Сич Есей

Надія ТУБАЛЬЦЕВА

…З Нілою Зборовською мене познайомив у Києві 1996 року сам(!) В’ячеслав Медвідь (Ніла вважала його найцікавішим українським прозаїком кінця ХХ століття).
Наші з Нілою стосунки невдовзі переросли у дружбу. Влітку 1997 року Ніла приїхала до мене в Керч. Я виросла в селі Марієнталь неподалік від цього міста і щороку приїжджала на Керченський півострів відпочивати. Ніла приєдналась до мене. Понад місяць ми були разом: Азов, Ніла і я.
Дев’яності роки в Криму — розквіт бандитизму. Імена ватажків банд були відомі кожному: Кільзон, Кацика, Гоблін, Хосе… Узбережжя кишіло браконьєрами. У невеличкій затоці, де ми оселилися, їх було зо два десятки. Вони ловили осетрів, переховувалися від “беркутят”, боролися з тими, хто “трусив” їхні сіті, і …гинули.
Нілу браконьєрська “романтика” захоплювала як мандрівного філософа, мене — як письменницю. Вона ложкою їла свіжу чорну ікру, яку рибалки щойно вибрали з рибини, і сміялась: “Буде що згадати…”. Ми були схожі на двох амазонок.

Там, на березі Азова, Ніла розповіла мені про свого чоловіка — Олега Павлова (Сича). Я похвалила його прозу. Нілу це втішило.
Взагалі-то спочатку я сприйняла незнайомого мені на той час Нілиного чоловіка Олега як цікавий “кіножурнал”, який є обов’язковим “введенням” до “суперкіна” під назвою “Ніла Зборовська”. …Звичка, набута в юності, — не наближатися до чоловіків своїх подруг. Не захоплюватися ними.

Познайомившись з Олегом трохи пізніше, я звернула на нього увагу як на особливого чоловіка особливої жінки.
…Ніла Зборовська була сліпучо-прекрасною, карколомно талановитою, неймовірно розумною і ставилась до мене як до рівної. Я захлиналась від захвату — Ніла вважає мене своєю подругою! Чому?! Як казав герой мультика, даруючи букет квітів:
“…Просто так…”. Вона казала: “В Києві не дружать, а змагаються”.
Ніла запросила мене до себе — в Чабани, що під Києвом. Тобто, в дім, де вони жили з чоловіком — Олегом Павловим.

…Олег був гладіатором. Пізніше, подивившись фільм “Гладіатор”, я подумала, що Олег у головній ролі виглядав би не гірше, ніж Рассел Кроу…
Зрозуміло, що правильніше було б уявляти Олега в ролі козацького полковника часів гетьмана Івана Виговського, але уява спрацьовує довільно. Просто Олег тримався так, ніби завтра йому йти на арену з мечем — на смертний бій із супротивником — під крики збуджених від запаху крові і спраги видовищ глядачів. …Він був найвільнішим із невільників. І з презирством ставився до смертельної небезпеки (адже пройшов Афганістан…).
Олегові ніби дико хотілося літати — це було принципово. Не линути жайвором, а шугати — сичем…

Він любив жартувати, але жарти його завжди були сумними. Скоріше Олег хотів довести співрозмовникові, що має неабияке почуття гумору. Мав. Це правда.

…Від нього не можна було відвести очей. Я відчувала, що з мого боку це — не захват і не захоплення, а вплив якоїсь незнайомої мені сили — певно — психотропної зброї!.. Олег після війни якось по-особливому сприймав світ: нікому не вірив. Я в його присутності почувалась так, ніби мене перевіряють на “детекторі брехні”.
…Тож 1998-й. Мені — сорок, Нілі — за тридцять. Олег — майже мій ровесник. Це був прекрасний час для дружби. Тоді всі ми дружили з усіма.
Наша дружба з Нілою тривала і в двотисячні.

2007 року Олег запросив мене до Києва, де в Національному університеті презентував свій роман “Уроборос” (автор — Олег Сич, вид-во “Піраміда”. Післямова — Ніли Зборовської). Я не поїхала — стара мама, яка жила з нами, потребувала особливої уваги.
Олег надіслав книгу. Я одразу ж її прочитала. Читала, здригаючись від якихось апокаліптичних передчуттів. Відірватись від читання було неможливо. Так — колись — читала “Братів Карамазових”.
А навесні 2009-го Ніла повідомила, що хвора.
Господи, ця прекрасніша з жінок впустила в себе хворобу…

2010-го, коли стало зрозуміло, що Нілина хвороба серйозна, — я перечитала “Уроборос”.
Ось “Вибрані місця…” із книги: “…Люди червоними очима спостерігали за тим, як горить і як пожежники гасять вогонь…”. “…Зорі поховалися від сорому в дим, а місяць глузливо морщив червоні щоки. Скрутилася в розпачі недопечена людська віра”. “…Ніби в тумані двоє солдат-санітарів, важко дихаючи, бігом понесли кудись носилки із тілом, яке смикалось і кликало маму…”. “…Над нею схилився лікар, помацав пульс і зробив якийсь укол. Проказав: “Важке поранення осколками в груди і в бік. Розірвані внутрішні органи. Дивно, що досі жива. Вагітна…”. “Це ж треба — така халепа. От тобі нарешті й справжня свобода…”.

Це написано 2006-го, надруковано 2007 року.
Тоді ніхто ж із нас — тих, хто знав Сича, не здогадувалися, який злий жарт зіграє з усіма нами доля… Київський “армагеддон”, описаний Олегом в “Уроборосі”, насправді відбувся на межі 2013 і 2014 років. За сім років до Майдану Сич описав його …як очевидець. А сам пішов із життя ще до того, як пролилась кров убієнних…

Але до цього був серпень 2009. Ми — в селі Яблуниця, що поблизу Яремчі — в домі другого чоловіка Ніли — Зеновія Яреми. Восьмеро людей, зібраних Нілою: Олег, його друга дружина Галина Усатенко, Ніла, Зенек, мама Зеновія — Ірина, ми з чоловіком (Віталієм Старченком) і Нілина приятелька Раїса Тхорук — викладачка Острозької академії.

Ми разом їздили Прикарпаттям: на Черемош — до мольфара Нечая (якого в його ж будинку за рік убив якийсь божевільний), ходили на полонини, до лісу по брусницю, чорниці й малину…

Із Зенекового двору відкривається чудовий вид на Говерлу.
…Ми сидимо за великим столом у дворі, п’ємо каву. Олег грає на гітарі й співає Висоцького: “…Что за кони мне попались — привередливые…”
…Хто був у Карпатах, той знає, що влітку в передгір’ї удень може бути 30 градусів, а вночі — шість.
Ніч. …Ми повдягали куртки і слухаємо, як рве собі серце, а нам — душі Сич. Олег — великий і жахливий у своїй несамовитості. Я не знаю і не хочу знати, що відбувається в душах тих, хто поруч зі мною.
Чоловік, якого я дуже люблю, дає мені можливість робити лише те, що я хочу: бути ближче до Ніли. Сам же пише вірші, малює, блукає Карпатами. Я йому безмежно вдячна.
Я всотую всім своїм єством Нілин голос, Нілині рухи… Про всяк випадок карбую в пам’яті все, що стосується її надзвичайних чоловіків — Олега Павлова (Сича) і Зеновія Яреми: гладіатора і художника.

…До літа 2011 року Ніла перетворилася на “чистий дух” і в день 20-річчя проголошення Незалежності тихо відійшла в інший світ.

На Андрія (13 грудня) 2013 року від серцевого нападу в одну мить пішов із життя Олег Павлов-Сич. Повернувся додому з Майдану і помер.
Я перечитую їхні книги і картатиму себе за те, що …так мало… За все!

Не можна повернутися в минуле. Не можна повернутися з минулого. Але принаймні я точно знаю, що “там” вони разом. Там — між ними злагода, якої часто бракувало за життя.

Ніла “спочиває” у рідному Рубаному Мосту на Черкащині. Олег — у Григорівці на Київщині. Їх обох є кому оплакувати.

…Приїжджаючи до рідного села на могилу батьків, я кожного року спостерігаю дивну картину: на кипарисах, якими обсаджено цвинтар, сидять десятки сичів. Сидять і уважно спостерігають за тими, хто навідується до своїх небіжчиків. Сичі ніби оберігають їхній спокій…

Березень 2014

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment