Петро ОСТАП’ЮК: Велеснини

Велеснини
Отут живу. Мій Велеснів отут,
На всю країну іменем єдиний.
Моя твердиня. Мій земний редут:
Веснянки, велеснянки —
Велеснини.

Тут Велесові дзвони не змело —
Відлунює черідка давні гами.
З Трипілля виісторює село
Кремінними мужами і серпами.

У Велеснева пам’ять не хитка:
Шанує хліб і поминальні свічі,
Подвижницьке горіння Гнатюка,
Псалом і піт у сущому сторіччі.

…Отут — живу. Моя твердиня тут:
Пісні і люди, злі і теплі днини.
На людський суд із Велеснева йдуть
Мої синівські щирі велеснини.
Пастораль
Поставлю хату і кімнату,
Садок — райочок насажу…
Т. Шевченко
Таки поставлю дім, неначе храм,
Де сам собі — пророком і суддею.
І насаджу тут щастя міліграм,
І поселю струмок та орхідею.

Її навчу співать, його — цвісти:
Нехай собі бесідують премного.
Їх небом заслоню від глупоти,
Від завірюх і погляду лихого.

Незле б іще придружити до них
Ісусове розп’яття й голос мамин.
А між книжок, як варту, — Книгу Книг,
За склом — пейзаж з осінніми димами.

Нехай Тарас не омина цей дім,
Співає, будить — у цвіту й безсиллі.
Нехай Ликера світиться при нім,
Ота, що вмерла на його могилі.
На омовіння людям і вітрам,
У стінах сущих, на свята й на будень —
Таки поставлю дім собі, як храм.
Лише у нім наміток хай не буде.
Хіба одна…

 

* * *
Ця жінка — із живої плоті й крові.
Хмільна — як дзвони у Пасхальний день.
Народжена любов’ю для любові,
Оливкова галузка між людей.

Святкує світ. Сама — криничка свята.
Не оминає терни і стерню.
У неї доля трішки вузлувата.
Досип їй, Боже, віщого вогню.

Додай. Дохлюпни. Бо вона вартує.
Накрий грозою. Бо вона — жива.
Хай зблисне, зацвіте, забенкетує,
Мов після зливи — небо і трава.

Бодай за те, що молиться правдиво.
Що напилась печалей і жалю.
Бодай за те, що ця людина — диво.
Бодай за те, що жінку цю
Люблю.

Без натяків на гімни Гіменею.
Без блискавки в зіничках на одвіт.
Без навіть права милуватись нею,
Коли цьому не аплодує світ.

Молю, щоб не ступало зле й вороже
До личка їй, у душу, на поріг…
Коли це гріх, прости, Великий Боже.
Прости мені, коли це справді гріх…
Опівнічна каватина
Коли нап’ється днина суєти
Й зімне блакить на зорі вечорові —
Скресає храм. У нім, як завше, — ти,
Смагляво-тепла, із вогню та крові.
Десь поруч — я. Засліплений типаж.
Несміливий. Розгублено-дитинний.
Ані коханець, ні фальцетний паж —
На вітражах ладнаю серпантини.

Цілую голос. До сигналу “Стоп”.
Очима рук торкаюся: медові!
Гнуздаю серце — втишую галоп,
Щоб не злякати дива на півслові.
Стільці — навпроти. Очі — тет-а-тет.
(Так тепло в них дивитися — в жіночі!)
Та щось не дуже між зіниць прикмет,
Що зупиняють серце серед ночі.
Напівпорожня бесіда тече.
Буденні справи. Де там, справенята!
— Тобі полик не стягує плече?
В цім обладунку мало не розп’ята.
Півпогляд-блискавиця:
— Та…мабуть…
— Допомогти?
— Спиниться стане сили?
— А потім нічку півні розклюють…
— І день — воскресне? І життя — заквилить?

— Чому “заквилить”? Заструмоче — так.
І ти цвістимеш, як цвіла донині.
— Можливо, інший з’явиться мастак…
…І затушує сторінки полинні.

— А…як же…ви?
— Звичайно, віддалюсь.
Я вже сказав це не в одному вірші.
— Ах, ви — поет…
— Авжеж, тому й боюсь.
За всі рядки для тебе, не найгірші…

— А як же ґонор? Чоловіче “Я”?
— Хіба тобі не все одно, мій світе?
Зоря горить. На те вона й зоря.
Хіба зорі обов’язково гріти?
— Таж ви казали: Ждатиму. Роки.
— І перестав?
— А звідки маю знати?
— То доторкнися серденьком руки:
Чи є міцніші на землі канати?

— Канатів різних людність наплела.
Лиш не на те, що молоткує груди.
— Що ж, зачекай достойного тепла.
Моє — таке. Навряд чи іншим буде…

 
* * *
Життям, буває, плинеш,
як весло,
Полишене в опачині
під зливу.
А човен де?
Чи був, чи й не було,
Чи заблукав
на хвилю норовливу.

І річка вже –
хаплива бистрина,
Тікають запліч
верби і хвилини.
Гукнути б: “Годі!
Хочеться човна!”
А хто озветься
в берегах цілинних?

Сподієшся
втекти од течії.
Де сяє плесо
без корчаг і ряски.
Де сіють пісню
сиві солов’ї,
Добуту
з учорашньої поразки…

 
Вже осінь
Вже осінь, доле. Йдеться до зими.
В майстерні часу вибілено скроні.
Сонливий вітер. Недоладні ми.
Між яблук зачастили заборонні.

Каштанні свічі воском обнесло —
Ще позолотним — на розмову з Богом.
Згасає грань між “снилось” і “було”.
Вчорашнє слово блякне за порогом.

Вже осінь. Осінь… Але ж не зима,
Не похоронна білизна у світі!
Помовчимо за тим, чого нема.
Потішимося тими, що зігріті.

Вже осінь. Тиха, як Господній дім.
Згасає зірка в досвітнім безмежжі.
Ти, днинко, вже прокинулась? Ходім,
Дорогою, котра мені належить.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment