Олег ГРИНІВ,
професор
Манера оповіді не залишає в спокою читача упродовж усього читання. Як не згадати думки іспанського філософа Хосе Ортеги-і-Гассета про перспективу: залежно від свого місця перебування людина бачить одну й ту саму річ інакше, звертає увагу на нові її грані. Аналогічно осягаємо й подію: вона не може сприйматися однаково з Москви, Красної Поляни, Сочі, сибірського Бійська чи Києва. Такий підхід автора дає змогу побачити подію багатогранно, виявити те, чого не вдалося побачити з іншої позиції. У цьому докорінна різниця підходу автора роману порівняно з пересічними оповідачами, для яких на першому місці хронологічний перебіг подій, інколи карколомних, щоб не притупити уваги читача.
Можна сказати, що про події, аналогічні до тих, які відтворені в романі, наші засоби масової інформації повідомляють дуже часто. Проте їхнє відтворення художнім словом дає змогу побачити знайоме в іншій перспективі. Журналісти показують лише надводну частину айсберга, а завдяки письменникові маємо змогу проникнути в суть, торкнутися тих пружин, які визначають дії, на перший погляд, всевладних політиків, що насправді, як виявляється, чинять не з власної волі, а нагадують маріонеток таємничих сил, захованих у закоркованому “термосі”. Там збирається вузьке коло новітніх кадебістських чиновників для розв’язання найважливіших питань не лише Росії, — а саме в ній переважно розгортаються події пригодницького роману, — а також України, далекого й так званого “близького зарубіжжя”. В уяві читача вимальовується щось на кшталт засідання масонів найвищого рангу, цебто найутаємниченіших, що перейшли через ритуал різних випроб.
Відомий майстер рідного слова і водночас пропагандист вітчизняного й закордонного письменства Михайло Слабошпицький назвав твір Богдана Кушніра “романом-відкриттям” — і для такої оцінки є чимало підстав. Водночас ризикну свій варіант короткої характеристики: це — не лише відкриття, а й викриття, діагноз нашої (і не тільки!) недуги. Хто міг допустити ще десять років тому, що населення (не можу назвати таких виборців народом!) обере очільником великої європейської держави пересічного завгара, не лише за колишньою посадою, а й за рівнем інтелекту? Пригадаймо його нісенітниці про “українського поета” Чехова чи письменницю Анну АхмЕтову в різних виступах перед журналістами. Завгарові в президентському фотелі пощастило: безсоромна речниця, дипломована журналістка, зі шкіри лізла, виправдовуючи “доречність” безглуздих вербальних вибриків проффесора, якому, до речі, вже готували крісло серед мужів науки.
Викриваючи дію прихованого механізму, письменник крок за кроком підводить до розуміння того, чому наша Україна, ще донедавна найпередовіша із “союзних республік”, опинилася за рівнем економічного розвитку в одному колі з найвідсталішими африканськими країнами. Чи могло бути інакше? Чи мала шанси Україна увійти до Європейського Союзу як сусідні держави? Чи така вже ілюзорна була спроба нашого державного керівництва стати під захисну парасольку оборонного союзу західних держав?
Ще одне запитання, яке виникає після того, коли прочитана остання сторінка роману: чи може розвиватися й надалі Україна як незалежна держава без заборони відомого політичного спрута? Гадаю, що відповідь письменника на поверхні. Чи мав би шанси кадебістський офіцер Володимир Бутин посісти крісло очільника сусідньої держави? Читаючи описи зустрічі його на Північному Кавказі, логічно доходимо висновку, що сподівання західних державних очільників на демократизацію спадкоємиці колишнього монстра під назвою “імперії зла і брехні” — це не більше, ніж фантастичні наміри, недалекі від хворобливого марення. Знову повторю: вони бачать лише надводну частину айсберга, хоч нинішня поведінка кремлівських посідальців викриває їхні шизофренічні плани у глобальному масштабі.
У романі Б. Кушніра висвітлені невидимі для ока пересічної людини шари державного фундаменту згаданої спадкоємиці. На тихих, непомітних, але особливо впливових посадах, як правило, залишилися ті самі виконавці, що були за часів покійного маразматика, а саме вони спрямовують роботу тих, які з’являються на телеекрані, — і населення сприймає їх за всевладних начальників. Хоч вони поступово відходять на запасні ряди, колишні традиції залишаються, а хижість посилюється.
У процесі розслідування письменник показує, що “вуха” й “очі” карних служб у східній державі прагнуть бути на рівні нинішніх досягнень науки і техніки, встановити тотальний контроль, проникнувши в усі шпарини не лише суспільного, а й особистого життя. За попереднього державного керманича, який нагадував вайлуватого ведмедя, згадані служби не звертали з торованої за совєтських часів дороги. Прихід до найголовнішого фотелю в державі агресивного тигра спричинив переорієнтацію так званих “правоохоронців”. Читач розуміє, що час “романтиків” у цих органах минув: приходять молоді “прагматики” без жодних ідеологічних пересторог, підпорядкувавши свою службу беззастережній відданості начальству, що забезпечує їхнє райське життя, сприяє казковому збагаченню. А приклад мають із кого брати: “перша особа” в державі господарює водночас у монопольній газовій структурі.
Досліджуючи подібні питання, дуже легко вийти за межі художнього змалювання, бо на письменника чатує спокуса перекинутися до публіцистики. На щастя, Б. Кушнір уник такої спокуси, хоч досвід журналіста, безумовно, схиляв до подібного “розслідування” подій. Прихильники автора роману знають його публіцистичні праці, якими він утвердився як чільний в Україні представник “четвертої влади”. Зрештою, новинар завше тримав руку на пульсі часу.
Роман підписаний до друку в тривожні торішні листопадові дні, коли Україна захищала своє право повернутися до європейської цивілізації, від якої була штучно відірвана після трагічної Полтавської битви за часів великого гетьмана Мазепи. Підспудно письменник дає зрозуміти, чому наше прагнення увійти до європейської родини ускладнюється. Як виявляється, спадкоємці відомої “контори” мають вплив і на європейські структури: у разі потреби “зашлють” до Європарламенту свого агента, а для посилення його політичного впливу, використають, як прийнято називати в їхніх колах, “легенду”. Для цього організують “смерть” Олександра Габрілайтіса, щоб усунути якісь підозри й відкрити йому дорогу в середовище своїх противників. Ось як змальовано в романі цю подію: “Об’єкт” знову сідає за кермо, розганяє “Волгу” і на великій швидкості крізь клуби туману, які оповили ущелину після дощу, збиває бар’єр і летить у провалля. За частку секунди біля русла Мзимти лунає вибух, після чого палаюче авто скочується у воду. Далі камери фіксують лише густий туман і ледь видний дим”.
Такі повідомлення про “смерть” на початку роману. Після цього уточнення: повновода скажена ріка затягає машину до кам’яної греблі, рятувальники витягають обгорілий кузов, але тіла немає.
Наприкінці письменник розкриває ефесбешні задуми.
До яких тільки способів не вдаються підступні пси бородатого Фелікса! Не відмовляються від вербування агентів за допомогою старого, як світ, способу, цебто підступу жіночих чарів. У романі з’являється авантюристка Магда Колосова, яке бачила Рим, Крим і мідні труби. Про якісь моральні заборони заїкатися марно: вона, як й інші оперативники, готова на будь-який злочин. Не доречно закидати їй відсутність патріотизму, адже для звироднілих людців таке почуття не має сенсу. Вони турбуються лише про себе. Зрештою, Магда проживає в Росії з паспортом громадянки Канади. Навіть найближче оточення ставиться упереджено до неї, бо, як зауважив один із персонажів твору, “Магда завжди в центрі подій, де крутяться великі капітали”.
Оригінальність автора проявляється наприкінці роману. Оповідач Антон Чумак ще раз підтверджує відому думку, що колишніх чекістів не буває. Опинившись у далекому Бійську, він начебто починає перекручувати тасьму подій у зворотному напрямі. Автор неначе зливається з оповідачем, який задумав книгу про своє минуле також під назвою “Помста оперативника розвідки”. Як видно, часу має вдосталь, бо його робота зводиться до прискіпливого нагляду за науково-дослідним інститутом, що відгороджений від довкілля колючим дротом. Інакше кажучи, використовує “шпигунське ремесло”, — так, до речі, характеризує колишню роботу колега оповідача Семен Лисенко, — в нових умовах. Письменник натякає, що за воєнного часу в цьому інституті “працювали відомі вчені, яких оголосили ворогами народу”, ховаючи в сибірській глушині військово-технічні таємниці.
Переїхавши до сибірського містечка, капітан Чумак висловлює задоволення: “Живу скромним родинним життям і насолоджуюся новими відчуттями безтурботної людини”. Так здається зовні, а насправді його не залишають у спокої, бо, перефразуючи відоме прислів’я, можна без жодних застережень стверджувати, що чекіст чекістові — вовк. Оповідач переконався, що тут його “вивчають під мікроскопом служби, як рідкісного плазуна”, “хочуть спрогнозувати, що втне оперативник розвідки, якого дедалі глибше заганяють у глухий кут”. Не лише його кабінет, а й квартира під наглядом і прослуховуванням.
Поза офіційною роботою Антон Чумак розкриває приховане хобі: “Звично щодня переглядаю європейські новини, читаю в інтернеті західну пресу і не пропускаю жодного матеріалу, в якому фігурує прізвище “Габрілайтіс”. Як дізнається, балтієць відає в Європарламенті бюджетними питаннями, став зіркою першої величини на політичному овиді. Вчорашній оперативник вважає, що його скривдили, заздрить успіхам “дилетанта” Габрілайтіса, зізнається: “Пишу книжку про західного політика — успішного улюбленця долі; але поряд постане ще один герой — копія Габрілайтіса, тільки доля в нього сумніша й трагічніша”.
Закінчення
на стор.
Закінчення.
Початок на стор.
Як випливає з роману, капітан Чумак не почувається безтурботною людиною, він не може збагнути, чому керівництво його, оперативника, скривдило, а вивищило “дилетанта”. “Дилетант”, — розмірковує оповідач, досяг мети: упродовж тижня західні мас-медіа розповідали про транспортну пригоду біля Сочі; спочатку про смерть депутата Європарламенту, а тоді — про несподіване воскресіння”. Він не може заснути вночі, обдумує “колізії книжки про пережиту історію”, хоче завдати болючого удару, “жорстоко і красиво “спалити” Олександра Габрілайтіса у найнесподіваніший для нього момент”.
Вишколений оперативник діє підступно: він хоче здійснити свій намір чужими руками, а самому залишитися в тіні. Він шукає “маловідомого, але зубастого письменника”, який втілить виплеканий задум. Хоч Чумак відпекується від “хворих амбіцій”, усе-таки він не звільнився від них. Щоправда, книга вийде під іншм прізвищем, але оповідач виграє більше, ніж програє. По-перше, він гарантує собі безпеку, не допустить підозри, а наслідки її можуть бути непередбачувані. По-друге, на його користь надійде половина гонорару за книгу, якою може зацікавитися відома кінокомпанія. По-третє, оперативник помститься “дилетантові”, “спалить” мазунчика долі. “Головне, — признається Антон Чумак, — наш герой розчавить і знищить Олександра Габрілайтіса морально, а це страшніше за фізичну смерть”.
На перший погляд, помста оперативника спричинена звичайною людською заздрістю. Такого висновку можна дійти при поверховому читанні, але він оманливий. Його спростовують такі слова оповідача: “Нині мода на покладистих і безхребетних, а наш герой — зовсім інший, здатний на рішучі вчинки. Такі рухають історію, а не тільки слугують тлом другорядних подій. Роман має викликати інтерес, бо наш герой випереджає час”.
Чи не в цьому суть авторського задуму? Він прагне показати героя майбутнього, супермена, від якого залежить хід історії, бо не мириться з “модою на покладистих і безхребетних”? Чи не такі “супермени” з країни Володимира Бутина воюють нині на українських землях, щоб повернути рух історії не за логікою світового розвитку, а за далекосяжними планами кремлівського пантократора? Зрештою, авторські слова підтверджує такий здогад: “Нова команда президента зробила ставку на прагматиків, які заздалегідь знають, що мають зробити і скільки це коштуватиме. Світ звихнувся на грошах, і розвідка втратила ту романтику, завдяки якій народжувалися некорисливі герої”. Для справедливості мушу зазначити, що “нові герої” народжувалися й раніше навіть серед високих чинів. Згадаймо нашумілий процес над одним із таких офіцерів, якого завербувала західна розвідка. Проте в романі йдеться про таких “героїв” іншого спрямування, матеріальні інтереси (а інших вони не мають!) задовольняє власна держава.
Оповідач ремствує, що фаховий рівень розвідки знизився, а причину вбачає в тому, що кандидати на розвідників “шикуються в чергу, щоб потрапити у підрозділи боротьби з економічною злочинністю і корупцією або за хорошу платню прислужитися олігархам”. Варто визнати його рацію. Така недуга вразила розвідку не лише Росії, хоч вона розпустила свої щупальця на сусідні країни, насамперед на держави, що на постсовєтському просторі. Втрати українських військовиків за останні місяці чималою мірою спричинені нефаховим рівнем нашої військової розвідки, особливо за роки, коли долю країни вершила окупаційна компрадорсько-сімейна бандо-олігархія.
Проте сам оповідач має інші причини для образи. Його мучить те, що такі, як він, не задовольняють “нову команду” президента Володимира Бутина, стають “витратним матеріалом у фінансових комбінаціях із розвідувальним чи контррозвідувальним прикриттям”. Не будемо йому заперечувати: свиней відігнали від корита, а без цього їхнє життя втрачає сенс. Скривджений оперативник не втрачає надії, він кидає докір “новій команді”: “Нам нічого втрачати, і ми не дамо себе скривдити”. Слова перестороги посилюються думкою, що “саме такий противник найстрашніший”, бо його поведінка позбувалася вчорашніх ілюзій, вона непередбачлива, а вчинки можуть бути найнесподіваніші.
Оперативник Чумак виявляє рішучість, що видно з такого міркування: “Запущено годинниковий механізм міни уповільненої дії, і вже ніщо його не спинить. Навіть я, бо не передбачив самознищувача. Рішення прийнято, і хай твориться суд людський”. Цинічне визнання, а про суд людський згадано для самозаспокоєння. Хитрий Антон Чумак застрахувався перед непередбаченими, хоч і ймовірними наслідками після презентації роману на книжковому ярмарку в Лейпцигу: незадоволення прототипів роману буде спрямоване на польського письменника Яна Броніцького, під іменем якого роман вийшов у світ.
Як випливає з останніх сторінок роману, письменник Броніцький належить до амбітних людей, в чому переконує його зізнання, хоч і приписане іншому літературному персонажеві: “Я одержимий справедливістю. Що раніше буде покаране зло, то менше лиходійства скоїться в нашому світі!” Він також ненавидить ворогів капітана Чумака, якого так і не вдалося йому побачити. Мабуть, письменник прагне сенсації. Ще до ярмарку він підкинув сенсаційну заяву, що “герої його пригодницького роману — реальні люди, які лобіюють у західному світі інтереси чужих держав”.
Чи так само думає оповідач? Сумнівно! Напевно, поляк має іншу мету, ніж Чумак. Для нього на першому місці захист інтересів західних держав від газотранспортного лобі, що діє на користь чужої держави. Капітана Чумака підштовхує особиста образа за те, що “нова команда президента” вважає його “витратним матеріалом”, а орієнтується на “дилетанта” з балтійської країни, що прагне вести незалежну від його держави зовнішню політику. Таким чином, він вбиває одним пострілом трьох зайців. Насамперед, по-перше, він “спалює” Олександра Габрілайтіса, для якого події будуть розвиватися в протилежному напрямі і мучитиме страх перед невідомим ворогом, бо “все летить шкереберть”: західні політики дізналися про непривабливі сторінки з його життя. По-друге, оперативник мститься “прагматикам”, яких завербувала “нова команда президента” Володимира Бутина, бо “висвітлення” московського шпигуна засвідчує їхню непрофесійність і водночас реабілітує тих, кого вважають “витратним матеріалом”. По-третє, таким підступним способом Чумак підриває майбутню співпрацю його держави з країнами Заходу. Хіба може бути довіра до держави, яка засилає шпигунів на територію тих, кого формально вважає союзниками? Виходить, що він не сприймає політики “нової команди президента”, протиставляючи їх ще реакційнішу позицію, що неодмінно призведе до загострення з країнами Заходу.
Здається, романіст запрошує читача стати співавтором так само, як ще недавно надав таку можливість оповідачеві. У цьому, на наш погляд, ще одне підтвердження оригінальності романіста, позаяк у нашій літературі такий підхід не відомий, але він відкриває широкі можливості для реалізації авторського задуму.
Безумовно, читача зацікавлять розділи роману, в яких Б. Кушнір художньо осмислює підступну діяльність російських спецслужб на території нашої держави. Деякі працівники посольства сусідньої держави розуміють згубність орієнтації України на свого “традиційного союзника”, але не можуть уявити нашої країни поза їхнім впливом. Ось слова Леоніда Бакума, якого вважають “удавом із управління зовнішньої контррозвідки” під титулом дипломата: “В Україні ніколи не повинно бути краще, ніж у Росії, інакше коефіцієнт корисної дії нашого впливу дорівнюватиме нулю”. На політику з позиції сили тамтешні шпигуни не покладають особливих надій, бо знають, що можуть “запропонувати” Україні не кращі технології, а лише “примітивне виробництво і дорогий газ”. Зрештою, вони не впевнені в тому, що окупаційна компрадорсько-сімейна бандоолігархія утримається. До серйозних роздумів спонукає таке передбачення: “Ситуація може змінитися. Будь-який український лідер не відмовиться від спроби вирватися із сфери нашого впливу”.
Читач рецензованого роману має змогу насолодитися його мовою. Захоплює багатство афоризмів. Ось деякі з них: “Здогадуватись і мати докази, як кажуть в Одесі, дві великі різниці”; “Віриш росіянам? Завтра скажуть, щось наплутали”; “Світом правлять гроші та страх”; “Головне — з першої хвилини справити враження”; “Не доводь до такої ситуації, з якої не знаєш, як вийти”; “Пам’ятай, що Ноїв ковчег побудували аматори, а “Титанік” — професіонали”; “Їхня наступальність й агресія — лише маска, яка приховує слабкі сторони”; “Всі рушійні процеси зароджуються в провінції, де буяє справжнє життя, а в столиці лише підбирають картинки для телевізійних сюжетів”; “На службі друзів нема”; “Для нас закон не стінка — якщо треба, то пересунемо”; “Це в дорослому житті зважуєш кожне слово, аби не пошкодувати про зайву відвертість” і т. ін.
Роман Богдана Кушніра — унікальне явище в нашій літературі. Нема сумніву, що він посяде чільне місце серед книг року. Гадаю, що автор подарував нам не просто пригодницький роман, а своєрідний роман-розслідування з серйозними футурологічними орієнтирами.
Олег ГРИНІВ
