Поєднати гострий стиль із джерельною точністю

Леся ВОРОНИНА: Слухачі радіо “Культура” давно і добре знають пані Елеонору Соловей — відомого літературознавця, доктора філологічних наук, професора, члена Українського центру Міжнародного ПЕНклубу. Ми не раз зустрічалися у цій студії. Приводом для сьогоднішньої розмови стала книжка “Притча про поетів”, яка щойно з’явилася друком у видавництві “Дух і літера”, і мені здається, що книжка ця стане помітною подією для всіх, хто хоче більше знати про саму атмосферу літературного життя України у складні 20—30ті роки минулого століття, про долю шістдесятників, про тих, хто попри всі заборони творив нашу культуру в часи так званого “розвиненого соціалізму”.

Елеонора СОЛОВЕЙ: Так, книжка щойно побачила світ, і я направду хвилююся, бо не знаю, як вона знайде свою дорогу до читача, як її сприймуть. Зізнаюся відразу, що це видання в чомусь є для мене підсумковим, я наближаюся до круглої дати, невтішної для мене якоюсь малоймовірною своєю солідністю, і хотілося в такий спосіб цю дату відзначити. І саме тому в мене зараз стільки хвилювань, хочеться бути і почутою, і адекватно сприйнятою. Задум цієї книжки дуже давній, склався він із суми інших задумів, почасти реалізованих, це ті мої дослідницькі сюжети, які виявилися не вичерпаними, до яких хотілося повернутися, наново їх перечитати і переписати. Це включає і мемуарну частину: спогадиісторії, спогадиепізоди, спогадипортрети, і все воно переплелося, сподіваюсь, достатньо цілісно. І щоб точно відповісти на Ваше запитання, я хотіла б згадати іншу книжку. Розумієте, попри нинішні негаразди у нас сьогодні виходить багато гарних книжок. Єдине, що через дуже малі наклади в автора є мінімальний шанс зустрітися з читачем, ідеальним і оптимальним, який на це чекає. Тому, пані Лесю, я Вам вдячна за цю можливість розповісти про мої маленькі евристичні спогади, що збільшує мої шанси на зустріч із майбутніми читачами. Такот, у зв’язку з нашою розмовою, хочу згадати про книжку Андрія Портнова “Історії для домашнього вжитку”, есеї про польськоукраїнськоросійський трикутник пам’яті. І там мені так щемно забриніло авторове зізнання про те, що легкість і гостроту стилю автора тепер цінують набагато вище за джерелознавчу культуру та коректність у висновках.

Л. В:  І справді, пані Елю, як тут не погодишся з паном Андрієм…

Е. С.: Однак щодо себе Андрій Портнов усе ж не мав рації. Бо саме за цю книжку він отримав дуже престижну премію імені Юрія Шевельова.

Л. В.: Наскільки я знаю, Ви — один із ініціаторів створення цієї премії?

Е. С.: Так, а ще я член першого журі премії Шевельова. Але це — тимчасово, бо задля максимальної об’єктивності склад журі щороку змінюватиметься. Такот, працюючи над своєю книжкою спогадів, я весь час ловила себе на тому, що згадую оте висловлювання Андрія Портнова і намагаюся ці речі поєднати. Тобто, мені хотілося, щоб у моїй книжці була легкість і гострота стилю, і водночас це поєднувалося з джерелознавчою культурою й коректністю у висновках.

Л. В.: Пані Елеоноро, мені здається, що Ви блискуче з цим завданням впоралися. Саме поєднання невимушеної, щирої манери оповіді й бажання долучити читача до надзвичайно глибоких і складних проблем, із якими стикалися, які досліджували й переосмислювали герої Ваших евристичних повістей, роблять “Притчу про поетів” особливою й, сказати б, дуже людяною книжкою. В ній немає жодної фальшивої ноти, і навіть тоді, коли Ви розповідаєте про речі особисті чи говорите про ситуації драматичні, трагічні, часом зворушливі, комічні чи навіть фарсові, Вам ніде не зраджує почуття міри й такту. І саме завдяки цим живим деталям ми починаємо краще розуміти незламність і абсолютну чесність і самовідданість Михайлини Коцюбинської, і трагічну долю Володимира Свідзінського, який до кінця залишався вірним собі, не пішов на поступки комуністичній владі й загинув. І замислюємося над тим, на які компроміси може йти великий поет і якою ціною дістаються державні премії та урядові нагороди.

Е. С.: Зовсім юною студенткою я познайомилася з Михайлиною Хомівною Коцюбинською, яка приїжджала до нас у Чернівці і зустрілася з членами нашого університетського наукового гуртка. Для мене ця зустріч стала надзвичайно важливою і, гадаю, вплинула на моє подальше життя. Ми тоді ще не усвідомлювали, що відлига закінчується і настають зовсім інші часи. Ми просто цього не розуміли, чи то через властивість молодості вірити у краще, чи то через те, що були наївні.

Л. В.: У книзі Ви наводите слова пані Михайлини, які так вразили Вас тоді, ще при першій вашій зустрічі, і згодом допомагали жити й виживати у найтяжчі часи. Йдеться про здатність літератури, культури до естетичного саморозвитку й самозбереження. Гадаю, що це дає нам надію на відродження власної повноцінної культури й сьогодні, коли відбувся Майдан. Хочеться сподіватися, що література наша розвиватиметься не всупереч, як це було досі, а завдяки. І свідченням цього процесу є Ваша книжка “Притча про поетів”.

 

Е. С.: Знаєте, я й досі не вірю, що ця книжка побачила світ (сміється). І в цьому величезна заслуга видавництва “Дух і Літера”, яке мене дуже підтримувало й зважилося надрукувати мої історії.

Л. В.: Пані Елю, знаю, що Ви ніколи не хизувалися своїм знайомством і дружбою з людьми, котрі в найтяжчі й найжорстокіші часи обстоювали власні думки й переконання й за це розплачувалися особистою свободою, а то й життям. Та й Вам було несолодко в часи брежнєвських “зачисток”, коли “літературознавці” в цивільному переслідували за будьяке вільне слово чи думку, а любов до України тоді була чи не найбільшим злочином. Просто Ви були поруч, підтримували одне одного в тяжку хвилину, й при цьому вміли так весело й щиро відзначати спільні свята, разом таборувати у лісі під Києвом, де мало не за кожним деревом ховався пильний кадебіст чи цілодобово чергував “рибалка” з вудочкою.

Е. С.: Про все це я розповідаю у “Притчі про поетів”. Книжка моя багатолюдна, жанр її, “евристичні повісті”, скажу чесно, я придумала сама, і народилася вона з моїх зустрічей із людьми, якими я захоплювалася, з історій, якими цікавилася, які ставали в певному сенсі сюжетами мого власного життя — все це давало певні імпульси до праці над книжкою. Першою за хронологією є історія дивовижної української родини Єфименків — відомого етнографа Петра Яковича Єфименка, його дружини Олександри Яківни Єфименко, народженої Ставровської, етнічної росіянки, яка, за словами сучасного дослідника Андреаса Капелера, стала більшою українкою, ніж багато українців, і була першою жінкоюдоктором історії і професором гоноріс кауза Харківського університету. Темою її досліджень була історія України, а ще Олександра Яківна писала надзвичайно цікаві етнографічні нариси, які варто було б сьогодні перевидати. Молодша дочка подружжя Єфименків, Тетяна, стала прекрасною поетесою, віршами якої захоплювалися вибагливі шанувальники поезії “Срібного віку”. Вона встигла видати лише одну книжечку віршів, невідомо, як би склалася її доля, та в роки громадянської війни Тетяну разом із матір’ю позвірячому вбили бандити на хуторі Любочка поблизу Харкова, де ці дві жінки тоді мешкали. На жаль, ця талановита поетеса була зовсім забута, але мені її ніби передоручила зовсім старенька жінка, яка замолоду дружила з Тетяною Єфименко. І я вважала своїм обов’язком розповісти людям про цю славну родину.

Л. В.: Найбільше мене вразив той розділ, що дав назву цілій книжці: “Притча про поетів”, де Ви порівнюєте долі двох поетів — Володимира Свідзінського та Павла Тичини, творча доля яких починалася так подібно і так разюче відрізнялася в кінці життя. Володимира Свідзінського разом із іншими “інакодумцями” живцем спалили енкаведисти, коли радянські війська відступали з Харкова, а Павло Тичина став чи не найулюбленішим поетом компартійних лідерів.

Е. С.: Недаремно це заголовна повість. Мені й справді здавалося, що тут, у долях цих двох поетів, так яскраво відбився дух тієї епохи. Взагалі хотілося подати ці історії як моментальні знімки, доповнивши їх і справжніми світлинами, рідкісними, часто вперше друкованими, віднайденими з великими труднощами. А ще ця історія видалася мені дуже подібною до притчі — своєю багатозначністю, своєю показовістю, своєю здатністю сказати значно більше про цих людей і про час, у якому вони жили. Двоє поетів, молодих, гарних, талановитих, надзвичайно подібних на початку. Обидва закінчували духовні семінарії, потім Київський комерційний інститут, яскраво й цікаво дебютували в поезії. Але одному стелилася дорога, уквітчана трояндами, нагороди, визнання, шалені наклади, високі посади, а другому — дорога самоти, цькувань, дорога внутрішнього емігранта, може, найтяжча для митця. Крізь цю особисту історію ціла історія літератури пізнається краще і якось дуже наближається — в персоналіях, у конкретних проявах своїх. Мені хотілося поєднати легкий і гострий стиль з джерельною точністю й конкретністю історикалітописця і створити щось на кшталт такої собі істориколітературної машини часу. Ось таке зухвале бажання (сміється).

Л. В.: Мені здається, що Ви блискуче з цим завданням впоралися. І хочу нагадати читачам, що саме завдяки Вам, пані Елю, було вперше видано повне зібрання творів Володимира Свідзінського, ім’я якого на багато десятиліть було вилучене з нашої літератури. На відміну від творів улюбленця влади й співця комуністичної партії Павла Тичини, книжки якого друкувалися стотисячними накладами, а вірші ставали частиною комуністичної пропаганди. Дивовижно талановитий, тонкий і самобутній поет на початку своєї творчості, на відміну від Володимира Свідзінського, обрав інший шлях. Хоча зрозуміло, що за тих умов вибирати треба було між життям і смертю. Кожен, хто йшов “не в ногу” з генеральною лінією партії, був приречений.

Е. С.: Дивовижною є ця історія стосунків двох поетів, і це справді вражаючі речі. Тичина набагато складніший і глибший, ніж це може здаватися, коли згадуєш його “програмні вірші”, він був жертвою страшної тоталітарної машини, яка нищила людську гідність і перетворювала народ на слухняних рабів. І мені хотілося це показати.

Л. В.: У “Притчі про поетів” Ви це розшифровуєте, показуєте, яку внутрішню трагедію пережив поет, коли свідомо пішов на співпрацю з владою, яка на його очах нищила його народ, культуру, мову.

Е. С.: Сьогодні нам знову нагадують про ті методи, коли керівник сусідньої держави всіма силами намагається реанімувати російськорадянську імперію, вдаючись до найбрутальніших маніпуляцій людською свідомістю.

Л. В.: Хочеться вірити, що “Притча про поетів” може стати протиотрутою, що ця книжка допоможе зрозуміти, з якого моторошного історичного провалля нам пощастило виборсатися, і як небезпечно знову опинитися у тому казані, де людей переплавляють, перетворюючи на “народну масу”, і де будьяке інакодумство карається як державний злочин.

Е. С.: Сьогодні, як я вже казала, у нас одна по одній виходять дуже гарні книжки, переважно молодих авторів, особливо тепер, коли всі готуються до Форуму видавців у Львові. Назву хоча б дві: це книжка Богдани Матіяш “Братик біль, сестричка радість” і “Фелікс Австрія” Софії Андрухович. І я сама собі подумки іронічно повторюю слова поета Сави Голованівського, про якого теж тут пишу: “Чи не плутає часом лихий і мене,/ коли дму у дуду з молодими в одне?” Отак включитися разом з молодими у це сузір’я, у цей рух, у цей книжкопад і радісно, і трохи лячно. Але дякую Богові за те, що так є.

Знаєте, я дуже люблю ще один сюжет у моїй книжці, який теж став маленькою повістю. Це розповідь про Пушкінські фестини 1937 року, власне український варіант цієї макабричної події, коли велетенська країна в час страшних репресій бучно відзначала століття загибелі Пушкіна. Це була можливість багато що побачити крізь цю призму: збирати, відновлювати, досліджувати, реставрувати і відчитувати за тими урочистими промовами, славослів’ям і клятвами у вічній дружбі значно більше, те, що ховалося за словами й не було видно на поверхні.

Л. В.:  Пані Елю, мене вразило Ваше абсолютно точне визначення того, що ховалося за тими урочистостями. Ви назвали це “привласненням поета імперією зла”. Так, як привласнювали вони Шевченка, як привласнювали Пушкіна, так само і тепер вони привласнюють нашу історію і хочуть привласнити нашу землю.

Е. С.: На жаль, це відбувається і в нас. Я пригадала, як цього року зібралися люди в Києві біля пам’ятника Шевченку 9 березня, було велелюдно, піднесено, хвилююче, але коло святих отців стояв чоловік із плакатом, де було наведено дві цитати з Шевченка — з одного боку було написано: “Усе брехня — попи й царі”, а з другого боку: “Заворожи мені, волхве”. Це були наші неоязичники, щиро переконані, що й Шевченко не був християнином, а сповідував, як і вони, язичництво. І хоч би скільки я доводила, що це не так, ці люди не сприймали жодних моїх аргументів. Знаєте, що я собі весь час нагадувала, коли писала цю книжку? Нічого не нав’язувати, ніяких оцінок, я дуже люблю отаку специфічну інтерпретаційну логіку, коли ти представляєш якомога повніше та об’єктивніше матеріал, і тоді читач сам має змогу робити висновки. Оця можливість проживання того, про що йдеться, максимального наближення, входження у ті життєві обставини, в яких існували мої герої. Так я передоручаю читачеві робити власні висновки й остаточні присуди. І дуже сподіваюся, що це мені вдалося.

Л. В.: Пані Елю, дякую, мене Ваша книжка захопила, і я вважаю, що її вихід у світ — справжня подія в нашому культурному житті. Сподіваюсь, що “Притча про поетів” стане книжкою дуже дорогою й важливою для людей, які вміють думати, робити власні висновки й сприймати оту Вашу улюблену інтерпретаційну логіку.

 

Розмову провела

Леся ВОРОНИНА

 

______________________

* В основі публікації — передача, яка прозвучала 1 серпня 2014 року на каналі “Культура” Національного радіо.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment