Володимир Семистяга: «Я хотів би, щоб ми ніколи не дивилися один на одного через приціл»

Розмову розпочав голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Павло Мовчан:

— Застереження, які робив свого часу Дмитро Донцов про те, що ніякі пакти щодо українського питання з Росією неможливі, залишаються актуальними, хоч це сказано 1953 року. Є низка свідчень, що жодні історичні домовленості, які мали місце у відносинах України з Росією, не були дотримані. Чи це у ХVII, ХVIII сторіччях, чи пізніше, у визвольні часи, чи в ХХ сторіччі, коли відроджувалася українська держава. Так і сьогодні. Отже, проблеми серйозні. Це не міждержавні відносини, а міжетнічні. Свідченням цього є позиція тієї сили, яка не приймає Україну. За висловлюванням СалтиковаЩедріна, це загальна російська самолюбщина й “помпадурщина”. Щедрін виявився найчіткішим означальником тієї абсурдності, яка панує сьогодні в Росії. А нині Макаревич дав таке визначення: “Моя страна сошла с ума”.

Такот, це божевілля є найсильнішою мотивацією, яка спричиняється до того, що ми не можемо бути спокійними, покладатися на перемир’я чи міжнародні застереження агресорові.

“Просвіта” — громадська організація, яку першу почали переслідувати сепаратисти. У Криму зруйнована, заборонена, у Харкові тричі спалена. Це питома національна структура, не політична партія, а українська організація, серед членів якої є вбиті, поранені, арештовані.

Першими інформаторами про всі негаразди в Україні, про те, що треба звернути увагу на український чинник, якого було не відчутно ні на Луганщині, ні на Донеччині — були просвітяни. Серед них — Володимир Семистяга, якого 23 червня схопили і протримали 55 днів у неволі. Він пройшов ці випробування, приниження, навіть було оголошено про його смерть, але, на щастя, він сьогодні разом із нами.

Володимир Семистяга:

— Я хочу подякувати правлінню нашої “Просвіти”, особисто Павлові Мовчану, Любові Голоті, іншим нашим активістам, представникам державних органів влади, які робили все для того, щоб мене звільнити з камер СМЕРШу і КДБ так званої Луганської народної республіки.

Коли я нарешті опинився на першому нашому блокпосту, мене переповнювали емоції, я розплакався. Пережити це важко і складно, але хочу наголосити на тому, що те, що трапилося на Луганщині, абсолютно закономірно. Бо 23 роки діяльності антиукраїнської луганської влади вели до того, що Україна повинна бути розколота, щезнути.

Коли я почув, що говорили ЛНРівці, було враження, мовби ті люди вискочили з нафталіну, а я потрапив до російської імперії минулого чи позаминулого століття: заборона розмовляти українською мовою, мовляв, це погана російська, спольщена… ніколи не було української церкви тощо.

Єдина структурована громадська організація на теренах Луганщини, яка вчинила затятий опір тим, хто постукав у наше віконце війною, це Луганське обласне об’єднання “Просвіти”. Ми чинили опір давно, але особливо протистояння виявилося під час відзначення 200річчя від дня народження Т. Шевченка.

Уперше 4 травня цього року ми унеможливили утворення ЛНР. Провели соціологічне дослідження — опитування місцевого населення. Я тоді виступив в УНІАН. З’ясувалося, що 70 % виборців Луганської області не хочуть ЛНР, а хочуть бути в Україні. Це викликало страшенну лють у тих, хто  за ЛНР. Я виступив також від імені наших просвітян на радіо і телебаченні Страсбурга на Європу, а потім окремо на Францію і Німеччину. Не тільки розповів про соціологічне дослідження, а й застеріг, що може трапитися цього року в світі через Україну у зв’язку зі 100річчям від початку Першої світової війни. Тож на допитах перше запитання до мене було, навіщо я це робив, мовляв, за їхнім голосуванням — 99,9 % за ЛНР. Далі до мене були питання мовні, культурні, історичні.

21 день я провів у так званій “камері смертників” (“обреченных”), потім в інших камерах. Були катування, побиття руками, ногами, припалювання цигарками. Стосовно мене це через кілька днів припинили, бо піднялася громадськість і зокрема кореспондент Станко. Я щиро вдячний Насті з Іллею, яких теж затримали — на добу. Визволившись, вони вперше оприлюднили відомості про мене. Уже пішов слух, ніби я мертвий.

Фізичні катування припинили, хоч духовні й моральні тривали.

Наша “Просвіта” була розгромлена, знищені електронні й паперові архіви, фотографії. Наш державний прапор слали біля дверей, треба було йти по ньому. На мене наводили автоматичну зброю з лазерними прицілами, клацали, імітували розстріл або співали гімн Росії тощо.

Значно складніше було іншим, так званим “кримінальним злодіям”. Там були сутенери, грабіжники, наркомани та інші. До речі, при цьому нерідко вони залишалися громадянами, відданими Україні і я їм щиро вдячний. Вони не хотіли жити ні в якій Росії. Їх били так, що вони були багровосині. Знімали запал із гранат і били гранатами, вимагали кричати “Слава Україні”.

Найгірше було нашим військовикам, які потрапили до полону. Їм намагалися сокирою рубати руки, ноги, голови, різали ножами. У шпарину в дверях я бачив, як військовополонених били так, що вони починали хрипіти, а потім навіть хрипіти перестали. Тоді їх кидали у авто з вигуками “В кар’єр”, що означало — на розстріл. Зі мною в камері перебував військовополонений із батальйону “Айдар” Анатолій Головченко, родом із Ровеньків, нині мешкає в Полтаві. Тримався він надзвичайно мужньо попри те, що був поранений. Коли залишалися вдвох, ми читали молитву за Україну, в образі Христа уявлявся наш Святійший патріарх Філарет, який запам’ятався мені, коли він освячував перший український храм у Луганську. Молитву ми провели і в нашій спільній камері, де були інші в’язні. Співали українських пісень, зокрема “Два кольори” на слова Дмитра Павличка. Влаштував товаришам по камері лекторій з історії, філософії, мови, зокрема мовознавства, літератури, читав українську і російську поезію (Шевченка, Зерова, Сосюру та ін.)

Гоніння на наших просвітян почалося через нашу роботу. З 20 до 23 червня, до дня арешту я розповсюдив близько 5 000 листівокагіток, ми розвішували українські прапори і прапорці (загалом близько 100). Остап (начальник КГБ) наклеїв мені на лобі напис “Луганськ — це Україна”, який знімати забороняли, і я так ходив три дні.

Щойно, перед початком пресконференції, зателефонувала дружина з міста Щастя, вона вирвалася з Луганська, їде до сина. Тепер я можу сказати, що вся моя сім’я брала участь у цих акціях, зокрема 15річний син, який збирав інформацію і електронними засобами передавав її в Київ нашим спецслужбам. Нам вдалося повністю сфотографувати, хто і як ухвалював конституцію ЛНР, виступ Царьова. Ми з’ясували, де знаходиться підрозділ СМЕРШу і КДБ, я ще подумав: не дай Боже сюди мені потрапити. А таки потрапив.

Була створена агітаційнодиверсійна група, ми спалили три машини, готувалися захопити колишнє приміщення СБУ в Луганську і саму адміністрацію, це нам не вдалося. Просто прикро, що тут, у Києві, потім нам заявляли: ви не професіонали, ви не могли зробити те, що не вдалося фахівцям. У мене є свідки. Олександр Пантєлєєв, один із керівників диверсійнорозвідувальної групи, яку ми утворили. Цим же займалися й інші просвітяни. Крім мене, був заарештований Олександр Іванович Кобзєв, просидів тиждень у підвалах облдержадміністрації. Олександр Пантєлєєв, який зумів утекти через паркан, до ранку сидів у бур’янах, поки прийшли його хлопці і позрізали з його рук кайданки. Голова Антрацитівського райоб’єднання “Просвіти” Іван Захарченко. Не уникли арешту дівчата, які працювали разом з нами: збирали гроші, закуповували спорядження, продовольство для наших військовиків і везли їм через райони, зайняті сепаратистами. Це було одне зі звинувачень, яке висувалося мені.

Як я себе поводив під час допитів? Я колишній офіцер запасу, у тодішній радянській армії вчили добре. У мене була своя легенда, якої я чітко дотримувався. Оскільки на столах лежали величезні стоси “компромату” — уся наша документація, нагороди, списки тощо, знаючи, хто вже виїхав з Луганська, я називав їхні прізвища. Ті, хто мене допитував, телефонували своїм керівникам, ніби здобули цінну інформацію. Усі наші просвітяни живі, хоч і пройшли через важкі випробування. Є в Україні й такі, що намагаються очорнити нашу діяльність.

Хто ж ці люди, що в ЛНР? Більшість із них — наші українці: колишні представники міліції, які працювали в Донецькій, Луганській, Запорізькій областях, в АР Крим. Росіяни були з Ростовської області, Краснодарського краю, з міст Пєнза, Пєрмь, з Уралу, з Новосибірська. Серед присутніх росіян є жіночий підрозділ. Ці росіяни переважно мають невисоку освіту, від 8 класів. Але трапляються і досить освічені. Один із них, який неодноразово приходив до мене в камеру, мав дві вищі освіти і був представником ФСБ.

У наші камери запускали і провокаторів, було смішно, коли вони виходили і за дверима розповідали: “От ці вступають у дискусії, а ця сволота (про мене) не йде на жодні контакти”. Врешті я пішов на контакт, кільком із них сказав: ви ж громадяни України, маєте українські паспорти. Ви не хочете жити в Росії? То що ж ви тут робите? Потім ці особи дозволили мені переодягтися, і я практично злився з ними. На той час я працював у них на кухні.  Тоді зумів потрапити до їхнього штабу, забрав частину документів і вивіз їх. Це й протоколи допитів, і доноси тих, хто писав на сусідів, деякі музейні раритети, ще й мішок із продуктами, які потім роздав луганцям, що дуже потерпали: у місті не було води, електрики, не працювали телефони, дехто ці півторадва місяці жив на помідорах. Якійсь жіночці дав банку тушонки, вона аж заплакала. Я хотів би, щоб ми ніколи не дивилися один на одного через приціл. А ще, щоб наші можновладці зрозуміли, що йде війна і потрібно там не АТО проводити, а захищати нашу державу і використовувати всю її міць. Коли я втік, бачив, як у Луганськ заходила бронеколона росіян у кількості близько 100 одиниць і 50 автомобілів з гарматами. Я був шокований, коли з будинків вискакували і клали на танки списки українських патріотів, які мешкають у цих будинках, щоб із ними “розібралися”.

За цим усім стоять росіяни, які патологічно ненавидять Україну. Серед них ті, що прожили все життя на теренах Луганщини або тільки приїхали з Московської, Волгоградської областей тощо.

Це люди, які не знають і не хочуть знати української мови, історії, законодавства і не будуть його дотримуватися. У нас є частина керівників, які теж не хочуть України. Мені дивно було, коли я у Києві побачив наших луганських можновладців, які отут вільно ходять, а самі закликали Путіна ввести війська і покінчити з Україною. Це голова Луганської облради пан Голенко, одіозна фігура ректор Луганського інституту культури і мистецтв (нині це академія) Філіпов, Родіон Мірошник, який називав українців недорасою, нині перебуває у Москві тощо. Тихонов знову балотується у парламент. На минулих виборах примусили Віталія Курила, ректора Луганського національного університету, зняти свою кандидатуру, щоб пройшов Тихонов. Таких багато. Я впевнений, що після виборів у Верховній Раді ми знову побачимо одіозні прізвища.

Хочу зауважити, що матеріальнотехнічне спорядження росіян надзвичайно високе. Вони добре озброєні — і стрілецькою, і важкою зброєю. На це треба звернути увагу нашим можновладцям: іде війна, це не АТО. Патріоти, які зараз там, готові покласти голови за державу, але їм ніхто не дає зброї — це гарматне м’ясо. Це складна проблема, та її треба вирішувати.

Насамкінець хочу сказати, що потрібна люстрація не тільки влади, а й освіти. Бо те, що читали вчителі історії, мови у нас у Донбасі, на Луганщини, й призвело до того, що зараз відбувається. Навіть учні виступали проти цієї ситуації, але на це не звертали уваги…

Потім Володимир Семистяга відповів на запитання журналістів.

— Розкажіть детальніше, як Вам вдалося звідти вийти?

— “Просвіта” зверталася до відомого правозахисника Рубана, до Ірини Веригіної, Любов Голота мала з нею постійні контакти. Навіть мої тюремщики запевняли, що я стою у списку на першочерговий обмін. Ішов час, нічого не робилося. Це запитання постало після 21го дня, які я провів у камері смертників. До мене приходив тутешній керівник і говорив, що готовий обміняти мене на когось зі своїх військовиків. Але під час кожного обміну приходив і повідомляв, що наше командування, зокрема, генерал Рубан категорично проти і ніяка “Просвіта” їм не потрібна. Я не стверджую, що це було саме так. Сьогодні маю інформацію, що місцева влада збиралася мене вивезти в Донецьк або в Росію і я не підлягав обміну. Нині в ув’язненні перебуває по кілька сотень людей у Донецьку і Луганську, треба все робити, щоб їх звідти визволити.

Щодо мене. Трапилося так, що Остапа відсторонили від керівництва цією спецслужбою за те, що вони організовували пограбування людей і було багато нарікань. Його подільники приходили щоночі до мене в камеру, ми розмовляли, і думаю, мені вдалося частково їх переконати, що на їхніх руках нема крові, вони не хочуть їхати в Росію, потрібно це питання вирішувати іншим шляхом.

Трапилося так, що під час евакуації не працювали генератори, електрики в місті не було. Отже, були відключені камери спостереження, сигналізація, і двері можна було запросто відчинити. Я протримався, доки більшість виїхала, залишилося трохи більше десятка осіб, які почали ділити між собою владу. Заклацали затвори автоматів, вони випили пляшку… я скористався цим і умовив їх відпустити мене додому. Наказали через дві години повернутися. Ми зуміли взяти побиту машину, завантажили документи і мішок продуктів. Вони сказали, що теж повезуть гуманітарну допомогу для будинку престарілих. Доїхали до мого будинку і заявили, що через певний час за мною заїдуть. Коли вони повернулися, мене, зрозуміло, там уже не було.

Наступного дня туди входив інший підрозділ. До моєї камери в останні дні кинули керівників цієї ЛНР і колишнього прем’єра, які брали хабарі. Що з ними було далі, не знаю.

Через тиждень, коли я з’явився біля свого будинку в іншому одязі, під’їхала їхня машина і запитували про мене. На щастя, мене не впізнали. На цей час з’явився “зелений коридор”, і наступного дня під неймовірний гул канонади ми зуміли вирватися до першого блокпоста, потім у район батальйону “Айдар”. Потім наші просвітяни знайшли автомобіль і вивезли мене на Харків, далі дістався Полтави.

У зв’язку з тим, що в мене не було грошей, я зайшов у Полтаві до відділу соціального забезпечення, показав паспорт, посвідчення інваліда, бо брав участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Вони сказали, щоб я дав їм ще й чорнобильське посвідчення. Я сказав, що у тому посвідченні, що пред’явив, записано, що я ліквідатор. Пояснив, що у мене забрали квартиру, речі, документи, навіть дипломи про освіту і все інше. “То Ви поїдьте в Луганськ і привезіть нам трудову книжку, посвідчення пенсіонера і ліквідатора Чорнобильської аварії”. Запитав, чи вони дивляться телебачення, слухають радіо, читають газети? Чи уявляють, що відбувається? Відповіли: ні. Дивуюся, що такі люди можуть бути державними службовцями.

Досі крім “Просвіти”, просвітян я від держави підтримки не маю. Мною зацікавилися політичні партії і запропонували записати мене до їхнього списку: 150м чи 200м номером. Я, звісно, відмовився.

Нині “Просвіта” виділила в центральному офісі місце для роботи з просвітянами АР Крим, Луганської та Донецької областей.

Хочу подякувати пану Стефану Романіву, який представляє Світовий Конгрес Українців і придбав для нас техніку: ноутбуки, копіювальні апарати, телефони тощо. Ми зможемо і далі працювати на ті регіони, які перебувають під владою сепаратистів.

— Як Ви оцінюєте подальші перспективи діяльності “Просвіти” в Луганській області?

— Позитивно. Половина просвітянських організацій, які перебували у нас на теренах Слобожанщини, вціліли, ніхто їх не громив, вони працюють і сьогодні. А ті, які в окупованій частині або розгромлені, або пішли в підпілля, або їхні активісти виїхали. З ким можливо, підтримуємо зв’язок, з іншими намагатимемося встановити, “Просвіта” продовжуватиме працювати у тісній співпраці з міністерствами культури і освіти.

— Ви повідомили, що владу ЛНР поміняли, керівниківхабарників усунули. Хто прийшов їм на зміну?

— Ви помиляєтеся в тому, що хабарників усунули, їм на зміну прийшли такі самі, більшість це луганці, а є серед них і ті, кого привезли з Москви. Займаються сьогодні тим, що ловлять на ринках розповсюджувачів наркотиків, тих, хто міняє валюту. З’ясувалося, що кришує їх місцева адміністрація.

Вони пограбували продуктові магазини, повивозили сучасні марки автомобілів, комп’ютери, ноутбуки, забрали гроші. У цьому замішані майже всі. Усе вивозили в Росію. А росіяни, коли їхали у відпустку, везли з собою дипломати, які не підлягають огляду на митниці. Що там, зрозуміло.

— Як нам запобігти тому, щоб на звільнених територіях (Слов’янськ, Краматорськ та ін.), сформувавши нові владні структури, не повторити того, що вже було?

— Є таке поняття, як народна дипломатія, і нам, крім державних органів потрібні громадські організації, які б несли слово правди до тих, хто “заблукав”. Нам треба зробити там українську Україну. Без цього перемоги не буде. Кожен повинен стати патріотом своєї держави. І влада повинна стати українською. Тоді ми б могли забезпечити мир, спокій і злагоду.

Сьогодні Україна, на жаль, не готова до війни і не буде готова, доки антиукраїнські сили будуть при владі. Нема чіткого мобілізаційного плану, плану евакуації. Заявляють, що 230 тисяч виїхало із Донбасу. Це неправда, це тільки ті, хто зареєструвався. До Донецька повернулося тисяч 50. Бо немає за що жити деінде. Якщо ті, що повернулися, знову не матимуть правдивого просвітянського слова, то нічого доброго не буде.

— Пункти ПутінськоПорошенківського плану викреслюють дуже сумну перспективу. Ми можемо мати два автономні утворення. Саме це є планом Путіна. Він не хоче української України. Чи не станеться те, що в Криму?

— Усе складніше. Сьогодні в Донецькій і Луганській областях заявили, що домовленість між Путіним і Порошенком для них нічого не варта, не варта того папірця, на якому вона підписана. Тривають  бойові дії, обстріли українських міст. Треба, щоб президент, його оточення і всі інші усвідомили, що в нас є одна Україна, іншої не буде.

І ще. Доки олігархи не усвідомлять, що це їхня держава, цей розподіл України (поїхньому дерибан) триватиме. У в’язниці я весь час чув розмови, що немає цілісної України. Мовляв, це румунська, це польська, російська, молдовська, білоруська. Де ж тут Україна?

Ми переможемо, коли освіта, культура буде переведена на українську мову, буде діяти помісна Українська Церква. Ми повинні консолідуватися. До речі, у Донбасі, так сталося, є російськомовні українські патріоти, з ними також треба працювати.

 

Записала

Надія КИР’ЯН

Фото Миколи ЦИМБАЛЮКА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment