Євген ҐОЛИБАРД
Бо й насправді, досить увімкнути радіо чи телевізор, одразу ризикуємо нарватися на виступ “сертифікованого” політолога, астролога чи іншого “олога”, який із неприхованою радістю і з безсоромливою впевненістю розповідає нам про те, що обов’язково станеться завтра. Причому, ці “фахівці” частіше розповідають не про свої особисті міркування, а про очікувані дії (і думки!) інших осіб.
Завтра буде те, що ми з вами зробимо. А щоб зробити завтра, треба робити вже сьогодні. Дуже проста аксіома.
На жаль, ми й вчора не дуже робили, а тому маємо отаке сьогодні на тлі арифметики історичних закономірностей. Тому нікого не беруся переконувати. Проте деякі спостереження та порівняння на зрізі хронологічному дають підстави для неспішних і подекуди небезпідставних припущень.
Приваблива
комуно-соціалістична казочка
“Великий тлумачний словник сучасної української мови” (2007) пояснює слово символ, як художній образ, що відбиває певну ідею. А яку ідею, після понад двох десятків років незалежності України, відбивають тисячі пам’ятників Леніну, що досі бовваніють на теренах нашої Батьківщини?
Про те, що втілення комуністичної ідеї у свідомість та організацію життя багатьох народів і держав деформувало нормальний хід розвитку цілого людства — годі говорити. Натомість нас цікавить актуальне питання: коли вже оця клята “комуністична епоха”, епоха безбожності, брехні, зла та безмежної жорстокості нарешті закінчиться?
Нас усіх має цікавити, коли брехливі й підступні апологети комуністичної ідеї та їхні сучасні “оринковлено-олігархічні” прибічники перестануть інфікувати чесних дурнів солодкою казочкою про світле майбутнє “диктатури пролетаріату”, використовуючи злочинців для утвердження цієї диктатури?
Відповідь на ці запитання може дати часовий маятник, що з амплітудою у 7 років ритмічно змінює напрям руху, а отже, й означення суспільно-політичних змін у просторі часу.
Адже якщо є справедливим твердження про те, що корені всіх майбутніх подій знаходяться в минулому, почнемо від того кінця де лежить комуністичний початок. У такий спосіб спробуємо віднайти вірогідний комуністичний кінець.
Отже, як пам’ятаєте з підручників, опублікований 1847 року “Комуністичний Маніфест” виголосив, що “привид комунізму вештається по Європі” і провістив майбутнє політичне зорганізування тих, хто був нічим, для перетворення їх у тих, хто стане всім. Від такої бздури маятник хитнувся від його нульової позиції й посунувся вліво, тобто відмірюючи час у бік мінусових, негативних подій.
Це пророцтво, можливо, й залишилося б на рівні науковоподібних інсинуацій, але через п’ять років К. Маркс підливає масла у вогонь: “Класова боротьба має призвести до диктатури пролетаріату” (1852 рік). Відтак амплітуда маятника в негативній зоні подій збільшилася ще на два роки вліво і досягла негативного максимуму 1854 року, наштовхнувшись на Кримську війну (1853–1856), яку традиційно агресивна Росія розпочала з наміром захопити Босфор, Дарданели і контролювати вихід у Середземне море.
Війна, а особливо війна програна Росією, як водиться, провела певну “зачистку” переконань і підняла рівень суспільної свідомості. Відтак маятник активно пішов вправо, у бік позитивних змін. Поразка, що її завдали Росії об’єднані сили Туреччини, Англії і Франції (от звідки бере початок НАТО!) призвела до політичної “відлиги”.
У Росії помер цар Микола І і трон посів Олександр ІІ, котрий розпочав впровадження деяких реформ, серед яких найвизначнішою подією було скасування кріпацтва (1861 рік — центральна позиція у русі маятника вправо, коли амплітуда дорівнювала нулю).
Подальший рух маятника вправо супроводжується активізацією національно-визвольних рухів, у вирі яких найбільш резонансним було січневе збройне повстання у Польщі (1863—1864), спрямоване проти російських окупантів. Повстання жорстоко придушили російські війська.
Але рух маятника вправо триває: 1867 року Галичина отримує автономію, а новий 1868 рік (у точці позитивного максимуму маятника) зустрічає нова держава з досить ліберальними порядками — Австро-Угорщина.
Знову маятник починає свій рух вліво до комуністичних ідеалів і невдовзі (1870 року) народжується В. Ульянов (Ленін) — майбутній вождь комуністичних терористів-прагматиків. Народився вождь, який для нащадків залишить комуністичні ідеали лише теоретично, на папері. А практично, на теренах створеної ним більшовицької російської імперії, залишить після себе концтабори і ЧК—ГПУ—НКВС—КДБ, а також символи, що досі отруюють свідомість суспільства.
Рухаючись вліво, маятник проходить нульову точку амплітуди (1875 рік), вибухає 1876 року сумнозвісним антиукраїнським Емським указом Олександра ІІ і набуває максимуму лівого відхилення 1882 року фактом створення у Варшаві першої в Європі марксистської партії “Пролетаріат” на чолі із соціалістом Людвіком Вариньским.
Партія проіснувала впродовж року, російські жандарми арештували її членів і репресували, а лідера замордували у Шлісельбурській фортеці біля Санкт-Петербурга.
Рух маятника праворуч зазначається закликами Івана Франка до радикальних змін в українському русі. Заклики невдовзі набувають конкретних форм у діяльності товариства “Просвіта”, Наукового товариства ім. Т. Шевченка, активної патріотичної діяльності української фракції в галицькому Сеймі, у наукових розробках і викладацькій праці М. Грушевського на кафедрі історії Львівського університету.
Нульову точку 1889 року маятник проходить динамічно і, переходячи у праву зону амплітуди, зазначає також початок низки інших важливих подій, які на цьому етапі ще не являють прямої загрози для людства: В. Ленін повертається до Самари із першого заслання з рішучими намірами втілення ідеї диктатури пролетаріату в організацію життя людей. У цій ідеї В. Ленін побачив можливість створення новітньої імперії — комуністичної.
Тоді ж народився Адольф Шикльгрубер (Гітлер) — автор німецького варіанта комуністичної диктатури. Потім, не без впливу комуно-більшовицьких партнерів і використання їхнього терористичного досвіду, Гітлер створить Націонал-соціалістичну робітничу партію та її передовий авангард — СС і гестапо з повним набором концтаборів і відповідної ідеології.
Але це буде потім. А наразі, Папа римський Леон ХІІІ, стривожений тим, що привабливу комуно-соціалістичну казочку можуть використати злочинці для реалізації своїх людиноненависницьких планів, публікує 15 травня 1891 року “Енцикліку про робітниче питання”, у якій попереджає:
“…зміна приватної власності на спільну, до якої прагнуть соціалісти (комуністи), погіршила б умови життя всіх працюючих, які отримують заробіток, оскільки в такому разі (тобто за умови загальної власності) відібрала б їм свободу використання заробітку на довільні цілі, а тим самим відібрала б у них надію і можливість помноження родинного маєтку і поліпшення своєї долі”.
Практичний комуно-більшовизм
Після локального позитивного максимуму досить спокійного 1896 року, рух маятника у лівому напрямку швидко проходить нульову точку 1903 року, в якому створюється партія більшовиків РСДРП(б)—РКП(б), яка починає готуватися до втілення ідеї “диктатури пролетаріату”.
Далі, під час руху маятника в лівій зоні, відбувається російсько-японська війна 1905 року, а потім — у класичному імперіалістичному дусі — російський царат впроваджує столипінські реформи 1906—1911 років, які зазначають негативний максимум коливання маятника в лівій зоні (1910 рік) фактом масового переселення українських селян до Сибіру.
Потенція нагромадженого негативу вибухає 1914 року під час руху маятника в лівій зоні — починається Перша світова війна, а далі — в набраному темпі — спалахує жовтневим більшовицьким переворотом 1917 року.
Час після перевороту аж до 1922 року горить вогнем громадянської війни, що відбувається переважно на території України і з українського боку є національно-визвольною, а з російсько-більшовицького — загарбницькою.
Великою історичною подією під час перебування маятника в правому секторі його коливань була знаменита Варшавська битва, яку називають “дивом над Вислою” (13—25 серпня 1920 року).
Ця битва, що ознаменувала собою переможне закінчення польсько-більшовицької війни (саме так її названо у польських підручниках історії), зумовила не лише збереження незалежності Польської Республіки, а й перекреслила плани більшовиків на перенесення пролетарської революції в країни Західної Європи.
Також позитивним явищем у правому положенні маятника була політика дерусифікації (українізації) в Україні. Зрештою, вона тривала недовго. Рух маятника праворуч досягає максимуму 1924 року створенням УСРР (зі столицею в Харкові), пізніше перейменованої в УРСР.
Відтоді, рухаючись ліворуч впродовж чергового 14-літнього напівциклу, маятник історичних подій зазначає згасання антибільшовицької боротьби в Україні й активізацію антиукраїнських репресій, проходить нульову точку амплітуди під час насильницької “колективізації і розкуркулення” 1931 року та виводить нацистів на чолі з Гітлером на політичну арену Європи.
Саме тоді антиукраїнські репресії набувають масштабів геноциду. Відбувається організований московським більшовицьким керівництвом голодомор в Україні 1932—1933 років. Водночас до повної нелюдської досконалості доводиться совєцька система концтаборів — ГУЛАГ.
Далі, рухаючись у лівій зоні негативу, маятник фіксує злочини НКВС у 1937—1938 роках, коли амплітуда досягає негативного максимуму, щоб уже через рік, 1939 року, за домовленістю між Сталіним і Гітлером, логічно “розквітнути” пактом Молотова-Ріббентропа і спільними зусиллями совєцьких комуністів із німецькими фашистами розпочати Другу світову війну фактом окупації суверенної Польщі.
Загалом, рух маятника впродовж чергових трьох напівциклів 1924—1938, 1938—1952, 1952—1966 років є досить типовим для розуміння “маятникових” закономірностей.
Зокрема, прийнявши “естафету” попередньої мінусової амплітуди, з її жахами репресій і переслідуваннями в лівій частині (1931—1938), маятник логічно продовжив ланцюг нещасть, рухаючись у цій лівій частині од точки максимуму 1938–го до нульової точки (центрального положення маятника) 1945 року.
Тобто дві частини лівої амплітуди 1931—1938 і 1938—1945 років чітко відображають час тривалості панування зла та пов’язаних із ним намірів і відповідних подій, під час яких це зло торжествувало.
Із цього приводу варто нагадати факт злодійського вбивства у березні-квітні 1940 року понад 26 000 польських офіцерів, державних службовців і громадських діячів у Катині, Осташкові, Мєдному та ін.
Потаємно, в лісі, кожного кулею в потилицю “доблесні чекісти” вбили тих, хто не чинив спротиву, а просто перебував на тій східній частині суверенної Польщі, яку згідно з пактом Молотова-Ріббентропа окупували війська російсько-більшовицької імперії.
Водночас на захоплених Червоною армією теренах розпочато безпрецедентні репресії проти мирного населення. Понад 140 000 осіб вивезли до Сибіру і Казахстану, близько 10 000 розстріляли в казематах НКВС.
Дві наступних частини правої амплітуди маятника, під час його перебування праворуч у зоні позитивних подій 1945—1952 і 1952—1959 років (з урахуванням певної інерції сталінського репресивного апарату і післявоєнних злочинних операцій НКВС проти ОУН—УПА), відображають динаміку позитивних змін. Серед цих змін маятник відмічає смерть Сталіна і розвінчання культу його особи, що стало початком “хрущовської відлиги”.
Зрештою, “відлига” тривала недовго. Перебування маятника у лівій зоні впродовж 1959—1973 років засвідчило чергову хвилю репресій проти інакомислячих, проти національно-демократичної еліти: арешти, несправедливі звинувачення, суди, вироки, табори, психушки…
Напівцикл руху історичного маятника в 1966—1980 роках набув свого позитивного розвитку доведенням до абсурду брежнєвського “розвинутого соціалізму” у правій амплітуді й закінчився 1980 року в точці позитивного максимуму революційним вибухом польської “Солідарності”. Вибухом, який заклав фундамент для наступної ліквідації брехливого комуно-соціалізму і всього комуно-соціалістичного табору.
Водночас, майже у тій самій точці позитивного максимуму (грудень 1979 року) рух маятника у лівий негативний бік починається з чергової російської агресії. Спецпідрозділи КДБ захопили президентський палац у Кабулі, вбили президента Х. Аміна, після чого до Афганістану вводяться війська СССР.
Сумнозвісна Афганська війна тривала до 1989 року.
Загалом 14-літня половина циклу 1980—1994 років позначилася в Україні низкою змін суперечливого змісту. На тлі суцільного дефіциту найнеобхідніших товарів і послуг, нові надії вселяв проголошений М. Горбачовим курс “перебудови і гласності” (1985 рік), скасування військового стану і перемога демократичних сил на чолі з Л. Валенсою у Польщі, зруйнування берлінського муру (1989 рік).
Конвульсії злих сил у зоні негативного руху маятника виявились у московській афері ГКЧП, яка 1991-го збуджує активні сили суспільства зі стану стагнації й, внаслідок сприятливих обставин, у патріотичному зриві національно-демократичних сил Україна набуває незалежності після розвалу СССР.
Але рух маятника в лівому секторі надалі не втрачає своєї негативної сили. 1992 року, за прем’єрства Л. Кучми, починається процес створення державної мафії, зокрема шляхом створення так званих СП, які не обкладалися податками, організації трастових афер, пограбування вкладників Ощадбанку, сумнозвісної афери “Бласко—ЧМП”, різким падінням виробництва, доведенням потужних підприємств до банкрутства, масового безробіття тощо.
Процес набуває особливо бурхливого розвитку, коли 1994 року (тобто при максимальному положенні маятника в лівій зоні негативних подій) Л. Кучма стає президентом України. Тоді шаленими темпами відбувається прихватизація державної власності до рук новоспечених олігархів, закладаються підвалини організації донецького злочинного проросійського клану.
Незважаючи на очевидність своєї “діяльності” (яка цілком слушно була названа кучмономікою, а її ідеологія — кучмізмом), Л. Кучма з розгону та завдяки інерції маятника (а по суті — завдяки інерції свідомості громадян) протримався у кріслі президента дві каденції — до 2004 року.
Перехід маятника з негативного сектора в позитивний відзначився 2001 року фактом різкого піднесення свідомості українського суспільства в акціях “Україна –– без Кучми!” та “Вставай, Україно!”. Цьому піднесенню великою мірою посприяв приїзд в Україну Святішого отця Івана Павла ІІ (2001 року).
Після цього візиту не довелося довго чекати на суттєві позитивні зміни у суспільстві та в організації життя держави. Тому цілком логічним наслідком перебування маятника історичних подій у позитивній правій зоні була Помаранчева революція 2004 року, яка у патріотичному зриві народу мобілізувала національно-демократичні сили на рішучий опір злу, а водночас… згуртувала кримінальних носіїв цього зла, котрі невдовзі не забарилися з реваншем.
Справжня ціна
“російського братерства”
Через дев’ять місяців після завершення Помаранчевої революції фактом обрання Віктора Ющенка на пост президента України, замість обіцяних ним “Десять кроків назустріч людям”, гарант робить десять кроків на шляху руйнації України, активно використовуючи криміналізований олігархат.
Чи не визначальним з цих кроків було ухвалення восени 2005 року сумнозвісного Меморандуму між Ющенком і Януковичем, що відкрило шлях для створення організаційного фундаменту сепаратизму на Сході України і в Криму.
Впродовж 2005—2009 років організацію життя в Україні довели до очевидного абсурду, країну поставили на межу анархії й повного беззаконня.
Україна втратила авторитет в очах міжнародного співтовариства, а єдиний Український Народ розкололи на центрально-західну проєвропейську і південно-східну проросійську частини.
Перебування маятника у правій зоні завжди активізує боротьбу між добром і злом, між позитивними та негативними тенденціями розвитку цивілізації, міждержавних і міжлюдських стосунків. Це відбувається тому, що закінчення руху маятника в позитивному напрямку водночас є підготовкою до початку руху в напрямку негативному.
А тому рух маятника вправо впродовж 2005—2008 років до точки максимуму 2008-го характеризувався в Україні загостренням протиріч.
Загострення відбулося між тими, хто розумів Помаранчеву революцію як прояв патріотичного піднесення Нації, котра повстала на захист
справедливості проти злочинців-фальсифікаторів — з одного боку, і тими, хто фальсифікував вибори-2004 і назвав солідарний зрив Нації “помаранчєвой чумой”.
Отже, згідно з “маятниковою” логікою, попередній 14-літній напівцикл руху маятника вправо досяг позитивного максимуму 2008 року. Рух маятника в бік негативу одразу було зазначено початком світової фінансово-економічної кризи 2009 року.
Рухаючись далі в бік негативу, маятник фіксує нарощення загрозливих тенденцій, а тому вже наступний 2010 рік почався зі ще більшого загострення попередньо нагромаджених суспільно-політичних суперечностей в Україні.
Вибори президента — це лише зовнішній привід для виявлення глибинних деформацій в українському суспільстві. Тому цілком логічно, що громадяни України, котрі у другому турі президентських виборів-2010 проголосували “проти всіх” або зовсім не пішли голосувати, відкрили дорогу “державотворцям” на чолі з Януковичем.
Деякі вітчизняні мудрагелі вбачали причину розділення українського суспільства в різниці поглядів на економіку, тобто поділ на прибічників соціально орієнтованої і ліберальної моделі економіки.
Проте чимдалі ставало очевиднішим, що факт розколу українського народу на національно-патріотичний електорат — з одного боку, і промосковський — із другого, є наслідком певних інтересів, що розвивалися на етнічному ґрунті.
Саме проросійський етнічний чинник був основним, і саме він визначив результати парламентських виборів у жовтні 2012 року. Партія регіонів разом із комуністами набрали понад 43 % голосів виборців, що дало їм можливість здійснити подальші кроки на шляху відвертої державної зради, найбільш очевидними складовими якої були:
— кількаразове зґвалтування Конституції(!) фракцією Партії регіонів у парламенті й монополізація всієї влади в Україні(!) шляхом протизаконного, антиконституційного переформатування Верховної Ради;
— призначення на ключові державні посади відвертих ненависників і ворогів незалежної України(!);
— надання Росії у користування українського міста Севастополь для зміцнення її окупаційної присутності в Україні впродовж наступного півстоліття(!);
— відкрите й нахабне надання спецслужбам Росії (зокрема ФСБ) права працювати на території нашої Батьківщини проти нашої держави(!);
— надання привілеїв провідним російським компаніям і фінансовим установам для розширення їхньої діяльності в Україні;
— інші факти послідовного руйнування української державності силами донецько-проросійської команди і їхніх поплічників-комуністів під акомпанемент істеричних вигуків та безнадійних закликів так званих демократів, котрі так і не захотіли зрозуміти, що є велика і суттєва різниця між патріотизмом шароварним і патріотизмом конструктивним та організаційно-технологічним.
Використавши свою монополію у Верховній Раді, Партія регіонів, цілком конструктивно й організаційно-технологічно, ухвалила низку антиукраїнських законів України, що відкрили дорогу російським інтересам у сфері освіти, культури, в інформаційному полі України.
Переконливим виявом антиукраїнської діяльності “донецької” влади стало безпрецедентне судилище над Ю. Тимошенко і Ю. Луценком, їх ув’язнення та спроби позбавлення життя…
Влада проросійського олігархату в Україні посилювала свої повноваження не лише шляхом грабування національної економіки й руйнування війська, правоохоронної системи і спецслужб, а й за рахунок призначення ставлеників Кремля на високі посади в нашій державі.
Повзуча російська експансія в Україні ставала чимдалі нахабніша і все йшло до того, щоб “легітимно” затягнути нашу Вітчизну у лоно путінської імперії.
Тому маятник, рухаючись вліво до центральної позиції 2015 року, крім загострення суспільно-економічних проблем, вже на рубежі 2013—2014 років позначив актуальність проблеми суверенітету й територіальної цілісності України на тлі розвитку сепаратизму.
Реалізація російського сценарію ліквідації України як незалежної держави набула прискорення у листопаді 2014 року, коли В. Янукович, у повній відповідності з планом В. Путіна, відмовився підписувати угоду про асоційоване членство України в ЄС.
Це була точка відліку нового імперського часу. Москва небезпідставно розраховувала, що США і країни ЄС махнуть рукою на непередбачувану Україну, яка не захотіла використати наданий шанс піднятися з колін і, на очах всього світу, сточується у прірву поглинання з боку РФ.
Проте ані розніжений комфортний Захід, ані Янукович із його проросійською комуністично-регіоналівською п’ятою колоною, ані його кремлівські ляльководи не очікували, що внаслідок непідписання зазначеної угоди молодь вийде з протестом і не побоїться виявити спротив злочиній проросійській владі в Україні.
Пружина суспільних очікувань демократичних перетворень, що тривалий час стискалася в Україні на тлі невирішених проблем у стосунках із Росією (зокрема політика самоприниження перед так званим “старшим братом”, вперте ігнорування попередніми “гарантами” власних вітчизняних можливостей енергозабезпечення, проросійська інформаційна, мовно-культурна і кадрова політика, практична відсутність кордону України на сході, обмежена здатність українського війська протистояти агресорові тощо), вистрілила Євромайданом 2013—2014.
Довелося Москві спішно рятувати ситуацію, вводячи в дію “План Б”, у якому головну роль мали відігравати вирощені упродовж двадцяти років сепаратисти, російські диверсанти і місцевий криміналітет на Півдні й Сході України. І звичайно, у супроводі навдивовиж брехливої антиукраїнської пропаганди, яка завжди тішила вуха росіян…
Нерішучість українських лідерів і брак єдиної патріотичної позиції у розхристаному українському суспільстві, створила Російській Федерації сприятливі передумови для вторгнення на територію нашої держави…
Логічне запитання:
що буде далі?
Шукаючи відповіді на це запитання, маємо спиратися на незаперечні факти і враховувати очевидні тенденції.
Факти: Як бачимо, всі негативні для розвитку людства і Української Нації події, зокрема війни і міждержавні конфлікти відбувалися під час лівого положення маятника; тоді як під час його перебування в правому секторі коливань відбувалися події і зміни, які мали позитивне значення для подальшого розвитку суспільства, народу, цивілізації.
Тенденції: Після кожного емоційного вибуху народного гніву, радості перемоги і суспільного піднесення в Україні наставав період стагнації.
Висновок: Організацію життя українського суспільства слід будувати не на приємних розмовах про патріотичні почуття, а на розвитку свідомої відповідальності громадян України за долю своєї країни.
Цілком логічно слід очікувати подальшої активізації діяльності проросійських організацій і неминучого загострення військової конфронтації з Росією. Приводів для цього — більш ніж достатньо: питання кордонів і перебування російських військових формувань (по суті — окупаційного війська) на території України, претензії Кремля на геополітичне панування у центрі Європи, перманентні торговельні диверсії Москви щодо українських товарів, претензії щодо права Росії на так званий “захист співвітчизників” тощо.
У цьому “тощо” сидить також віковічна заздрість і органічна ненависть росіян до українців і всього українського.
Отже, логіка маятника і попередніх подій вказує на те, що недалеко від 2015 року на теренах України назріває гострий міждержавний конфлікт, із його перетворенням на континентальний.
На такий можливий розвиток подій вказують факти:
— факт окупації частини території України, на якій розміщена військова база іншої держави;
— факт активної діяльності на території України російських спецслужб і антиукраїнських організацій;
— значна залежність від Москви деяких посадовців України;
— факт значних обсягів приватної власності на землю і майно, що на території України належить громадянам Росії;
— значна чисельність громадян України, котрі мають паспорти громадян Росії;
— суттєвий ментальний поділ України на переважно український Захід і переважно проросійський Схід;
— антиукраїнська ідеологічна “робота” потужної мережі Російської Православної Церкви в Україні;
— реалізація кремлівського плану відновлення Російської Імперії “зі столицею в Києві”, за активної допомоги українських колаборантів, надягаючи на Україну нове ярмо поневолення;
— байдужість і низький рівень свідомості значної частини суспільства, що розчарувалося в лідерах й не бачить позитивної перспективи.
Але головним і вирішальним фактом для оцінки майбутнього України і Української Нації є поки що недостатня маса патріотизму і любові до Правди, боягузтво й особиста безвідповідальність значної частини громадян України за долю власної Батьківщини.
Звичайно, що все це не дає підстав до оптимізму. Перебування маятника у лівій частині його відхилення впродовж наступних десяти років (2015—2025) не обіцяє доброго життя для українців. Головним чинником подій буде залишатися тиск із боку Росії згідно з кремлівським сценарієм.
У кожному разі, тенденція постійного втручання Росії в українські справи, безперечно, набуде нового небезпечного посилення і загальмує розвиток України; причому, за активної участі деяких зацікавлених громадян України — зокрема так званих “регіоналів”, комуністів, всіляких прогресивних і “непрогресивних” соціалістів та їх прибічників, які не лише мріють про відновлення імперіалістичного СССР, а й багато що роблять у цьому напрямку за підтримки кремлівських верховод.
Із огляду на нинішній обсяг російської присутності в Україні (розвідувальної, фінансово-банківської, майнової, виробничої, торговельної, інформаційної, пропагандистської, концертно-розважальної, військової, не кажучи вже про мовно-лексичну і дипломатичну), а також враховуючи ухвалені в РФ закони, що дозволяють здійснення військової агресії в Україну, боротьба за незалежність нашої держави цілком може перейти у форму подальшого масштабного бойового протистояння.
Зрештою, давайте відповімо собі на кілька принципових запитань.
Чи правда що Росія (зокрема в особі її провідних політиків) не хоче відмовитися від своїх намірів загарбати Україну? Правда. Не хоче і не збирається відмовлятися.
Чи правда, що росіяни у своїй більшості підтримують агресивну політику керівництва РФ щодо України? Правда. Більшість росіян підтримують.
Чи правда, що витрати на військо в державному бюджеті РФ становлять близько 60 млрд доларів на рік, що становить близько 4 % від ВВП, тоді як у державному бюджеті України — близько 1 % ВВП?
Правда полягає в тому, що Росія упродовж 2007—2013 років активно готувалася до війни, нарощуючи військовий потенціал, розробляючи новітні види техніки та озброєння, ведучи відповідну ідейно-психологічну підготовку війська і населення.
Нехай ні в кого не буде ілюзій. Агресивний імперський характер Росії залишається незмінним упродовж віків і ніщо не вказує на його можливі зміни у найближчі кілька років.
Як би нам не хотілося миру, але “мирна” війна, що її вела Росія в Україні впродовж першої половини 2014 року, має чітку тенденцію переростання у повномасштабну війну, яка вже ні в кого не викликатиме сумнівів. Росія не зупиниться ні перед чим, і навіть готова застосувати хімічну і ядерну зброю.
Бо одвічна мета Московії — не лише загарбати Україну та показати всьому світові хто тут хазяїн, а й посісти панівне становище у цьому світі.
Однією з критичних точок затяжної війни проти України, має бути ювілейний для Росії рік 2017 — їхнє свято 100-річчя з дня терористичного більшовицького перевороту, що поклав початок створенню комуністичної імперії зла.
Кремлівські верховоди намагатимуться відсвяткувати той ювілей фактом цілковитого захоплення України й відновленням пам’ятника їхньому вождю у центрі Києва…
Отож часовий маятник, надалі перебуваючи в секторі негативних подій аж до 2029 року, спочатку зазначить точку негативного максимуму 2022 року, після чого почне зворотний рух у позитивному напрямку.
У той період можна очікувати краху московської імперії, але це не буде просто і спокійно. Багато хто у світі відчує на собі небезпечні конвульсії злочинного “старшого брата”.
Якщо звертатися до біблійних аналогій, 40 років мандрівки по українській “пустелі” (од 1991 року) має закінчитися 2031 року, якраз на другому році перебування маятника в секторі позитивних змін.
Але маятник — це не електронний мікроскоп. Він не розглядає події із їх деталізацією до розміру атомів і змін у долях окремих людей, а отже, не дає відповіді із точністю хронометра.
Тому остаточне закінчення брехливої “комуністичної” епохи, разом із її символами, слід очікувати після останнього серйозного протистояння між Росією і Україною, тобто після 2022 року, або через 175 років після опублікування “Комуністичного маніфесту”.
Отже, в 2029—2031 роках, коли маятник під час руху праворуч перебуватиме у середньому положенні, має нарешті відбутися ствердження України як цивілізованої, демократичної держави, рівноправного члена європейської й світової спільноти.
Але щоб побудувати саме таке прекрасне майбутнє України, треба не очікувати манни з неба, а будувати. Будувати на основі патріотичної свідомості, тобто нового мислення і нової високої відповідальності громадян та нових символів, зокрема й нових художніх образів, що відбивають нові ідеї.
Нині проблема полягає не стільки в наявності ідолів, зокрема пам’ятників “вождю світового пролетаріату”, які досі бовваніють на вулицях наших міст, а в тому, що у свідомості деяких людей ці ідоли підтримують віру в брехливу комуністичну казочку.
Бог, у цій конкретній ситуації, також ще не сказав свого слова. Але це проблема не Бога, а людей. Проблема полягає в нас самих, а точніше — у безвідповідальності громадян України.
Якщо громадяни України сильно образяться не лише на автора цього матеріалу, а й на себе, то, може, також почнуть думати і брати на себе відповідальність.
Якщо українці, закачавши рукави та відкинувши брехню, гуртом, весело візьмуться за добру справу позитивних перетворень на основі загальнонаціональної патріотичної стратегії розвитку, тоді, як кажуть брати-поляки, — “До ясней холєри нам той маятник!”.
