Микола ЖУЛИНСЬКИЙ: «Видання, що стверджує культурну самобутність України»

М. Жулинський. На стіл зацікавленого читача покладено дев’ять книг нової академічної “Історії української культури”: по одній книзі, що їх запотребував зміст 1-го, 2-го та 3-го томів, у двох книгах видано 4-й том, нарешті, у чотирьох книгах — 5-й том. Книги побільшеного формату. Кожна з книг налічує під тисячу сторінок, а кілька з них — і понад тисячу. Нові технічні й електронні засоби, що з’явилися в Україні у новітню добу на час видання цієї праці, дозволили вмістити численні ілюстрації, в окремих випадках — ексклюзивні, надати привабливого поліграфічного вигляду цьому виданню. Це не тільки помітний видавничий проект, рідкісний для нашого часу, — це великий проект наукового й культурного плану. Вперше у виданні такого розмаху й масштабу детально проаналізовано, підсумовано, узагальнено більш ніж тисячолітній розвиток української культури. Аналогів такому виданню досі не було. П’ять томів нашого видання є унікальним, першим системним дослідженням історії української культури.
— Усе ж, мабуть, у такій темі, як історія української культури, нині виданий 5-томник мав бодай віддалених попередників…
— Безперечно, не міг не мати. З початком ХХ століття уже простежуються спроби здійснити узагальнення на окремих ділянках, де має вияв національна культура. Певним культурним профілем відзначались, зокрема, історичні праці М. Грушевського, Д. Багалія; поодинокі галузі українського мистецтва виступають об’єктом осмислення у розвідках таких дослідників, як Д.Антонович, В.Модзалевський, М.Грінченко, М.Голубець, Ф.Ернст, В. та Д. Щербаківські. Помітним здобутком (в тому числі — й на шляху популяризації української культури) обіцяла стати енциклопедична праця “Украинский народ в его прошлом и настоящем”, яка задумувалася в чотирьох томах, проте злигодні Першої світової війни дозволили видати у Москві у 1914 та 1916 роках лише перші два її томи. Все ж — ідея синтетичного культурологічного огляду, у якому б українська культура поставала як певне ціле, реалізовувалася не відразу і з чималими труднощами. Почин на цьому напрямку зроблено було виданим у Києві у 1918 р. нарисом “Українська культура” Івана Огієнка (на той час — приват-доцент Київського університету, пізніше відомий як Митрополит Іларіон). Далі — праці, створені переважно за межами материкової України. Звертають на себе увагу насамперед дві з них, започатковані всередині 30-х років. Це “Історія української культури” за редакцією Івана Крип’якевича (видана вперше у Львові 1937 р., у декількох наступних виданнях доповнювана і перевидана в Києві 2002 р.) та “Українська культура” за редакцією Дмитра Антоновича (лекції, видані в остаточному вигляді у 1940 р. у чеських Подєбрадах, перевидані в Києві у 1993 р.). Можна відзначити й чималу обсягом монографію Мирослава Семчишина “Тисяча років української культури” (Нью-Йорк, 1985, перевидання — Київ, 1993). Ці видання проломлювали шлях науковому осмисленню української культури, вони, безперечно, сповнені захопленого ставлення до цього феномена, проте, все ж, у багатьох місцях не відзначаються належною системністю і глибиною аналізу. За цими ознаками, як і за рівнем концептуальності, з 5-томною “Історією української культури” не може іти в порівняння і ряд посібників та підручників з української культури, які (добре, що цей предмет таки увійшов до програм наших ВНЗ!) з’явилися за період, коли готувався п’ятитомник.
— А готувався він, мабуть, тривалий час?
— Ідея 5-томної “Історії української культури” народилася в середовищі чільних науковців української Академії наук 1990 року, у бурхливу добу виборювання національної незалежності. Наше загальне уявлення про багатство української культури, її цінність було одним із основних аргументів у цій боротьбі. Зримою реалізацією такого уявлення мусило стати видання текстово об’ємної, багато ілюстрованої “Історії української культури”. Задум цей активно підтримав Президент Академії Б. Є. Патон, він же очолив Головну редколегію 5-томника. Ентузіастами видання були не тільки вчені-гуманітарії (що, видається, само собою зрозуміло), а й відомі представники точних, природничих, технічних наук. Утім, справу підготовки томів було доручено академічним інститутам саме гуманітарного профілю. Так, робота над 1-м томом зосереджувалася в Інституті археології (головний редактор — П. П. Толочко), підготовку 2-го тому координував львівський Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича (головний редактор — Я. Д. Ісаєвич), 3-го тому — Інститут історії України (головний редактор — В. А. Смолій), 4-го тому — Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського (головний редактор — Г. А. Скрипник), 5-го тому — Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка (головний редактор — М. Г. Жулинський). За попередніми планами, 5-томне видання мало з’явитися ще у другій половині 90-х років. Проте, як бачите, цього не сталося. Підготовка видання виявилася процесом складним і доволі тривалим. Мабуть, інакше й не могло бути — детальний, ґрунтовний огляд потребував продуманої концепції кожного з томів, зведення й осмислення великої кількості фактів, даних, висвітлення явищ, тим більше — у той час і у тих умовах, коли здійснювалося радикальне переосмислення світоглядного, наукового, культурного набутку суспільства. Перші два томи “Історії…” вийшли друком 2001 р. Дванадцять років відділяло їх від часу виходу останньої книги 5-го тому. Хід видання призупиняли фінансові й технічні труднощі, але не можу не погодитись із думкою, що сам зміст видання що далі наближався до нашої сучасності — ставав дедалі складнішим, а отже, й потребував додаткового часу на його ґрунтовне осмислення.
— Якось досі ми не розповіли читачам — адже не кожен з них тримав у руках усі дев’ять книг п’ятитомника — як же побудовано це видання, в якому томі про що можна прочитати?
— Провідний принцип побудови п’ятитомника “Історія української культури”о — хронологічний. П’ять томів — це п’ять великих історичних періодів розвитку української культури. У межах тому — розподіл розділів за тими сферами культури та культурного процесу, які мали важливе й суттєве значення для відповідного періоду і які відтак досліджуються. В цьому, до речі, відмінність нашого п’ятитомника від такої праці, про яку вже згадувалося, — “Українська культура” за редакцією Д. Антоновича, у якій прийнято основне ділення не історико-хронологічне, а за сферами культури (яких у цій книзі загалом небагато). Структура, запропонована у 5-томнику, на мій погляд, більш вдала: вона дозволяє побачити культурний процес як цілісність, окреслити культурне обличчя певної історичної епохи. Тимчасом кожна з епох мала свої домінанти культурного процесу — і це відбито уже у структурі томів. Єдиної структури для всіх томів, певна річ, бути не могло. Адже якщо, скажімо, у томі, де досліджується друга половина XVII—XVIII ст., вміщено невеликий окремий розділ “Техніка і технічні знання”, то у томі, присвяченому ХХ—початку ХХІ ст. аналогічний (але ж як ускладнений при цьому!) предмет займає значну частину окремої книги. Ще один приклад. Для епохи XVII—XVIII ст. було слушним виділяти таке явище, як “становлення і розвиток поштової справи”, — справді, поштовий зв’язок мав натоді велике значення для налагодження спілкування осіб, інституцій і територій, — але порівняйте, які засоби у формуванні єдиного комунікаційного простору одержало ХХ, а тим більше — ХХІ століття! Безмірно ускладнилася інфраструктура цивілізаційного й культурного процесу, відтак із ходом часу на перший план виходять інші, нові явища, що містять у собі культурний первень. Утім, давайте по порядку. Отже, у томі 1-му, що має підзаголовок “Історія культури давнього населення України”, реконструюється процес первинного залюднення українських теренів, висвітлюється побутування на українських землях різних етносів, досліджується становлення, розквіт і занепад культури Київської Русі. У відповідних розділах, зокрема, розглянуто культуру пізнього палеоліту, неоліту, енеоліту на землях сучасної України, культуру племен періоду розвиненої первісної община (Бронзова доба), культуру населення скіфо-сарматського часу, культуру населення античних держав Північного Причорномор’я, культуру давніх слов’ян, культуру Київської Русі (цей розділ у томі найоб’ємніший), культуру середньовічних кочівників та культурне життя середньовічного Криму. Авторами 2-го тому досліджено розвиток освіти, мистецтва, літератури, стан наукових знань в Україні упродовж ХІІІ—першої половини XVII ст., тобто періоду існування Галицько-Волинського князівства, яке стало захистом Європи від монголо-татарської навали, періоду удільних Київського, Волинського та інших князівств, періоду українських земель у складі Великого князівства Литовського й Корони польської та утвореної з них 1569 р. Речі Посполитої. Об’єктом розгляду стали також ренесансні тенденції в культурному житті та процес формування культури бароко. Звертає на себе увагу цікаве дослідження аграрної народнотрадиційної культури, ролі міст як осередків громадського й суспільного життя, розгляд таких мистецьких явищ, як монументальне малярство, ікона, книжкова мініатюра, такого визначного пам’ятника історії й літератури, як Галицько-Волинський літопис. Том 3-й (видано 2003 р.) присвячено еволюції національного культурного процесу другої половини XVII—ХVIII ст. У томі окреслено широке історичне тло, на якому висвітлено основні формовияви культурно-духовного життя тогочасної України, до яких, на переконання авторів, у той час належали освіта, мистецтво, література, розвиток гуманітарних, природничих і технічних знань, книговидавнича справа, культурно-господарські пріоритети. Том розпочинається оглядом стану культури у період від початку (у 1648 р.) Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького — і до кінця XVIII століття, — періоду, коли особливо тяжким був політичний і економічний гніт України Російською імперією і коли, незважаючи на це, визрівали нові духовні й культурні явища, які наприкінці XVIII ст. дали початок новому відродженню України. Увагу зацікавленого читача, переконаний, привернуть такі розділи, як “Феномен українського бароко”, “Субкультури соціальних верств і прошарків (політична еліта, духовенство, військові канцеляристи, козаки, селяни, міщани)”, огляд освітньої й наукової діяльності Києво-Могилянської академії, книгодрукування, стану образотворчого мистецтва, літератури, музики й театру. Том 4-й виданий у 2-х книгах (у 2005 та 2008 рр.). Змістом тому є розвиток української культури ХІХ століття. Втім, практично кожен із авторів при написанні відповідного розділу робить “захід” у кінець XVIII століття, періоду, з яким пов’язані початки нових тенденцій у розвитку літератури (а це — написання й поява перших трьох частин “Енеїди” І. Котляревського), образотворчого й музичного мистецтва тощо. У розділах висвітлено роль української мови і літератури у формуванні та утвердженні культурно-національної ідентичності українства, акцентується значення наукових товариств, університетів і музеїв у становленні національної ідеології та науки, у плеканні самобутнього культурно-мистецького середовища, пам’яткоохороної системи в Україні за умов бездержавності українського етносу. У томі багато уваги приділено цивілізаційним аспектам розвитку культури (зокрема, активна розбудова міст, створення інфраструктур економічного зв’язку, поява нових видів транспорту), виникненню нових освітніх центрів в Україні (зокрема, відкриття університетів). ХІХ століття — це могутній розвиток українського письменства нового зразка, зокрема — діяльність геніального поета Тараса Шевченка, плеяди визначних письменників і митців. Безперечно, все це з належною ґрунтовністю розкрито в цьому томі.
— І, нарешті, том 5-й, завдання підготовки якого було покладено на Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка і на Вас особисто як директора Інституту та головного редактора тому.
— Так, це було непросте завдання для Інституту літератури, для створеної в ньому редколегії тому, а також — для авторського колективу. Не приховуватиму того очевидного факту, що зміст 5-го тому, який охоплює культурний розвиток ХХ—початку ХХІ століть, є найскладнішим і не міг не бути таким в умовах, коли українській гуманітарній науці перших десятиліть незалежності України відкривалися нові, раніше замовчувані чи недосліджені явища, “білі плями”, формувалися нові точки зору на цілі періоди драматичного ХХ століття з його кількаразовими змінами ідеологічних і політичних курсів, що мало безперечний вплив на культурний процес. Додати до цього і потребу висвітлення нових, новітніх явищ, які мали місце уже наприкінці ХХ—на початку ХХ ст., намагання авторів при доопрацюванні нарисів (а це стосується практично усіх розділів тому) довести нитку викладу до дня сьогоднішнього, доповнити розгляд найновішими, найсвіжішими фактами і подіями, зокрема й тими, загальна оцінка яких іще не установилася. Спочатку, як і всі томи, 5-й том планувався до виходу в одній книзі, однак уже коли том 4-й розрісся на дві книги, стало зрозуміло, що й 5-й том мусить бути ніяк не меншим за обсягом. Утім, кількість сторінок текстів, які в переважній більшості засвідчували високофахове, ґрунтовне, новаторське дослідження, була іще більшою. Постало питання: або у той чи той спосіб скоротити тексти, або ж друкувати їх у наданому вигляді. Слушним було рішення Президії НАН України, що ним підтримувався останній варіант. 5-й том “Історії української культури” було, в остаточному підсумку, сплановано до виходу у 4-х книгах. Відтак книги 1-ша й 2-га побачили світ у 2011 р., книга 3-тя — 2012 р., книга 4-та — у 2013 р.
— Допоможіть же нашим читачам розібратися у такій, мабуть, складній побудові, як чотири книги 5-го тому “Історії української культури”.
— Так, це побудова складна. 5-й том “Історії української культури” структурно розділений на чотири змістові частини. Частина перша, що займає третину 1-ї книги, має назву “Етапи розвитку української культури у ХХ—на початку ХХІ століття” і містить комплексний хронологічний (розділений на 5 періодів) огляд розвитку української культури від початку ХХ століття до наших днів. Частина друга — “Українська мова. Аспекти мистецького розвитку” — займає дві третини 1-ї книги та всю 2-гу книгу і має своїм змістом огляд (переважно у соціокультурному плані) функціонування й розвитку української мови в цю непросту для неї добу. Оглянуто здобутки образотворчого мистецтва, музичних мистецтв, літератури, архітектури, акцентовано увагу на тих яскравих явищах українського мистецтва ХХ—початку ХХІ століття, які здобули загальне визнання. Частина третя — “Культура та розвиток науки і технологій в Україні” — відповідає змісту 3-ї книги. Тут предметом розгляду є культурний аспект розвитку соціогуманітарних, точних і природничих наук, технічних наук і розвитку прогресивних технологій. Кількість дисциплін і напрямів, особливо у науках точних, природничих і технічних, — величезна. У погодженні з міркуваннями вчених, висловлених при обговоренні проспекту тому в колективах Національної академії наук, у 3-ій книзі було представлено ті дисципліни і напрями, у яких українська наука і техніка займає провідні у Європі і світі позиції, у яких мала чи має безперечні здобутки, — при цьому розглянутий у розділах комплекс тих чи інших наукових дисциплін, як правило, відповідає профілю діяльності кількох споріднених інститутів НАНУ. Особлива увага вділена становленню та історії діяльності Національної академії наук, підкреслено її роль у розвитку української науки й української культури. Частина четверта, заключна — “Проблеми функціонування, розвитку і збереження культури в Україні” — займає 4-ту книгу. Тут йдеться про ті культурні сфери і ділянки, у яких відбуваються процеси, спрямовані на збереження культурних цінностей (бібліотеки, архіви, музеї), на відтворення й забезпечення культурного рівня (освіта й шкільництво, книгодрукування, засоби масової інформації, культурно-просвітницька діяльність); приділено увагу окремим питанням політичної культури, культури міжнаціонального спілкування, релігійного розвитку, культурним аспектам охорони здоров’я, фізичної культури і спорту, культури побуту і т. ін., — тобто, в цій частині, як і в попередніх, культура мислиться у широкому значенні слова, у дослідженні зроблена спроба представити культурний зріз багатьох ділянок і сфер сучасного життя народу України.
— У нашій розмові уже час від часу зринала згадка про таку категорію, як “авторський колектив”. Якою вона розкрилася стосовно роботи над 5-томником?
— Авторський колектив — великий; це, в цілому беручи 5-томник, десь чи не дві сотні науковців. Для характеристики авторського колективу 5-томної “Історії української культури” у мене є одне, на мою думку — точне, визначення: кваліфікований. Або ж скажу по-іншому: можливо, до проекту “Історії української культури” з-поміж фахівців були причетні не всі найкращі, але, хто був причетний, належить до кола найкращих. Практично кожен із них — авторитетний знавець на своїй, вужчій чи ширшій ділянці. Досить сказати, що серед авторів 1—4 томів “Історії української культури” знаходимо такі імена, як М. Ю. Брайчевський, С. Б. Кримський, В. О. Горський, В. М. Русанівський, В. В. Німчук, Р. Я. Пилипчук, Д. В. Степовик, Ю. С. Асєєв та інші, чий внесок в українську науку безперечний; не кажу вже про керівників авторських колективів — редакторів томів, кожен з яких потвердив свою репутацію безпосередньою участю у написанні розділів цієї “Історії…”. Помітний внесок — і кількісний, і високого наукового ґатунку — зробили історики Л. А. Яковлева, С. С. Бессонова, В. С. Александрович, Л. В. Войтович, П. М. Сас, О. М. Дзюба, Н. М. Яковенко, мистецтвознавці В. В. Рубан, С. Й. Грица, М. П. Загайкевич, В. І. Тимофієнко, історик науки Ю. О. Храмов…
— Не сказано ще про тих, хто створював 5-й том…
— Про авторський колектив 5-го тому я хотів би сказати окремо. Чи ж можу про це не сказати?! Чи ж можу не адресувати найщиріші, найтепліші слова тим, із ким випало створювати цю працю?! Авторський колектив 5-го тому — найчисельніший. У кінцевому підсумку він нараховує 97 осіб. Вони є авторами 65 різного обсягу розділів (включаючи “Передмову” та “Післямову”). Це — в сумі приблизно 3800 сторінок ілюстрованого тексту, якщо порахувати всі чотири книги разом. Ще з 1991 р. почалася робота над проспектом тому та добір авторського колективу. До розробки концепції 5-го тому причетні такі відомі вчені, як І. М. Дзюба, Л. М. Новиченко, Г. Д. Вервес (перші двоє — й автори розділів). У ґрунтовні дослідження, що стали розділами 5-го тому, вилилася робота філософа М. В. Поповича, релігієзнавця й бібліотекознавця О. С. Онищенка, етнологів Г. А. Скрипник, В. І. Наулка, Л. Ф. Артюх, істориків С. В. Кульчицького, В. М. Даниленка, С. І. Кота, політолога Л. П. Нагорної, музикознавців О. В. Шевчук, А. К. Терещенко, І. М. Сікорської, театрознавців Ю. О. Станішевського, Л. А. Дашківської, О. В. Красильникової, Г. В. Липової, Л. І. Барабана, кінознавця С. В. Тримбача, літературознавця А. Є. Кравченка, історика архітектури С. К. Кілессо, астронома І. Б. Вавилової, історика техніки О. М. Корнієнко та багатьох інших. Плідно співпрацювали з нами відділення Національної академії наук України та окремі з академічних інститутів, рекомендуючи редколегії кращих своїх співробітників як авторів розділів, у яких розглядається розвиток та культурний аспект здобутків на ділянках відповідних наукових напрямів (серед авторів — О. О. Созінов, А. Ф. Гожик, М. Л. Горбачук, С. А. Хорошева, В. В. Гончарук, Ю. К. Дупленко). Однією з окрас 5-го тому є розділи про розвиток образотворчого та декоративного мистецтва в Україні, творчі знахідки якого з самого початку ХХ ст. й до сьогодні мають заслужений всесвітній розголос (автори розділів — Д. О. Горбачов, О. С. Найден, О. К. Федорук, В. Д. Сидоренко, О. А. Лагутенко, Л. О. Лисенко, М. Р. Селівачов, Є. І. Шевченко); природно, також і ілюстрації до цих розділів виразно підсилили загальний ілюстративний ряд. Концепцію тому, власне, самого культурного процесу культури ХХ—початку ХХІ вияскравлюють вміщені на початку узагальнюючі розділи, присвячені кожному з п’яти етапів розвитку української культури, “Передмова” (М. Г. Жулинський) і “Післямова” (І. М. Дзюба). Загалом кажучи, авторський колектив виявився підготовленим по-новому осмислити ХХ—початок ХХІ століття як культурну подію. Але організувати, зінтегрувати творчі зусилля — це було непросте завдання для редколегії. Хотів би відзначити велику роботу, яку як заступник головного редактора і водночас відповідальний секретар 5-го тому провів М. П. Бондар — провідний науковий співробітник нашого Інституту, завідувач відділу української класичної літератури (до речі, активною є його участь і у створенні загального тексту “Історії української культури” — він виступає автором об’ємного розділу про українську літературу у 4-му томі та розділу про загальнокультурний розвиток доби раннього модернізму — у 5-му томі). Безперечно, до виходу цих чотирьох книг причетне й ціле коло інших працівників, які забезпечили технічну підготовку ілюстративного ряду, рецензування, наукове й видавниче редагування книг. Особливо варто відзначити роботу редакторів видавництва “Наукова думка” (директор видавництва — І. Р. Алєксєєнко, редактори — А. Я. Бельдій, Є. І. Мазніченко), у якому здійснено видання.
— Так, добірний колектив науковців зробив чудовий подарунок нашим сучасникам, нашому сьогоденню, видавши 5-томну “Історію української культури”. Але — розгляньмося довкола — саме сьогодення є тривожним, суперечливим, сповненим таких явищ, які розходяться із уявленнями про культуру в її звичайному розумінні…
— Нововидана “Історія української культури” всім своїм змістом свідчить, що українська культура — це не лише тисячолітний скарб, яким можна пишатися. Українська культура — це й проблема. Уся історія розвитку культури в Україні розгорталася як боротьба за національну культуру. По-перше, на багатьох етапах — як боротьба за право української нації мати і позиціонувати свою культуру. Друге — як боротьба за її самобутність, за окреслення певних меж тим інонаціональним впливам, які, з одного боку, наснажують потенціал її урізноманітнення, з іншого боку — якщо йде мова про їх неконтрольований ступінь, несуть загрозу її нівеляції. Третє — як боротьба за належний рівень національної культури, як супротив тому, щоб її духовна й моральна висота підмінювалася низькопробними маскультурними чи міщанськими симулякрами. Все це було актуальним і в середньовіччі, і у XVIII, і у ХІХ століттях, це — ще більшою мірою — актуальне сьогодні. За роки незалежності цілком очевидно проявилася та культурна експансія (в окремих випадках її й важко назвати справді культурною), яка спрямована на Україну із сусіднього околу і сприяє явищам деструктивним у повновагому функціонуванні української мови, у книговиданні, у діяльності ЗМІ, кіноіндустрії та інших культурних сфер…
— Серед чинників, які загрожують національній культурі, Ви, мабуть, бачите й піддатливість вузьким матеріальним інтересам?
— Так, і не тільки це. Сам вибір пріоритетів матеріального набирає нових форм, має нові зумовлення. Сучасна людина духовно знесилена, вилучена зі справжньої культури навальністю різноманітних інформаційних послуг, які стимулюють нарощення матеріальних запитів, потреб, необхідністю відповідати якимось всезагальним стандартам поведінки, зв’язків, мислення, навіть вживання їжі, одягання, подорожування. Домінанта матеріального над духовним переслідує людство з давніх-давен. Український філософ В’ячеслав Липинський, формулюючи концептуальні засади формування українського суспільства, остерігав від ослаблення національного і морального і згадував давній Вавилон і стародавній Рим, де матеріальна складова перевищила громадську мораль…
Не меншою проблемою для функціонування й збереження національної культури є включення України в світові глобалізаційні процеси. У світі розгорнулося глобальне маніпулювання свідомістю; під цілеспрямованими прожекторами масової культури як визначальної особливості сучасної індустріальної культури особистість втрачає своє індивідуальне Я, свою “самість”, розчиняється в колективній масі бездумних споживачів ерзац-культури, нівелюється, а головне, відривається від свого національного пракореня — від рідної культури, народних традицій, мови, етнічної основи життєдіяльності. Якщо ми хочемо бути бодай серед країн європейської спільноти, то нам не уникнути постмодерністського етапу цивілізаційного розвитку, а отже, нас чекають спільні випробування загальнопланетарними загрозами і проблемами в усіх сферах суспільного життя. Постає новий постмодерний світ на засадах взаємозалежності й цілісності, в якому досягти гармонійної, консолідованої єдності задля розв’язання майбутніх глобалізаційних викликів нелегко. Передусім слід мобілізувати власні національні ресурси — інтелектуальні, духовні, сформувати новий тип знання як основної складової суспільних цінностей. Необхідно працювати над тим, щоб глобалізація розгорталася за новою парадигмою розвитку людства, в основі якої має бути гуманітаризація усіх сфер життєдіяльності людини. Тільки усвідомлення і визнання цінності людини як центра універсуму може убезпечити людство від універсалізації, стандартизації та уніфікації матеріального і духовного життя народів світу.