Homo non sibi natus, sed patriae Україна — земля Богоматері. Історична топонімія, як джерело історії.

Оксентій ОНОПЕНКО,
Москва

Чому через 20 років незалежності так гостро постало питання цілісності нашої держави?
Справедливо писав і говорив у своїх лекціях видатний вчений, професор, ректор Києво-Могилянської академії Теофан Прокопович, дорікаючи українцям (ученим) за неповагу до вітчизняної історії: “Невже не видно, що наша Вітчизна навіть мовчки благає допомоги вчених, бо так багато її преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою і тільки дещо, що дотепер вона зробила, передано пам’яті нащадків. А все полишене на забуття є настільки значним, що здатне затьмарити найбільшу славу” (Теофан Прокопович. Філософські твори. Том перший. Книга перша, розділ другий; 11-6; Київ, “Наукова думка”, 1979). Чимало отаких “невже?” можна поставити і до сучасників.
Теофан Прокопович (17 червня 1667 р.—8 вересня 1736 р.) після навчання в Києво-Могилянській академії поїхав у Львів, де отримав рекомендацію для продовження освіти у Римі. В документі від 14 листопада 1698 року він згадується як студент-філософ “великих здібностей та найвищого успіху”. Цікаво, що у матрикулі колегії ім’я та прізвище юнака було записано як Самійло Черейський (Cerejsky). Цей запис імені — надзвичайно важливе свідчення для розуміння історії України. Адже саме так — “черіяни” — на основі тогочасної латини записано населення Буковини, Галичини, Волині, Поділля в списку анонімного “Баварського географа”, в документі, який датують першою третиною IX сторіччя (800—830 роки). Вираз “черіяни” означає “християни”, адже грецьке “chryso” — теж “молитва”. Синонімом латинського “cere” (просити, молитися) є дієслова “ara” (у назві — аріани), “ora” (оріяни), “lita” (літанія), “ikano” (у назві ріки Іква), “supplicare” (супліка), хетське “maltai” (молитися — Мальта), санскритьке “vene” (просити, молити у назві “венети”).
Існують більш ранні записи, які засвідчують поширення християнства на теренах України. Християнство на наші землі, як свідчить богослов Мартин Бракарський (510—579 роки), прийшло ще за життя Мартина Турського з Паноннії (336—397), про що й засвідчив запис у церкві міста Браги: “Immanes variasque pio sub foedere Christi adsciscis gentes: …Rugus, Sclavus, Nara, Sarmata … te duce nosse deum gaudent” (Великі і різні племена приєднав ти до благочестивого союзу Христа: … руга, склав, нара, сармат … під твоїм проводом взнали радість Бога”). Прочитаймо вжиті назви племен: “ruga” — молитва (це ті ж таки “черіяни”; cere — молитися, просити). Ярослава Мудрого у Європі називали “Rugoruni” — Корибут (по молитві з докорами).
Християнство в Україні давнє і стражденне. Навіть у XIX сторіччі царизм і православна церква вимагали від Миколи Гоголя переписати в повісті “Тарас Бульба” назву українців як християн, на назву “православні”. Апофеоз страждань — голодомор 1932–1933 років.
Але повернімося до назв. Топонімія України несе в собі сакральну символіку прадавніх віків. Немає жодної країни у світі, де символіка дохристиянського світогляду збережена у такій цілісності й повноті.
Коли читаєш свідчення минулого про Скіфію (а це землі від Полабщини в Німеччині до Дону), то в межах України омонімія завжди свідчить про сталу єдність земель України: набожні Буковина, Галичина і Волинь, владарюючий Київ, козацька Гетьманщина, або Геррос у Геродота. Триєдність — надзвичайно давня характеристика суспільства, для якого було притаманним існування трьох традиційних родів: брахманів (жреці — молитва), вайся (правителі) і кшатріїв (воїни). Причому, воїни не претендували на владу в країні, вони формувалися з усіх трьох (іноді чотирьох) родів і служили військовим оплотом держави. Так було в Старожитній Україні. Про цю традицію свідчить сюжет про повернення в Київ Віщого Олега з Ігорем. Сам Олег Віщий (староанглійське “Боян” від “boian”, грецьке “Синєус” від “sinous” — віщий) на державну владу (престол) у країні не претендує. Тобто, назва “Синеус” — Віщий, а це титул гетьмана (Казанець — наказний гетьман).
Звернімо свою увагу на три схожі топоніми в Україні: Христинополь у Львівській області (нині місто — Червоноград), Христиногород (Христинівка) в Черкаській області і місто Христофорівка на Запоріжжі в Дніпропетровській області. Тут теж згадка “трьох гілок”.
Галицько-Волинський “Христинопіль” — символ набожності населення землі Оранти, або Цереї. Тому “Баварський географ” (точніше — шведський) у першій третині IX сторіччя назвав галичан “черіянами”. Автор вжив дунайську латину “cere” — молитись, а “черея” — місце молитви. Церея (латинь “Ceres” — Черея) — дочка Сатурна і Реї, сестра Юпітера, мати Прозерпіни, богиня полів, землеробства, хлібних рослин, сільського життя, засновниця громадянського суспільства. Згодом Церея стала втіленням Церкви. Церква — ковчег спасіння, а це значення має давня Шипінська земля (англійською “ship” — ковчег), або Лодомерія. Головний Храм набожної Галичини — Храм Святого Юра. Французькою мовою “jurer” — божитися і докоряти, або, як у автора “Слова о полку Ігоревім”, молитись плачучи. Саме так молилась у Путивлі на заборолі Єфросинія Ярославна. Автор “Слова о полку Ігоревім” нагадує про образ богині молитви Оранти словами “Літа Ярослава”. “Літа” (латинь Litania — молитва) — богиня молитви. Земля церкви і податок мали назву “руга” (дунайська латинь “ruga” — молитва). Значення “церковний приход”, “волость” (у шведській мові — “sock”) залишено у назві міста “Сокаль” на Львівщині, образ молитви — в гідронімі “Іква” (грецьке “ikeo” — уклінно молитися). Низку значень можна продовжити: англійське “skiff” — ковчег у назві “скуфія”, латинь “cere” у назві “Черемош” тощо. Образ ковчега як символу церкви має прізвище українського магната графа Потоцького, де санскрит “pota” — ковчег. Галицько-Волинська земля — земля Надії (сутність молитви), про що свідчить назва Почаївської Лаври (санскрит “caya”, “чаяння” — надія, молитва, хотіння, прохання, тому лавра — Почаївська). Це святиня України і в минулому греко-католицької церкви.
Місто Христиногород у Київській землі назване на честь богині — Христинівки України. “Баварський географ” назвав населення Київської Митрополії “сіттичами” (лексема “sitte” має значення: проживати, сидіти на престолі). Автор “Слова о полку Ігоревім” нагадує про Київську митрополію словами “Віча Трояні”. У назві “Троя” шведське “tro” означає “віру”, “стійкість”, “знання”. Тут є назва Староконстантинів (constanta — стійкість). Троя (шведське “tro”) — Провідна зоря. Головний Храм Київської землі — Свята Премудрість Софія (Мудра). Численні топоніми зберігають образи Києва як престольної землі. Територіальною одиницею Київської землі слугував територіальний центр — “село” від латинського “sella” — “престол”, як центр приходу. Будівничим “Софії” в Умані теж був рід графа Потоцького. Київська земля — земля Віри (віра, як переконання — Умані, Софії). Київщина також земля хліборобів (грецьке “poleo” у перекладі — державники й орачі).
Запорізька Христофорівка несе образ Козацької Січі (латинь “foro” — віщати, пророчити), а нести віру — нести Любов (віра виражається у любові). Найважливішою місією козацтва було нести слово сина Божого, просвіщати народи, нести любов і віру (не мечем і вогнем). Біля храму завжди є майдан, площа, або пустинь як символ вільного вибору людиною свого шляху. Майданом Українського храму була козацька Пустинь (“вже Пустині силу прикрила” — так у “Слові о полку Ігоревім”). Землі Січей — “Землі козацьких вольностей”. У списку “Баварського географа” козацтво названо “стадичами” від шведського слова “stadd” — похід, полк. Звідси й територіальна одиниця — “стадниця”, а пізніше — “полк” (“були полці Ольгові” — у “Слові о полку Ігоревім”). Козацька земля — Земля Любові і Радості Світання Дня. Назви Чернігів (Віщий) Люботин, Ніжин, Харків (грецьке “char” — радість), Сніги (санскрит “sniha” — ніжність), Світловщина, Пірятин (“piro” — вогонь), Лугань (“lug” — горіння), Таганрог (“tago” — сяйво) нагадують про образ світлого Ранку.
Уперше символіку земель України батько історії Геродот згадав в іменах перших скіфів — Таргітая і його синів: Ліпоксая, Колаксая і Арпоксая (грецький варіант: Агафірс, Скіф, Гелон). У “Повісті временних літ” їхні імена — Щек (яре слово), Кий (правитель), Хорів (стадник, або гетьман) та сестри Либеді (Libidose, Liberti — Слобода), як Козацької Покрови (в традиції полабських словян — Lousera, Lousitania — Свобода). Важливо, що в Баварії “склавіни” тривалий час називалися готською мовою “Bazi” — козаки (військові).
Другий важливий образ. Омонімія України зберігає символіку Християнського Храму.
Центральну частину Храму становить “квадра” — ковчег спасіння. Тут збираються люди на молитву. Квадра має чотири сторони (стіни), присвячені євангелістам, поіменно: Марк, Лука, Матвій, Іоан. Західна сторона присвячена Марку, а його атрибут — Лев (місто Львів). Крім того, Зевс назвав Артеміду “левом для жінок”. Лев — атрибут Діани, богині Місяця. Північну сторону оберігає Лука, а його атрибут — віл (бик). Євангелісту Луці (“Лука” від англійського “look” — глядіти) знаменує місто Луцьк і ріки: Вижва (вижу), Смотрич, Гуйва (латинь “hui” — дивитися), Стир, причому ріка Стир має два образи: німецьке “Stier” — бик, а “stier” — дивитися. Східна сторона присвячена Матвію, атрибут якого — дикий голуб (стрепет, ясочка). Його символізує назва міста Фастів (грецьке “fassa”, “fatta” — дикий голуб, стрепет). Південну сторону оберігає Іоан, а його атрибут — сокіл. Його знаменують два топоніми “Соколів” побіля впадіння ріки Збруч (румунською “zbor” — політ птаха) в Дністер. У церковній “квадрі” знаходяться витоки чотирьох рік — Західного Бугу (Бога), Південного Бугу (Бога), Горині (Вишньої, Палаючої) та Збруча (Витаючий — бог вітрів Стрибог, Посейдон, Тагімасад). Тут, на кульмі (вершині) Подільської височини, побіля Старокостянтинова (латинь Constanta — шведське Троя), стояв чотириликий Світовид. Тут же розташоване місто Теофіполь (місто Богородицьк).
Храм має четверо дверей: Північні, або Жертвенні — Янов; Східні, або Вишні — Угроїди; Південні, або Дияконовські чи Курильні — Дверен, або Торки; Західні, або Хресного ходу в Закарпатті (Нижні ворота) — Нижні Верецьки і Тур’ї Ремети.
Біля Жертвенних воріт Храму, які символізує місто Янов (санскрит “yan”, “yana” — ворота, шлях), у давнину були кам’яні споруди, а нині — відповідна топонімія і гідронімія — ріка Жерев (старослов’янське “жерєв” — вогонь) і вогненні міста: Димер, Лугіни (“lug”, “loug” — вогонь), Ігнатполь (латинь “ignis” — вогонь), Кремно (Cremona, або Пірогоща), Чорнобиль (вогонь залишає чорний слід).
Східні, або Вишні ворота — Угроїди на Сумщині, або Вишневеччині (латинь “summa” має значення “верх”).
Вишні ворота — ворота Ранкового сонця, яке на сході “угору їде”. Біля Сум — відповідні назви: Охтирка (Верхівка від грецького “ochta” — верх), Баси (грецькою “baso” — підніматися вгору), Готня (від французького “haut”, що читається як “hot” — верх), Воздвиженка та інші назви. Ранок — радісний, світлий, любий (Люботин, Ніжин, Харків від грецького “char”, “charkis” — радість, Сніги — від санскриту “sniha” — любий). Тут же існує назва “Світловщина” — про горіння Ранкової зорі, як і Пірятин від грецького “pira” — вогонь, Лугань від саксонського “lug” — горіння, Юзівка від санскриту “uz” — горіти, палати, Таганрог (латинською “tago-rogus ” — денне сяйво).
Південні ворота — Дияконовські, або Курильні — знаходилися біля переправи Інжир Брід, або “Вантажної переправи”, де було місто Дверен і Торки (“tor” — брама, ворота). Ворота ці виходили на Козацький Майдан (Січ). До цих воріт дорога через містечко Д’яконово йшла від Тузли, де відбувалося куріння на честь богині Місяця Артеміди. Через ці ворота вносили дари (козацькі). Назва “Тузла” від латині “tus” — куріння благовонній, ладану. Тому на честь Тузли в Україні збережені назви “Ладанка” — скіфська (українська) назва.
Західні ворота — Нижні (тут сонце сідає). Це — Ворота Хресного ходу. Про ці ворота і нині свідчать назви “Нижні Верецьки” та латинська їхня назва “Тур’ї Ремети” в Закарпатті. Про образ землі й нині свідчать тутешні назви “Дрогобич”, Берегове (раніш — Песергінум — від слів латинської мови “pes ergo” — творити ходу, як і Дрогобич). Над землею панує найвища гора Говерла — на честь Провідної зорі й України. Ця земля мала назву “Рутенія” (іспанською мовою “ruta” — дорога, шлях, путь і від цієї назви вжито етнонім “склавени” — латинь “sclauus” — кормчі, венди). Тут над землею України сонце сідає, заходить. Тому в міфології давні Нижні ворота (Ворота Хресного ходу) мають назву “neorksna-wang”, або в перекладі — “світ нижніх дверей” (за ними — світ ночі). Тут Великий Березний (недалеко звідси збережений топонім) спішить встигнути до перевозу сонця через океан до нового ранкового сходу. Вісники Ранку, Полудня і Вечора творять День, або грецькою “h’amera”, як у назві “Америка” (Денниця).
Назва “Україна” присвячена Провідній небесній зорі — Богоматері. На руках у Божої Матері — її син. Сином України в міфології предків вважався Крим, земля таборування козаків (кіммерійців). Більш ранній образ землі України — легенда про Артеміду і Іфігенію записана Геродотом від скіфів. У добу Геродота (V сторіччя до нової доби) такий же образ (Богоматері і її сина) повторено у назвах “мати Гіпаніса” — Теофіполь (Богородицьк) і ріка Дівун (Гіпаніс), або Південний Буг — Бог. На латині “Div” — Бог; а саме так називався син небесної Державної Богині: Геракл — Булавоносець — Scythus, Claviger, Sclavens). Богиня — Лада, а син Лади — Ладижин (місто на ріці Буг).
Навіщо звертатися до такої сивої давнини? — запитає читач. Тут відповідь може бути лише одна: “Якщо сам читач ще не збагнув, будь-які пояснення зайві”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment