«Духа не вгашайте!»

В Україні триває війна, a в цей час з’являється Закон про вищу освіту, який відкриває нам один із шляхів до європейськості. За оцінками Президента він знаменує собою прощання із радянською моделлю, вкотре підтверджуючи істину, що після хліба найважливішою є школа.

Георгій ФІЛІПЧУК,
академік НАПН України

Серед багатьох новаційних періодів, проблемних суджень варто виокремити той концепт, який має стати сутнісною складовою філософії нинішньої освітньої політики. По-перше, освіта всіх рівнів має сповідувати принципи і цінності національної школи, утверджувати авторитет національної культури, рідної (державної) мови, продукувати і пропагувати високі досягнення української нації. У противному разі вона стає контрпродуктивною, згубною, не європейською, не національною, не діалогічною, малоцікавою для інших. Бо народ без власної прогресивної думки, творчості є хворим членом у загальнолюдській сім’ї (Б. Грінченко). Отже, національна ідентичність, збереження і розвиток національного “Я”, своєї етнокультури (в умовах глобалізму й інтегративних процесів) мусить визначатися головною ознакою європеїзму. Щоби бути гідним європейцем, громадянином світу, насамперед слід стати гідним українцем, шануючи достоїнство свого народу і Вітчизни.
Чи притаманні сучасній вищій школі України культуровідповідність і моральність, коли окремі випускники шкіл із майже денаціоналізованого (щодо українців) Придністров’я, долаючи численні перешкоди вступу до українських вишів, зберігши повагу до рідної мови, нарешті в тій же Одесі отримують імперативно “заувагу” — “у нас преподают на русском” (?!).

Отже, в найближчі десятиліття освіта потребуватиме не лише знаннєвої, інформаційно-технократичної парадигми, а й насамперед ціннісно-світоглядної, усвідомлюючи, що реальна освіта є згубною для Людини, якщо вона не розвинута гуманно. По-друге, вкрай важливо зберегти, формуючи концепції, державні програми, закони, зміст освіти, навчальні плани і програми, підручники та посібники, зберегти оптимальний баланс двох стратегічних освітніх функцій — професійної і світоглядної. Бо якщо не олюднюється людина, то деструктивною і контрпродуктивною стає її діяльність. Спочатку Людина, а потім Дія.
По-третє, добротною, якісною, інтелектуальною, гуманною освіта зможе ставати у випадку сприйнятності й впроваджуваності тривимірної моделі — “особисто-орієнтована–національна–європейська”. Ігнорування будь-якої складової цієї моделі призводить до її ущербності, стаючи придатком до чужих знань і цінностей. Можна стверджувати, що значною мірою вітчизняна педагогіка, система освіти і виховання й надалі піддаються зовнішньому впливу, а також внутрішній інерції з консервації вторинності й “націо­нальної непритомності”. І щоб відповісти “як треба жити”, то пам’ятаймо апостольське правило Павла — “Духа не вгашайте” (Перше посл. св. ап. Павла до солунян 5,19).
Зміст освіти на всіх її рівнях має збагачуватися не просто культурою, а культурою українською, в її цілості і взаємодії. Саме джерельна вода національної культури творитиме інтелектуальний потенціал, генеруватиме якісно іншу ментальність, свідомість народу, наповнюватиме силою соціально-політичні інституції українського суспільства, формуватиме природовідповідну гуманітарну політику. Для цього слід вирішувати дві головні проблеми нинішнього часу. Найперше, політична воля й самоусвідомлення мають досягти нового рівня, щоб не лише забезпечувати національно-культурне виживання, а й безперестанно посилювати енергію творчого національного руху. Дуже легко можна бути розмитим у сферах державного життя, політики, філософії, освіти, літератури, мистецтва, релігії, історії, мови, традиції, якщо недооцінювати роль національної культури, що є в основі формування світоглядної, психологічної ідентичності кожної конкретно-історичної людини. Як показує суспільна практика, значна частина тих, які наділені правом і обов’язком торувати шлях до культурних національних цінностей, наділені або небажанням це робити, або перебувають під впливом надуманої ідеологеми про шкідливість “українізації”, або, будучи громадянином України, вороже налаштовані до утвердження націо­нальної ідеї в усіх сферах життєдіяльності. У достатньо широкому сегменті буття нація, втративши імперативи правди, істинності, критичності, достовірності щодо власного “Я”, зобов’язана повернути на шлях націокультурності. Неоголошена війна виявила чимало огріхів у політиці, державному керівництві, системі безпеки та виборі ціннісних орієнтацій, але найбільша вада суспільства — це не відсутність на початках боєздатного, патріотичного війська, а відсутність єдності народу, його духовної сили і віри в Україну. Бо з одного боку за роки незалежності на загальнонаціональному рівні суспільне, сімейне патріотичне виховання так і не стало доконаним пріоритетом держави, а з іншого, надмірна, нічим не виправдана олігархізація влади зумовила різке розшарування, зубожіння людей, несправедливість, моральний і правовий терор, інформаційну інтервенцію на терени людської душі, що породило апатію, індиферентність, традицію відчуженості від національної ідеї. Конче треба отримати шанс на таку політичну й етичну парадигму. Коли народ нарешті перестане послуговуватися, творячи власну ідентичність й цивілізаційний вибір, чужими, насаджуваними зсередини і ззовні концепціями історичного і націокультурного розвитку. Методологічно й методично важливо, щоб замість розрізненості й непізнаності вибудувалося нове науково-освітнє, культурно-історичне, світоглядно-ціннісне явище українського гуманізму, інтелектуалізму, естетизму, громадянського патріотизму.
Другий стратегічно важливий напрям взаємодії держави України, народу з національною культурою через освіту — надзвичайно трудомісткий, системний, не позбавлений націєтворчості, процес відбору культурних вартостей. Очевидно, що при цьому важко уникнути залежності від минущих настроїв і уподобань сьогодення, проте час, історія, етичні й політичні ідеали народу вносять свої корекції, коректності й варіації оцінок. Оскільки лише він, як говорив Г. Сковорода, є найбільш здатним визначати силу висловлених думок і дій смаком не по шкарлупі, а по ядру.
Тому попри перебіги часу, зміни суспільних поведінкових норм, політичну кон’юнктуру в змісті вітчизняної освіти мають бути представлені надбання тих видатних українських науковців, митців, громадських і політичних діячів, які на материзні і поза її межами вірою і правдою, інтелектом і талантом творили велич національної та світової культури. Бо важко усвідомлюється гуманітарна модель української освіти без праць, ідей, думок і позицій Д. Чижевського, М. Драгоманова, І. Пулюя, О. Огоновського, В. Липинського, Ю. Шевельова, С. Єфремова, Б. Грінченка, І. Дзюби та інших. Тим більше, що світ визнає досягнення українців як загальнолюдські надбання. Про це ж таки засвідчує факт відзначення на рівні ЮНЕСКО у 2014–2015 роках чотирьох ювілейних дат: Т. Шевченка (200), М. Вербицького (200), М. Коцюбинського (150), П. Грабовського (150). Значущість видатних просвітників, їхня громадсько-політична, наукова діяльність не втрачають своєї актуальності й не піддаються плину часу. 1934 року В. Дорошенко, відгукуючись на смерть М. Грушевського, якого називали “батьком батьківщини”, у журналі “Дніпро”, що видавався у Львові, писав: “…Довго-довго його твори будуть будити й уґрунтовувати українську національно-державну свідомість нарівні з “Кобзарем” безсмертного Тараса… Віримо, що вже незабаром розпадеться потворна домовина нової московської тиранії і в столиці Української держави — золотоверхому Києві повстане величний пам’ятник творцеві її — безсмертної пам’яти мученикові Михайлові Грушевському”.
Освіта, мета якої полягає у максимальному сприянні розвитку громадянського суспільства, має вмістити в собі всю палітру культуротворення. Освіта передовсім потребує правди і ріднокультурного ґрунту, пам’ятаючи сказане у 30-х роках минулого століття Б. Лепким — “який гіркий з чужої ниви хліб”. Особливо значуще завдання освіти — утвердження авторитету й провідної ролі державної мови, політичної і державної сили. Прагнення українства дійти до верховин істини, не зрадити своїм національним почуванням щодо рідної Мови, Віри, Історії, Школи, Держави, культурної традиції завжди натикалися на спротив, агресію, нетолерантність.
1875 року учителя М. Лободовського позбавили права вчителювати лише за те, що переклав одне (!) речення Євангелія Матвія українською мовою… Чи треба було дивуватися, що така школа вела до денаціоналізації українського народу… Таємний царський указ (1876 р.) забороняв не тільки українську книжку, а й театральні вистави, публічну декламацію, друкування українського тексту до музичних творів. М. Драгоманов писав, що заборона 1876 р. вийшла тоді, як руське товариство збиралося визволяти слов’ян! Значить заборона 1876 р. є “дурість першого номеру”.
Отже, мусимо визначити як доконаний факт, що така політика “культурного імперіалізму” була направлена у всі часи на вирішення важливого для Росії завдання — привести в стан небуття національно-історичне життя українства.
Проте і в найскладніші часи кращі представники української інтелігенції продовжували оберігати і розвивати українську мову, культуру, вели активну просвітницьку й освітню роботу. За порадою М. Драгоманова, — пише С. Сірополко, — багато творів друкувалося за кордоном, зокрема в Галичині. Б. Грінченко умудрився за час перебування в Чернігові (1894–1900) видати 50 книжок для народу, зокрема науково-популярного характеру. У Києві діяв видавничий гурток “Вік”, а з 1897 р. на чолі з Гнатом Хоткевичем склався аналогічний у Харкові. Харківське товариство Грамотности видало за 10 років 58 назв книг у кількості понад мільйон примірників. Факти засвідчують, що в небагатьох школах, що їх утримували власним коштом у своїх маєтках Марко Кропивницький та Микола Аркас, навчання нелегально проводилося українською мовою.
Це була епоха, коли все, що нагадувало про Україну, її культуру, історію заборонялося і знищувалося. Не дозволяли розмовляти, особливо в навчальних закладах, на “малорусскомъ нарЪчіи”, викинули зі шкільних програм усі українознавчі знання, видання “Кобзаря” (35 тис. прим.) 1906-1907 років повністю знищили в 1910 р., а видавців притягнули до судової відповідальності. До 1917 року в Україні не залишилося жодної “Просвіти”, які влада ліквідувала нібито за “проповідування сепаратизму”. У своїй українофобській політиці російські чиновники від освіти доходили до крайніх маразматичних дій. Так, наприклад, багатьом педагогам запропонували розривати шлюб, якщо одна зі сторін була налаштована проукраїнськи.
(Таким чином зловісний наказ Столипіна від 20 січня 1910 р. про заборону всіх “инородческих” товариств досяг бажаного результату).
Офіційна лінія імперії була радикально окреслена на масову боротьбу з “мазепинством”. Ю Шевельов у книзі “Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–1941)” описує цю ситуацію так: “У “Киевлянине” з 17 листопада 1911 р. в статті під назвою “Где главный враг?” А. Савелко писав: “Польське, фінляндське, вірменське та ін. питання — все це питання суто окраїнні, себто другорядні. Мазепинське питання б’є Росію в саму основу її великодержавності”. “Національно-державне самозбереження великого російського народу імперативно підказує нам потребу рішучої боротьби з мазепинством”. А в петербурзькому “Новом времени (1911 р.)” А. Меньшиков підголошував: “За найстрашнішого передвісника імперського розпаду слід уважати т. зв. мазепинство, що ревно готує повстання в Малоросії… Не лише державна мова, але і суспільна мова в державі повинна бути одна. Панування державної мови ми, росіяни, повинні боронити з такою ж енергією, як своє життя”.
А заборонами пам’ятних дат Т. Шевченка (1911, 1914) російська реакція намагалася завдати українській справі найболючіших ударів. Улюбленими прийомами в політиці тоді були численні спроби “підкупити” когось із українських думських депутатів, особливо із селян, щоб вони виступали проти української мови (як приклад, виступи депутата М. Андрійчука в 1910 р.).
Агресор завжди був наділений однією характерною рисою — нищити українське культуро-мовне середовище. В. Сімович писав: “Коли край Буковину в вересні 1914 р. заняли російські війська — окупаційна російська влада заборонила видавати українські часописи… доки росіяни були в Чернівцях, “Буковина” виходила у Відні. З приходом румунів на Буковину, часопис “Буковина” по більш ніж тридцятьох роках служби українському народові перестав виходити”. Нагадаю, що з 1918 р. “Буковина”, очолювана Ю. Федьковичем,
О. Маковеєм та ін. великими просвітниками, була справжнім визвольним прапором українського слова і свободи, на сторінках якої друкувалися: О. Кониський, Б. Грінченко, М. Драгоманов, А. Кримський, М. Кононенко-Школиченко, М. Міхновський, В. Шемет, М. Коцюбинський, висвітлюючи також національне питання на Наддніпрянщині.
Ідеолог офіційної політики Струве, аналізуючи ці процеси, так характеризував розвиток ситуації: “Якщо інтелігентська “українська” ідея вдарить у народний ґрунт і запалить його своїм “українством”, це загрожуватиме величезним і нечуваним розколом в російській нації”.
Варто визнати, що подібна дискримінація українців у сфері мови, культури, освіти, книгодруку, діяльності національно-культурних товариств проводилася і з боку інших держав на історичних українських землях, оскільки така доля судилася бездержавним народам.
На Буковині після підписання Сен-Жерменського і Севрського договорів вистачило всього кілька років для ліквідації українського шкільництва. Повністю зрумунізували Чернівецький університет, у 1920–1925 роках закрилися три українські гімназії в Кіцмані, Вижниці та Чернівцях, а з 1927 р. українську мову як предмет більше не викладали, зникли українські школи. І хоча в Конституції Румунії 28 березня 1923 року у §8 зазначалося, що піддані Румунії, незалежно від походження, мови чи віровизнання, рівні перед законом, проте, українці не отримали жодних гарантій щодо рідної мови і школи. Цілковито опанована була румунами і Православна Церква, а всі українські політичні партії розпущені.
Перша половина 20-х років була дуже складною для виживання українського шкільництва і в Польщі. Якщо на 1914 рік у Галичині було 2510 державних початкових шкіл з українською викладовою мовою, то в 1926-1927 навчальному році — лише 864. Правда, на підросійській Україні (Волинь, Полісся, Холмщина) перед війною їх не залишилося жодної. Львівський університет повністю залишався польським і навіть курси з української мови читали польською.
Фактів етноцидної політики, духовної дискримінації, освітньо-мовної руйнації українства не перелічити. Але знати їх варто. Правда історії виробляє націоімунітет, навертає народ на шлях природних світоглядних цінностей, навчає творити триєдину сув’язь особистісного, національного, загальнолюдського, роблячи освіту, а отже, й Людину, конкурентоспроможною, креативною і гуманною у цьому надто несправедливому й агресивному світі.

Георгій ФІЛІПЧУК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment