Національно-мовне програмування: мовні виклики

Анатолій ЗАГНІТКО,

професор, публіцист, м. Донецьк

 

Цілком логічною постає низка питань, які не просто навіть перерахувати в маленькому просторі статті. Одним із таких надзвичайно знакових питань є мовнопсихологічна війна, що триває з різними станами напруження та постійної мовної експансії від часів втрати українцями власної статусної держави, належним чином підживлювана за всіх часів самостійної Української Держави. У цій мовнопсихологічній війні використовувано різні способи “розмивання” національноукраїнського, на що спрямовано повне вилучення української мови з усіх рівнів освітнього, наукового, адміністративного, військовомілітарного, законодавчонормативного, державнорозбудовного та інших просторів. Водночас постійне нав’язування тези про “меншовартість”, “вторинність” усього українського та поширення усілякими способами тези про “вищість”, історичну давність або й першість російського мало за мету усталення єдино правильного погляду в суспільстві — неможливість руху вперед без засвоєння мови “єднання”, “братського взаєморозуміння”, тобто російської мови. Такі міркування необхідні, щоб зрозуміти, що більшість сучасних національномовних питань повністю замкнуті на минуле. Не міг з’явитися сумнозвісний Закон України “Про засади державної мовної політики” (3.07.2012) з таким “парадом” підтримки в низці областей без опертя на мовну психологію окремих верств населення, що загалом не знало, де його пам’ять: тут, де його власна держава, де минуло дитинство, де здобували освіту, чи там, звідки говорили про “високу місію інтернаціоналізму”, маючи на оці повне домінування російської мови та культури. Тому коли почали активне упровадження ідеї “Русского міра”, для багатьох основні тези останнього лягли на підготовлений ґрунт далекого—недалекого минулого, на державно ідеологічний вакуум, що, на жаль, так активно формувався останніми роками.

Інша річ — молодь, яка зростала з Українською Державою… Вона здебільшого була не такою, тому не спрацьовували вже відомі моделі. Ось тут у пригоді стала постійна боротьба — нав’язувана боротьба, аж до виживання, різних ідей — про другу державну мову, про “насильницьку українізацію”, що вносило певне сум’яття в юні душі, витворюючи якусь роздвоєність, спричиняло переосмислення, але в більшої частини на користь національно державного. Молоде покоління, що виростало в період знецінення усього високоморального та духовно викінченого і нав’язування ідеалів споживацтва, обману, крутійства, у своїй абсолютній більшості змогло вберегти себе і сформувати високість ідеалів, що так послідовно прозвучали на Майдані.

Ні з чим не можна порівняти думку однієї зі співрозмовниць, що зі слізьми в голосі розповідала про бійців Національної гвардії, про їхню людяність, відкритість та щирість у спілкуванні зі звичайними людьми. “І як я могла допустити у свій розум, свою душу, своє серце навіть думку про жорстокість цих воїнів”, — говорила вона. “А скільки ще таких, як я: обдурених та одурманених ворожими засобами масової інформації?”

Сьогодні мало говорити про себе як про обманутого, а треба утверджувати правду про високу місію Української армії, на плечі якої впали такі нелюдські випробування, слід переконливо засвідчувати на виважених прикладах необхідність утвердження української мови як консолідуючої та державно доцентрової. Це дозволить не тільки зберегти Українську Державу як цілісну та водночас уберегти її від будьяких потрясінь, а й напрацювати в кожному громадянинові уміння відмежувати брехню від правди, “солодкі” перспективи від реальних поступів уперед, значущість українського слова в єдності всіх земель.

Мовні виклики сьогодення великі, їх слід враховувати на всіх рівнях державної влади, органів місцевого самоврядування. Бачити їхнє навантаження також усім громадським організаціям. Не спрацьовує уже нав’язана матриця зневажливих прізвиськ українців на кшталт мазепинець—петлюрівець—бандерівець, то в метушливій брехології сконструйовано укри—укропи, аби молодь відвернути від власного національного духу, що постійно та відчутно, усвідомлено та виважено шириться, діагностує рівень самоідентифікації особистості з нацією, державою. Мовні виклики стоять і перед державою, і перед кожним її громадянином, через особистісне Я якого тільки й можливе утвердження національномовного. Останнє легко простежити на постійному прагненні різних держав забезпечити власну мовну присутність (а звідси — і мовну силу, національні зацікавлення) на різних територіях світу. Можна й на танках принести… Мовні виклики в усьому розмаїтті пізнавані через аналіз та розпізнавання ємності усіх функцій мови та мовлення в рамках власного державнотериторіального та поза його межами (таких функцій за різними класифікаціями від 4 до 150 (див.: Загнітко А. Словник сучасної лінгвістики: поняття і терміни: В 4х т. — Донецьк, 2012). Що мовно насиченішим постає державний простір, то сильнішим є його вплив на кожну особистість, колектив та весь народ, то міцнішою виступає країна у своїй цілісності, соборності та неподільності.

Сьогодні війна перейшла у відкритий мілітарний двобій. Джерела війни слід бачити не тільки в руйнуванні військовостратегічного, економікотехнічного потенціалів України (що не можна применшувати), а й насамперед у насаджуванні внутрішнього протистояння: а) за мовним чинником, б) за національноідеологічним, в) за територіальним та ін. Перший із них структурно оформився в період підготовки, так званого обговорення та ухвалення Закону України “Про засади державної мовної політики”, що спровокував внутрішньодержавне протистояння. Другий набув довершення в період проведення так званих антифашистських мітингів, коли будьякі вияви активно національного почали кваліфікувати як фашистські (варто також згадати подібні утворення на кшталт нашисти, украшисти). Третій — це, власне, майстерно насаджуваний в усі роки Радянської України, а за часів самостійної України ретельно “умонтовуваний” у всі національноідеологічні постулати про різні цінності українців різних земель. Перелік цих чинників можна продовжувати. Але наразі істотним постає майстерне використання низкою ідеологів від лукавого напрацьованого в сучасному вимірі. Задумана багато років тому регіоналізація України мала одним із найосновніших стрижнів опертя мову. На це працювала на всю потужність останніми роками дещо підшліфована ідеологічна доктрина “провідної” партійної сили, наслідки чого уже з перших днів стали відчутними в освіті — заміна визначальних принципів кваліфікації минулої війни, дезавуювання національних українських рухів, розмивання значущості мови в самоідентифікації особистості, створення “теоретичних основ” федерального облаштування та багато іншого. Те, що мова виступає наріжним фундаментом “присутності” та виявлюваності українськості, державницького духу стали надзвичайно промовисті факти боротьби з нею як осердям українського духу в усіх нав’язуваних зовні утвореннях на кшталт Донецької народної республіки та Луганської народної республіки. Одним із перших кроків, поряд із нищенням українських символів, у цих сепаратистськотерористичних утвореннях стала боротьба з українською мовою, на що було спрямовано і відшук тих, хто дозволяв собі спілкуватися у велелюдних місцях державною мовою, і прагнення закрити усі українські класи та школи тощо. Щоправда, як завжди, на перешкоді стали люди, що не бажали цього робити. Спільноті нав’язували мовнопсихологічну війну зі стійким прагненням сформувати почуття страху за вживання української мови, хоча мирно в цей час лунали інші мови.

Запрацювала ідеологічна потуга і в ЗМІ, зпоміж яких було насамперед вилучено з інформаційного простору державно орієнтовані. Це виявилося справжнім індикатором рівня державності наших телеканалів. Адже першими права громадянства були позбавлені саме “5 канал”, “1+1”, Перший національний, канал новин “24”. Тест на українськість як ознаку сповідування державних намірів і державних позицій витримали тільки ці телевізійні ЗМІ, усі ж інші не були сприйняті як такі, що несуть загрозу сепаратистським ідеям та упроваджуваним намірам. Та й справді, якщо подивитися на окремі з них, наприклад, “НТН”, то, крім “Надзвичайних новин” та ще кількох епізодичних телепередач, усе інше — суцільні російські серіали. Навіть якби українськомовний глядач і захотів щось подивитися, то не знайшов би. У цьому разі навіть Європейська Хартія регіональних мов не допоможе, бо ж українська мова — державна. Очевидно, це наслідок значною мірою угодницьких, капітулянтських позицій самих українськомовних громадян, особливо ж власників більшості телеканалів.

Чи збережеться українське середовище у відвойованому просторі України? Чи домінуватиме державницький дух на територіях Донеччини, Луганщини? Сюди ж можна прилучити й інші суміжні, в чомусь подібні, у чомусь неподібні, землі. Чи утвердиться той дух мовної інтоксикації, так ретельно сповідуваний? Чи толерантність не поступиться черговим угодовським ухвалам, а звідси — діям? Питання надзвичайно важливі. Їхнє навантаження мотивовано насамперед втраченими людськими життями за цілісність і соборність України… А також — надважливістю єдності усіх просторів України не тільки територіально, а й духовно, мовно, ідеологічно, культурно тощо. Навіть за найшвидшої ліквідації войовничосепаратистських угруповань та їхніх нашвидкуруч сформованих органів управління з різних зайд і пройдисвітів, дуриголовів і маргіналів у душах громадян на звільнених територіях залишаться: а) психологічно зболене Я з прагненням віднайти духовне опертя в культурнодеформованому просторі, тому що від кінця 2013 року працювала антиукраїнська істерія з чітким планом деформації державно орієнтованих настанов; б) розмитість моральних цінностей, адже наявна протягом грудня 2013 року — до сьогодні національномовна агресивність, гранично вороже ставлення до всього українського не могла пройти безслідно, пор., наприклад, тексти бігбордів “Не допустим националистических фильтрационных лагерей!”; “Записывайся в народное ополчение Донбасса! Родинамать зовет!”. Усі тексти видрукувано тільки російською мовою за так званої прихильності сепаратистів до пошанування усіх націй, народностей та їхніх мов.

Ще в лютому нинішнього року я запропонував проект програми “Світ УкраїниРуси” (“Український світ”) на розсуд Донецької облдержадміністрації. Місією заявленої програми є пропаганда цілісності Соборної Української Держави та унікальності її національномовного багатства через посилення внутрішньодержавних зв’язків між різними регіонами та підняття престижу усіх компонентів українського національнокультурного простору. Основний вимір концепції програми “Світ УкраїниРуси” (“Український світ”) мотивовано унікальністю поєднання мов і культур в українському державному просторі, історичній спадковості традицій співжиття мов і культур із чітким окресленням шляхів доцентровості усіх регіонів, акумулюванням спільних цінностей, традицій, звичаїв, історичного минулого, а метою виступає пропаганда національнокультурного загальнодержавного багатства в науководослідному, історичному, культурномистецькому, театральномузичному та інших аспектах.

Відповідно схарактеризовано завдання програми “Світ УкраїниРуси” (“Український світ”): 1) напрацювання цілісної перспективи акумулювання науководослідних програм аналізу полікультурного простору України через створення міжрегіональних груп; 2) формування перспективного плану взаємного обміну висвітлення фундаментальних і спеціальних курсів між провідними національними університетами; 3) створення засадничих основ для організації та проведення в Донецькій, Луганській та інших областях регулярних літературномистецьких (власне літературних, літературнотеатральних), фольклорних і музичних свят; 4) напрацювання структури та визначенні моделі міжрегіонального регулярного науковомистецького видання з полікультурних проблем, основним завданням якого виступає створення цілісного загальнодержавного гуманітарного простору; 5) виявлення спільних точок дотику в загальнодержавній підготовці студентів та актуалізації складників кожного регіонального полікультурного компонента. Передбачено обмін/взаємообмін читання лекцій, проведення уроків майстеркласу в університетах різних земель України з послідовним виявом виголошення таких лекцій викладачів гуманітарного циклу студентам природничого спрямування тощо.

Основними складниками програми “Світ УкраїниРуси” (“Український світ”) є: 1) Український світ — це національногуманітарний простір України з її неповторним культурноісторичним минулим та міжособистісний вияв стосунків з активною генетичною пам’яттю людей, які сукупно утворюють багатомовне середовище з доцентровою консолідуючою роллю державної мови; 2) Український світ — це напрям динамізації взаємодії усіх складників українськодержавного простору. Для цього необхідно: а) інтегрування наукових напрямів університетів один в одного, на що спрямовано: 1) читання фундаментальних і спеціальних курсів українською мовою та мовами інших національних меншин провідними науковцями університетів на ґрунті взаємообміну та напрацювання моделей спільного опрацювання проблем; 2) розробка спільних науководослідних проектів із проблем гуманітарного простору України; шляхів національномовного будівництва; активізації міжнаціонального, міжмовного і міжконфесійного діалогу; б) організація та проведення щорічного Всеукраїнського мистецького фестивалю “Українська весна” почергово в кожній з областей з використанням національномовного багатства усіх країв України з розмежуванням студентського, самодіяльного та професійномистецького рівнів цього конкурсу; в) укладання цілісної всеукраїнської карти мов і націй держави, для чого необхідною постає співпраця усіх класичних університетів України та провідних академічних інституцій; г) організація та проведення щорічного Всеукраїнського фестивалю театрального мистецтва в рамках фестивалю “Українська весна”.

Навантаження кожного, хто бажає утвердження українських ідеалів у державному просторі, в активному налагодженні загальноукраїнського діалогу для відродження мовнопсихологічного спокою, важко переоцінити, адже протягом останніх кількох місяців усіма способами з більшості телеканалів Росії, а також анексованих каналів України на тимчасово окупованих бойовикамитерористами територіях психологічна агресія множилася щоденно різноманітними способами через гіперболізацію загроз київської влади, відкидання державного, українськонаціонального як абсолютно ворожого. Для цього застосовувалися різноманітні інсинуації, перекручення, “театралізовані військові дії” тощо.

Не можна обходити гострий кут проблеми, що постав очевидним протягом останніх кількох місяців, коли багато дечого було переосмислено. Виявилося, що багато новоспечених ідеологів терористичних недореспублік мислять усталеними категоріями 50—70х років ХХ століття. Напевне, викладачі навіть після здобуття Україною незалежності, статусу окремої самодостатньої держави не змінили змістове наповнення лекційних матеріалів та відповідні в них акценти. Поступово почало формуватися ностальгійне почуття за втраченими цінностями Радянського Союзу в того покоління, яке про саму цю державу знало тільки з оповідей та спогадів батьків, викладачів. Не слід ідеалізувати ситуацію й сьогодні — визволення земель від бойовиківтерористів ще аж ніяк не означає, що ідеологія сепаратизму, інколи маскована під максимальний вияв федералізації (а то й конфедерації), сама собою зникне. Її носії продовжуватимуть працювати зі студентами, потихеньку навіюватимуть вищість ідеї сепаратизму, окремішності певної території з її ідеологічним наповненням цінностями сусідньої держави. Ходитимуть вулицями та “вставлятимуть” у вуха різне мовноідеологічне сміття. Сучасний науковецьвикладач, а особливо — викладачгуманітарій — у сучасних умовах повинен узяти на себе провідну функцію налагодження загальнонаціонального осмисленого діалогу для розуміння навантаження державної мови як вищого об’єднавчого, консолідуючого та інтегрального чинника. Підведення мотиваційної основи до знання державної мови разом із набуттям мовленнєвих навичок інших мов, зокрема рідної (материнської), іноземної. Народ зболів за тривожні місяці тривог, коли словесні кулі гримотять скрізь, а ворожі кулі щораз забирають неповторну і невідтворювану цінність — людське життя, тому такими морально високими постають слова відомої поетеси Любові Голоти: Гей / ти, куле / маленька, співуча, / гей ти, чорна забродо несита, / Політай та політуй над світом, / над дощем у траві, / над калиною в березі, білим квітом її весільним / і, в калиновий сук поціливши, / засихай у довічній сухоті, / пропадай там навіки пропадом, — / та не пий червоної крові, / та не їж білого мозку, / та не довбай жовтої кості, — / на рани болючі, / на стогони смертні, / на плачі й голосіння — / не розкущайся. Справді — нехай “не розкущається куля” в усіх своїх смертоносних виявах.

Звичайно, повернути національномовну силу в різноманітних виявах її толерантності зовсім не просто. Якщо навіть близькі друзі, родичі неодноразово просять: “Не розмовляй ані на вулиці, ані в громадському транспорті українською!” А раптово зустрівшись і почувши українську, особливо неподалік від блокпостів сепаратистівтерористів, намагаються якнайшвидше піти геть, не приховуючи психологічно дискомфортного виразу обличчя, на якому легко помітити почуття загрози… Напевно, це і є мовнозагрозливий стан не тільки у спілкуванні українською мовою, а й для власного існування. Такий стан не можна ні з чим порівняти, тому що він розмиває внутрішню комфортність особистості, залазить у душу, проникає у підсвідомість. Тому одним із викликів для сучасного громадянина (справжнього громадянинапатріота) постає створення мовного комфорту в суспільстві, коли використання державної мови у власній державі не несе ані фізичної, ані психологічної загрози особистості, навпаки, наповнює вірою в неповторність мовного багатства України.

Чому мовний дискомфорт українці так терпимо переносять, вважаючи, що треба зробити можливим повноцінний розквіт іншим? І такий мовний дискомфорт від десятиліття до десятиліття сприяє витворенню такого собі оригінального міфу “про неважливість української мови для українців”. Цей міф майстерно сформований у період “добровільного зречення” української мови в 60—80ті роки ХХ ст., а в сучасному вимірі трансформований у теорію “різних Україн”. Немає в Україні “різних Україн” — національні цінності в усіх куточках держави однакові. У відомій тріаді “дух—душа—національна ідея—держава” вершинним для українців є дух—душа. Саме через душу українці пропускають і сприймають не тільки свої болі, а й чужі, що особливо відчутно в усій Галактиці української народної пісні, яку сьогодні не почути на жодному з FMрадіоканалів, немає її і в телевізійному просторі. Та такі патріотично чуттєві стрілецькі пісні призабуто… Душа як емоційний стан дає силу довершеному духові. Національна ж ідея в усьому просторі України цілісна… І поліщуки, і бойки, і подоляни, і волиняни й усі інші мають спільні погляди, є рідними у своїх баченнях соборної цілісної України з сильною мовною ідеологією, що визначає основу національномовного програмування Держави.

Вірю, упевнений, що разом із мирним небом і тихим вечором, спокійною ніччю українська мова як символ стійкості Держави, її Соборності, міцності, інформативної сили, суспільного навантаження постане у вичерпному своєму функційному полі в усіх неповторних куточках України.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment