дорогу,
Все ж прощення в людей попрошу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment