«Ніс Україну країнам» Григорій Трохимович Китастий

Анатолій ЧЕРНОВ,
Полтава

Людина, яка пронесла славу українського кобзарства країнами Європи і Америки, утверджуючи піснею ідею незалежності України, — це Григорій Китастий, славний син Полтавщини, що “ніс Україну країнам”, як сказав у своєму вірші “Відповідь Китастому” поет Гай-Головко. Творчість Г. Китастого — втілення кобзарського мистецтва. Його дух, його воля, уподобання підпорядковані кобзарству — цьому феномену українського народу.
Його родинне місто — славетні Кобеляки на річці Ворсклі. “Батьки мої, Трохим і Ксеня, були трудолюбиві, чесні, релігійні, статечні люди… Батько завжди гордо підкреслював, що він походив із козацького роду, — згадував Григорій Китастий. — Він був неграмотний, проте від нього я почув про Тараса Бульбу… Був надзвичайно співучий, любив церковний спів, по слуху завчив найскладніші партії з концертів Бортнянського, Веделя…, а коли розповідав про бандуриста, що співав “Морозенка”, — переказував це наглядно співом. Мати теж була не менше здібна до пісні. Вона хоч і не вивчала “класиків”, зате знала безліч народних псалмів, кантів, пісень… У родині панував режим побожності…”.
У родина було четверо синів і одна дочка — Григорій із них наймолодший, народжений 17 січня 1907 року. З дитинства знав дорогу до Народного дому, де відбувалися вистави, а скоро сам бере участь у драматичному гуртку, співає у міському хорі, вчиться грати на скрипці. 1927 року Григорій покидає Кобеляки і вирушає до Полтави, де вступає до Музичного технікуму. Його зараховують з умовою, що протягом одного навчального року він повинен скласти екстерном весь курс семикласної народної школи. Менше клопотів було з музикою: мав добрий слух, знав нотну грамоту. Помітивши обдарованого юнака, директор технікуму Федір Попадич влаштував його до гуртожитку, залучив до Полтавської хорової капели, дозволив уже з п’ятого курсу керувати нею на концертах. А засоби для існування, як згадує Григорій, “доводилося здобувати різними способами, наприклад, іти на станцію і там грузити вугілля, картоплю, збіжжя”. Або використовувати знання скрипки… Його приятель скрипаль Загуський, який виступав у клубах, інколи брав Григорія як “другу” скрипку.
Згодом диригент Полтавського соборного хору Д. Мілодан, за сприяння Ф. Попадича, зарахував Г. Китастого до складу цього славетного ансамблю. Саме з цього хору постала капела бандуристів Гната Хоткевича і співак Іван Козловський. Протягом цього часу Г. Китастий пізнає театр, оперу, живе атмосферою музики та співу, а головне: тепер він уперше знайомиться зі своїм “життєвим приреченням” — славною капелою бандуристів Полтави, спочатку як її уважний слухач, а згодом як активний учасник.
Навчання в технікумі він закінчив 1930 року й склав іспити до Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка. Там вивчав техніку гри на скрипці та кларнеті, а найбільше часу присвячував бандурі. Г. Китастий закінчив інститут за спеціальністю “хормейстер опери, диригент народних і духових оркестрів” і почав працювати капельмейстером у Київській 5-й піхотній школі з військовим чином старшого лейтенанта. Ще коли Г. Китастий навчався в інституті, його викладач, теоретик музики Г. Любомирський, вважав, що Г. Китастий має композиторський нахил, тож порадив йому, закінчивши хормейстерський факультет, вступити до композиторського факультету. 1934 року Китастий вступає на композиторський факультет Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка, але за відсутності стипендії перервав навчання і вступив до Київської опери хористом. Г. Китастий згадував: “Така праця давала мені можливість вивчати оперний репертуар і театральну специфіку, а з другого боку — це давало певну матеріальну базу для прожиття якоюсь мірою допомагати батькам, що опинилися в біді”. А “бідою” були 1933—1934 рр., коли мільйони українців гинули від штучно створеного Москвою голоду в Україні. Саме тоді Г. Китастий знайомиться з бандуристами Київської капели. За потреби вони запрошують його як бандуриста на свої концертні виступи. Згодом Китастий офіційно стає членом капели, пізніше виконує обов’язки концертмейстера, а з 1937 року — заступника художнього керівника.
1935 року Київська і Полтавська капела бандуристів об’єдналися в Державну Капелу Бандуристів. Зовні наче було все добре, а насправді — це був страшний глум над українською народною піснею. На чолі капели стояли Зяма Аронський і його заступник Берман. 1937 року майже чверть складу бандуристів потрапила до лабет НКВС. Ставлення більшовиків до українських національних прав найкраще видно з репертуару капели того часу. Історичних пісень майже зовсім не співали, за винятком пісні про Кармелюка, якого більшовики розцінювали не як національного героя, а як героя “класової боротьби”, допускали лише ліричні й побутові пісні. Із загального репертуару українських пісень було не більше 40 %, а решта — 60 % — були російські, грузинські тощо. Григорій Китастий згадував виступ Державної капели бандуристів у Тернополі 20 вересня 1939 року: “Піднялась завіса… При повному світлі капела в складі 36 осіб була імпозантною. Але на залі — мертва тиша… На вигук Бермана: “Здраствуйте, товариші!” — ніхто не відповів… Потім Берман говорив про увагу, яку більшовики і Сталін приділяють розвитку української культури і на закінчення тричі вигукнув “ура”… Публіка і цього разу промовчала. Замість пісні про Сталіна (якою досі ми завжди розпочинали свої концерти) ми почали концерт піснею “Думи мої, думи мої”… Іще не встигли згаснути звуки бандур, як раптом гучні, захоплені оплески сколихнули повітря зали”.
На початку Другої світової війни всі молоді бандуристи були мобілізовані в армію. В армію потрапив і Григорій Китастий. Багато бандуристів загинули, дехто опинився в німецькому полоні. Серед них був і Г. Китастий. Ось як він згадує про своє перебування в Червоній армії: “Мобілізували мене і всіх наших молодших, замість евакуювати, одягнули кашкети з червоними зірками. Пощастило мені вислизнути з колони полонених аж біля Ромен. Сховали мене й перевдягнули наші хлібороби. Пробирався ночами до Києва, ховався по селах удень, щоб не натрапити на німецьку облаву…”. У Києві Китастий зібрав 16 уцілілих колег, які сформували нову капелу з наміром виступати з концертами “за кусень хліба”. За допомогою Івана Кавалерідзе, знаного скульптора та кінорежисера, який тоді очолював відділ культури при Міській управі, бандуристам виділили приміщення для занять. Тут капела цілковито сформувалася, повернулася до свого улюбленого репертуару історичних пісень і дум. На початку 1942 року капела стала носити назву “Українська Капела Бандуристів імені Т. Шевченка. Відтоді життя і творчість Григорія Китастого, бандуриста й композитора, тісно пов’язана з діяльністю капели. Під його керівництвом бандуристи, важко долаючи труднощі, вирушають пішки на Волинь нести слово Тараса і кобзарську пісню до сільського населення. Успіх капели серед селян, які її ніколи не чули, ще більш загартував кобзарів у їхньому стремлінні — “Нести ту кобзу на своїх плечах так довго, як довго буде поневолена наша рідна козацька земля, так довго, аж поки пекло не замерзне”. Гітлерівський намісник України Еріх Кох, почувши гру на бандурах, сказав: “Не звуки бандур ми, німці, хочемо від вас чути, а брязкіт кіс і серпів на ваших полях”. Гітлер знав, що бандура і її пісня були і є великою зброєю у боротьбі з будь-яким ворогом за незалежність України. Тому і запроторили Капелу з її керівником до концтабору та заглушили на якийсь час звуки живих струн бандури. Стерпівши чимало знущань, капелу передали в розпорядження німецької концертної фірми, і з 1943 року розпочала обслуговувати табори українських невольників у Німеччині. Іван Майстренко, колишній політв’язень, “боротьбист”, на той час директор Капели, згадував: “Перед початком концерту я робив кілька вступних слів: “Зараз ви почуєте рідну музику і рідну пісню… Ми сподіваємося, що наш концерт дасть вам нагоду пережити радісні хвилини, дасть вам силу й наснагу у вашому дальшому житті і роботі…” Після таких щирих слів у залі чулися схлипування… Німець Болінгер, імпресаріо української капели, казав, що німецьке начальство хоче розважати робітників, а не наганяти на них сум”.
Наприкінці жовтня 1943 року капела знову переїхала до Галичини, а в листопаді у Львові відбувся її перший концерт у кімнатах митрополита Андрея Шептицького. Рукою великого пастора України у візитовій книзі капели записано: “Капела бандуристів ім. Т. Шевченка учить нас, як слід оцінювати і відчувати трагізм нашого положення, а відтак і веселити піснями, піддержує дух і додає надії на будуче. Нехай Всевишній Бог благословить Вас на дальшому шляху”. У візитовій книзі капели є ще один запис, який зробив у січні 1945 року провідник УПА Степан Бендера: “Велике зворушення — мало слів. До сердечної подяки за невимовну насолоду й підйом, що я їх пережив на концерті Славної Капели Бандуристів ім. Тараса Шевченка, долучаю мої найщиріші побажання, щоб дальша мистецька діяльність Капели принесла такі успіхи й відіграла таку ролю, як це судилося бандурі в цілій історії України”. Ці слова — найвища нагорода за щиру працю бандуристам.
Навесні 1945 року, коли бої підкотилися до Берліна, українські бандуристи з фальшивими документами виїхали до Баварії. Але й там їм довелося ховатися від смершовських людоловів і втікати до американської зони. Бо вони добре уявляли, що чекало б їх удома, на батьківщині. У 1946—1949 роках капела обслуговувала багатотисячну українську громаду, яка зібралася в Західній Німеччині, не бажаючи повертатися до Радянського Союзу, де їх переслідували й ув’язнювали. Прибувши 1949 року в Америку, бандуристи осіли в Детройті і продовжували свої виступи, хоча й працювали на заводі. Попереду був довгий шлях: географічний, життєвий і мистецький. Капела об’їздила майже всі великі міста США, Канади, Західної Європи й Австралії. На цьому шляху були конфлікти, невдачі, але сильніше, яскравіше горіли на ньому творчі вогні та мистецькі досягнення.
Композитор Г. Китастий поклав на музику твори Т. Г. Шевченка “Гомоніла Україна”, “Вітре буйний” та інші. Своїми творами композитор закликав до боротьби з ворогом: “Вставай, народе”, “Пісня про Тютюнника”, “Марш України”, “Карпатські Січовики”… Монументальним твором “Битва під Конотопом” пригадав бої і перемоги козацької доби. Тужить у своїх творах за рідною землею, Полтавщиною, Києвом, — “Як давно”. Тужить за своїми Кобеляками в “Нагадай, бандуро”. Композитор також написав цикл сольних творів (“Дума про Петлюру”, “Великодні Думи”, “Богданова Слава”) й аранжував сотні українських народних пісень, творив на релігійні, побутові й історичні теми. Всі ці твори виконувала капела бандуристів, яку Г. Китастий очолював як художній керівник, від 1968 року до смерті. Хоч де б виступала Капела, скрізь Григорій Китастий із бандурою сидів у першому ряду між бандуристами. Його виконання власних творів неперевершене, про що свідчать його платівки. Голос теплого красивого тембру.
Завдяки Г. Китастому та Капелі бандуристів, яку він очолював упродовж багатьох років, постали капели й ансамблі української пісні в Чикаго, Детройті, Філадельфії, Торонто, Сент-Кетерніс та інших містах. Останні 20 років свого життя він щороку їздив до бандуристів у США, Лондон та в Канаду, щоб передати знання і любов до цього інструмента молодим виконавцям. Капела імені Т. Шевченка під його орудою записала одинадцять альбомів пісень і два альбоми власних виступів.
Григорій Китастий був активним у суспільно-громадському та політичному житті України. Був членом УРДП, партії, яку створив зі своїми однодумцями.
Непростими й завжди плідними були життєві шляхи Григорія Китастого. Він помер 6 квітня 1984 року в Сан-Дієго (США). Поховали видатного композитора на українському православному кладовищі у Банд Бруці, біля пам’ятника жертвам Голодомору. Нині там височить велика кам’яна брила темно-синього кольору, що символізує силу української пісні.
1992 року він став лауреатом Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (посмертно). У жовтні 1996 року вийшла друком у видавництві “Музична Україна” книга пісень композитора “Вставай, народе!”. 28 листопада 2008 року Указом президента України Григорію Китастому присвоєно (посмертно) звання Героя України за видатний особистий вклад у справу національного та духовного відродження України, розповсюдження української культури та кобзарського мистецтва в світі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment