Пригоди його душі

До 90річчя від дня народження Павла Загребельного

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

 

…Селянський син неповних сімнадцяти літ, учорашній випускник середньої школи з путівкою райвійськкомату для навчання в артилерійському училищі йде вулицями вранішнього Києва і, може, думає про те, яким буде його перший бій із ворогом.

Не по літах високий (зріст був останнім аргументом, коли просив у військкоматі послати його на фронт), йде з зарошеного Ботанічного саду, де довелося заночувати; він, певно, не припускає й думки, що там, на фронті, його можуть убити; а водночас він, очевидно, був би просто вражений, аби хтось йому тоді сказав, що минуть літа, що в нього буде довге життя і що він стане письменником.

Позаду — зовсім небагато прожитого. Маленьке (але йому, звичайно ж, воно здавалося великим) степове село Солошине на Полтавщині, де він народився    25 серпня 1924 року. Дитинство, школа, друзі. І довгі зимові вечори, коли запоєм читалися книжки, коли формувалася його духовна конституція, коли душа озивалася назустріч слову Шевченка, Гоголя, Коцюбинського…

Очевидно ж, він не знав, що назавжди відходить від села, що згодом, через роки, лише врядигоди заскакуватиме туди на деньдва до батька, а потім село й зовсім зникне з лиця землі і з мапи України — його затопить рукотворне штучне море (горе?). Але Солошине озиватиметься з його пам’яті. І в якомусь інтерв’ю він зізнається: “Мені й зараз сняться ті стежки з дитинства, згадуються. Найдорожчі спогади, хоч стільки було потім подій, припадають на перші шістнадцять років життя. У всіх творах — моє село, навіть прізвища вибираю для своїх героїв наші, солошинські…”

Згодом, через кілька десятиліть, Загребельний розповість про все це в “Спробі автокоментаря”, яку можна було б назвати й “Автобіографією пристрасного читача та збирача книг”, бо винятковий пієтет до літератури, справжня літературоцентричність лишилися його супутниками на все життя. Недарма у “Роксолані” є розділ “Книга”, а в ньому — такий пристрасний імператив: “Призначення твоє на землі й у світі: читай! Читай на землі сліди живі й мертві, камінь і пісок, у листі дерев і в травах, у сонячнім мареві й у дощовій імлі, в течії рік, в очах дітей і жінок, у бігові оленя, в пострибі лева, у співі птахів, у горінні вогню, в мерехтінні зірок, у безконечних просторах неба – читай! Вогненні літери, випечені в твоїм серці й у мозку, вийдуть з серця і мозку, засяють яскравіше за всі самоцвіти землі, запалають яскравіше від усіх вогнів небесних — читай!”

Він виходить уже на майдан Богдана Хмельницького, і нараз його вчаровує білокам’яне диво Софії Київської. Там, попереду, на нього, на таких, як він, на всіх, хто зодяг шинелі, — і навіть на тих, хто не зодяг, — підступно чекають давно відлиті кулі, снаряди, бомби, а тут юного селюка вчаровує ніколи не бачене диво, яке він вдихне на всі груди, понесе в своїй душі через усі пекла війни.

Може, в ту мить він і став письменником, а ставши ним, міг уже за кілька днів по тому загинути, так і не встигши написати жодного рядка, як загинуло багато інших — і старших, і його покоління людей; загинули письменники, композитори, зодчі, сталевари, шахтарі, хлібороби, батьки, сини, внуки, найдорожчі і єдині кожен у своїй родині, вони всіяли землю безіменними могилами й лишилися жити на пожовклих знімках у селянській хаті і спогадах усіх тих, кому не дано їх забути.

Згодом на читацьких конференціях і в університетських аудиторіях його не раз запитуватимуть: із чого починається книга? Як народжується задум? І він розповідатиме про еволюцію ідеї того чи того роману. І для стороннього ока все те буде дуже просто. Скажімо, поклав собі Павло Загребельний написати монументальний історичний роман “Диво”. Вивчив багатющі історичні джерела (звісна річ, праця надзвичайно важка, і не кожен знайде в собі волю самоприректись на неї!), а вивчивши все те, уявив епоху, в якій жили його історичні герої (власне, навіть духовно переселившися туди), завершив затяжну підготовчу роботу. Лишається тільки написати твір. І він сідає та й пише. Ніби все логічно й послідовно. Але чому ж саме такий задум явився письменникові? Чим це спричинено? Яка ж, мовлячи словами Анатоля Франса, пригода авторової душі, зродила в ньому оте перше зерно, що з нього згодом і проросло “Диво”?

І знов уявімо той київський ранок улітку 1941го. І золоті промені сонця на банях Софії, що стрімко росте в небо, з далеких століть вітаючи народження нового дня й нагадуючи йому про сотні людських поколінь, які народилися й жили на цій землі, захищали її від усіх зайд, зрошували потом цю землю, вирощували хліб і народжували дітей, пильнували свій найкращий на всьому світі край і заповіли його разом із Софією усім нащадкам із далеких днів.

Потім він розмірковуватиме: “Що може бути поштовхом для написання літературного твору? Для мене особисто — найнесподіваніші речі. Історія, пережита чи почута, конкретна подія чи просто настрій, емоційний стан: біль, радість, потрясіння, спогад чи здивування, незначна деталь, але така, що запам’ятовується, і навіть кольорове відчуття…”

Зважаючи на неповних сімнадцять літ, одразу добровольця з Солошино на фронт не відправили, він став курсантом Київського артилерійського училища, яке брало участь в обороні Києва. Бойове хрещення курсанта Загребельного відбулося в прикиївському лісі, де він став у ролі рядового великої війни.

Він якось розповідав, як дуже швидко опинився начальником батареї. Вчорашній курсант мав під рукою поспіхом мобілізованих статечних сільських дядьків, колишніх конюхів, трактористів, столярів. Війна й кілька місяців артучилища не вибили з нього чемного хлопця, традиційної в селі поваги до старших, а тому він поважливо звертався до своїх солдатів по імені та по батькові, а вони його і не боялися, і, мабуть, не дуже слухалися. Батарея стояла в глибині оборони, від передової її захищало кілька укріплених ліній. І раптом німецькі танки стрімким рейдом yсі їх прорвали і з’явилися прямо перед батареєю молодшого лейтенанта Загребельного. Він скомандував заряджати; він навів і сам вистрелив…

Був серпень 1942го. Після того короткого бою він, поранений, потрапив у полон, де пробув аж до лютого 1945го. Про ті епізоди своєї біографії він розповів у романах “Європа45” (1959), “Тисячолітній Миколай” (1994). А в його інтерв’ю читаємо: “Мене, помираючого, підібрала німецька трофейна команда — літні, як мені тоді здалося, фрици, років сорока. Напоїли кавою із солдатської фляжки, переправили в Болхов, потім в Орел. Там у колишній в’язниці був великий табір. Не помер я тільки тому, що був молодим і досить міцним. В рані в боку завелися черви, ніхто мене не лікував… Два з половиною роки я був у німецьких концтаборах: в Орлі, в Гомелі, в Кальварії — тихому литовському містечку, чия назва у католиків означає Голгофу — місце, де Христос прийняв смертні муки…”

Потім його довго за це терзатимуть: як посмів радянський офіцер Загребельний здатися на милість ворога?! Хто ж захищатиме Батьківщину?!

І навіть ніякого пом’якшення до нього через те, що захоплено його було непритомного, закривавленого. І що було йому тоді неповних вісімнадцять літ. Майже ворог народу — і все.

(До речі, мабуть, молодше покоління читачів не уявляє собі всього масштабу погрому Радянської армії перших місяців війни; досить сказати, що в німецький полон добровільно здалося або було захоплено понад мільйон солдатів та офіцерів.)

Я переконаний: пережите й побачене в концтаборах не могло не вплинути на його характер. Дехто дивується його жорсткості й несентиментальності (а саме сентиментальність, хронічна перечуленість властиві, певно, кожному другому українцеві); у цьому розумінні Загребельний — як річ у собі. Він завжди тримався трохи осторонь, завжди незалежно, навіть у початківництві ніколи не був нічиїм літературним васалом, терпіти не міг ніякого амікошонства, простацтва чи вивертання душі напоказ.

По війні він вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету. Збирався навчатися на математичному, мав здібності до точних наук. Але зробив помилку: переклав для себе назву “філологія” не як любов до слова, а як любов до знань. Це звучало як щось узагальненоуніверсальне, а тому й заманливе, і він не встояв. Далі, за його словами, навіть було розчарування: це всьогонавсього тільки мова й література. Але потім маятник гойднувся в другий бік — прийшло справжнє захоплення філологією.

Працював в обласній газеті. Далі — Київ, редакція журналу “Вітчизна”, де очолював відділ прози. Потім був головним редактором газети “Літературна Україна”, на сторінках якої з його благословіння дебютували ті, кого назвали шістдесятниками. Загребельний став для колективу творчим каталізатором. Він, мовлячи сьогодні популярним словом, вносив креатив і від усіх вимагав креативу. З ним було важко, але було цікаво.

Більшість його романів створювалося в Ірпені, на древлянській землі. Тут, біля колись повноводої річки, що витікає з самої далекої історії, причаївся Будинок творчості письменників України. Загребельний любив Ірпінь із його скромним затишком і майже завжди полондонськи непередбачуваною погодою. Понад два десятиліття можна було його зустріти тут, де так добре працювалося. Сам, за кермом власного автомобіля, їхав зранку до Спілки, ввечері ж знову повертався сюди, поінколи сидів тут безвиїзно кілька днів, і тоді з другої кімнати першого корпусу, де він завжди жив, і вдень, і пізно ввечері не вгавала друкарська машинка. Ми захоплювалися цією несамовитою працездатністю. Він написав найбільше з усіх українських прозаїків усіх часів.

Він був не просто письменником. Голова Спілки. Член ЦК КПУ. Депутат Верховної Ради СРСР та Верховної Ради України. Голова комітету Державної премії імені Тараса Шевченка. Очолював офіційні делегації різного рівня. Був у складі делегації Української PCP в ООН… Він був у Системі. Людиною Системи.

Він виявився їй потрібний. Такими, як він, Система облагороджувала свій профіль. У неї цілком вистачало своїх ідейних інквізиторів, держиморд, безвольних ґвинтиків. Вона ще потребувала інтелектуалів із бездоганною людською репутацією. Хоч і дуже часто вони через це ставали для неї незручними, вона змушена була терпіти їх. Адже вони слугували їй квіткою в петлиці. Її, звичайно ж, можна викинути, але тоді в зовнішньому вигляді пропаде таки істотний нюанс.

Система давала нагороди й привілеї. І в Загребельного на столі лежав той пиріг. Як і в Тичини, Рильського, Корнійчука, Бажана, Смолича, Гончара, Стельмаха. Має ордени, Державну премію СРСР та Державну премію України імені Т. Шевченка. Звичайно, премії треба було заслужити творчістю. Їх він, безперечно, заслужив. Але якби значився неблагонадійним, то ніколи б їх не одержав. А якби взагалі був геть неблагонадійний, то в часи Брежнєва, Андропова і Черненка його твори просто не видавали б.

Нині дехто звинувачує таких людей, як Загребельний: он, мовляв, борці за незалежність України по тюрмах сиділи, а ви — в комуністичних президіях! Та ще й життям насолоджувалися.

Поперше, вся Україна не могла по тюрмах сидіти. Потрібно було, щоб і на волі працювали українські вчителі, лікарі, вчені, митці. Щоб матері народжували дітей. Щоб діти одержували освіту. Щоб творили літературу, музику, живопис, науку, вирощували хліб.

Усе це було. І тільки невіглас або демагог може заперечувати досягнення в усіх сферах життєдіяльності народу. Не народ творив собі Голодомор, репресії. Це творили над народом. І, ясна ж річ, не Тичини, Рильські, Загребельні. Влада однією рукою чіпляла їм на груди ордени, а другою тримала біля їхніх скронь пістолет. “Отака історія, — як співається в сучасній популярній пісні, — вивчити не гріх…”

Система — це Система. А люди — це люди. Це воля і вчинки, які навіть можуть щось коригувати в межах Системи. Те, що Загребельний став головою Спілки письменників України, в колах української інтелігенції сприйняли з надією на потепління в ній ідейного клімату.

І ці надії справдилися. Перші літературні делегації від Спілки в республіки приємно здивували списками нових дійових осіб, що доти не бували у таких ролях: Микола Вінграновський, Роман Іваничук, Іван Чендей, Євген Гуцало, Юрій Щербак, а з ними — літератори молодшого покоління, за якими ще не було відповідної “вислуги літ”.

Без усяких протокольнорутинних формальностей, а відразу ж на президії правління Спілки до неї було прийнято цілу плеяду талановитих молодих письменників (дехто з них так і називав себе — “Загребельнівський призов”). Згодом це було Загребельному інкриміновано: волюнтаризм і порушення Статуту Спілки. Після довгої перерви з’явилася друком збірка поезій Ліни Костенко, що знаменувала її повернення в літературний процес. Припинилися ідейні “розноси” творів Григора Тютюнника, Романа Андріяшика, Євгена Гуцала, Юрія Щербака, Валерія Шевчука. Ліна Костенко, Вал. Шевчук (а Тютюнник посмертно) стали лауреатами Шевченківської премії.

Звичайно, можна сказати: час Загребельного — голови Спілки збігся з деяким потеплінням політичного клімату в Україні, оскільки саме тоді було зміщено з посади секретаря ЦК КПУ з ідеологічних питань В. Маланчука, що ввійшов в історію як ще один із лютих україножерів.

Цієї обставини не заперечиш. Гадається навіть, що Маланчук ніколи не допустив би до того, щоб Спілку очолив Загребельний. Маланчукам не треба було розповідати, чим дихає Загребельний. Він не з їхньої зграї, а до того ж — з єретичними ухилами і з нападами вільнодумства. Хай це й не антикомуністичні пасажі, але за бажання в них цілком можна знайти оте старосвітське українофільство, з якого й починаються націоналістичні манівці: “Мово наша і Ріко наша! Невичерпна, вічна, молода, як весняне листя. Райдуги купаються в Дніпрі, небо хмарніє від птаства, червоновишневі зорі горять угорі, земля стогне від тяжкості хлібів, громи вигуркочують над просереддю Ріки, і садки вишневі коло хат, і хрущі над вишнями, і червоно в небі устає новий псалом залізу, а над усім мова гримить, і шепоче, і ніжно лащиться, і бунтується: “О люди, людинебораки…”, і дух рве до бою, і діти просять “моні”, а матері лебедіють над ними, і мружаться гаї, “мліє, віє, ласкавіє”, і небо пахне сміхом…”

Це — його Україна, Ріка нашого життя, нашої історії, духовності й мови, нашої національної неперебутності і присутності на планеті.

Автора можна було б не тільки пожурити за такі замилування, а й побачити в цьому приховані нездорові тенденції. Відомо ж бо, як і що тоді буквально на рівному місці інкримінувалося.

Недаремно владці так підозріло косували на його роман “Я, Богдан”. Ніби все гаразд у ньому, і Переяславська Рада є, але все ж не подобався їм цей Богдан. Аж надто він український. Ось, наприклад, уривок із його монологу: “О пісне наша і мово наша! Де ж ти пролунала, де задзвеніла, заспівала й затужила? У співі матері над колискою, в стогонах умираючих в Дикому Полі, в думі тяжкій, в жарті невмирущім? А може, й у грамотах незнаних, у козацьких літописах, розвіяних попелом, у посланнях, які народжувалися в години грізні і криваві, після страшних поразок і ще страшніших перемог…”

Він підсумував своє “ходіння у владу”, опинившися на волі: “Багато років я працював у Спілці письменників України — був її секретарем, а потім і керівником. Я завжди прагнув поступати справедливо і можу з чистою совістю дивитися людям в очі й спокійно жити. Якщо ж говорити про незроблене, можна сказати: до пуття не зробив нічого. Коефіцієнт корисної дії людини складає всього процентів чотирнадцять, а радянської людини — ще нижче. Через збори, засідання, системи партійного навчання, критики, самокритики… Я підрахував: доки був керівником Спілки письменників, кожен третій день убивав на засідання. Це — втрачений час, безнадійно загублене життя. Ніяка наука не може воскресити навіть дощового черв’яка, так само, як ніякі бюро не можуть воскресити прожитих без користі секунд, хвилин, годин і років. Я багато міг би зробити, але не зробив через ідіотську систему, що підім’яла під себе велетенську країну”.

І це каже він, Павло Загребельний, який устиг здійснити — абсолютно без перебільшення твердячи — на кілька життів. Отож знаючи його несамовиту жадобу праці й виняткову енергію, можемо уявити, скільки ще він зміг би, якби не ота дурна система з її сценарієм та регламентом життя.

Ніколи не забуду з’їзд письменників після Чорнобильської аварії, на якому “пішли” Загребельного. Перед з’їздом ходили чутки, що і в ЦК КПУ, і в Москві невдоволені ним. Отже, на з’їзді йому дадуть можливість попрощатися з посадою.

Те, що Загребельний потрапив в опалу, підтверджували такі факти. Нищівному остракізмові було піддано його новий роман “Південний комфорт”. Розправу над ним учинила Прокуратура СРСР. З різних боків почалися наскоки на роман “Я, Богдан”.

Загребельному, як ведеться за сценарієм, надали заключне слово. Він прекрасно тримався. Ніякої розгубленості чи збентеженості. Незважаючи на те, що на з’їзді дехто, відчувши, куди тепер дме вітер, уже не відмовив собі в задоволенні потоптатися по ньому.

Сказавши те, що належалося в такому випадку, Загребельний, як це було властиво йому, зробив довгий відступ, застерігши тих, хто хотів почути його слово: бійтеся посередностей і нездар — дуже багато зла акумулюють вони.

Коли він говорив, зала німувала. Німувала і коли скінчив.

Він ішов з трибуни вже не людиною Системи.

Але хто міг його зняти з “посади” письменника Павла Загребельного?

У нього, здається, нічого не змінилося.

Як показав час, він плідно використав нову життєву роль схимника з Кончі Озерної й написав цілу бібліотеку книг.

Присяжні критики вже не воювали за право написати рецензію на черговий його твір. То там, то там у пресі з’являлися брутальні наскоки на “Я, Богдан” й на “Голу душу”, й на “Брухт”.

Мені запам’яталася з того часу така характерна для нашого (а може, й не тільки нашого?) літературного життя подробиця. Тоді в журналі з’явилася моя стаття про Загребельного. Мій колега, який досі писав переповнені суперлативами рецензії на кожну книжку Загребельного, з іронією запитав: “Ти ще й досі пишеш про нашого колишнього патрона? А навіщо?!.”

А про Загребельногочитача розповім при іншій нагоді. Скажу лиш, що був він воістино геніальним читачем. Читання було одним із його способів життя. Він жив як пристрасний бібліофіл і бібліофаг. Масштаби його ерудиції були справді феноменальні.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment