Ганна Дениско,
м. Полтава
Ці дві книги — “Три літа” Тараса Шевченка і “Вибрані вірші, есе, статті” Євгена Маланюка — близькі духом, настроєм, корінням і націєтворчою силою. Це потужні, вулканні вибухи Українського Духу, який стає на прю з дияволом, хоч би у що той рядився — чи в царську корону, чи в будьонівку з червоною зіркою, чи в ботоксну маску “защітніка руского міра”, який корчить із себе “властєліна Всєлєнной”, хоча виглядом найбільше відповідає своєму першому прізвиську “Моль”, яке йому дали колеги — совєцькі шпигуни ще в Німеччині, а діями копіює біснуватого єфрейтора…
Голова Полтавської “Просвіти” Микола Кульчинський, презентуючи книги, підкреслив, що, видаючи поезії Шевченка періоду Трьох літ, більшість яких написана на Полтавщині і які сьогодні звучать суперактуально, видавці також прагнули познайомити читача з маловідомими широкому загалові статтями про Шевченка. Це “Чар Шевченка” ЄвгенаЮлія Пилинського, що була опублікована 1961 року в часописі “Вільна Думка” у Сіднеї, Австралія; це “Три літа” Євгена Маланюка; це уривки зі статті “Воістину — ти наш поет” Тодося Осьмачки; це промова Івана Франка на Шевченківському святі у Львові.
Ось цитата з промови Франка: “…поучений досвідом віків і морями пролитої крови, Шевченко добре знав, що такі речі, як свободу людини і національности, як національну самостійність та повноправність, не дістається просто з рук Божих, як Мойсей таблиці закона на Синаї, що їх не дають з ласки для наших гарних очей ті, що досить тягли користь з нашого поневолення… Шевченко відчував усією душею, що боротьба за звільнення української нації буде важка”.
Тягар боротьби за волю України сповна ліг на плечі покоління Євгена Маланюка — старшини Армії УНР, великого поета, блискучого есеїста, глибокого культуролога. “Безмежно великий поет, бо безмежно велика його любов до поневоленої Вітчизни”, “поет бурхливої доби”, “боян степової Еллади” — це все про нього. І — самоозначення:
Внук кремезного чумака,
Січовика блідий праправнук, —
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну.
До збірника творів Маланюка увійшли його геніальні поезії і такі важливі для самоусвідомлення українців есеї та статті, як “Малоросійство”, “Крути — народини нового українця”, “Нариси з історії нашої культури” (уривки), “До справжнього Шевченка”, “Франко як явище інтелекту”, “До роковин Лесі Українки (13.11.1871)” та інші.
“Маланюка, як і Шевченка, треба читати не очима, а серцем”, — ця фраза, що прозвучала на презентації, окреслює пророчу суть поезії двох велетів Українського Духу. Шевченкове “Борітеся — поборете!” відлунює в залізних Маланюкових строфах.
Ще не один раз все повториш
Під грім історії, як в снах,
І, може, тільки втретє
створиш,
І втретє запала весна!
У примітці до цих рядків із “Вітрів історії” упорядник Микола Кульчинський слушно зазначає: “Сьогоднішня Українська Держава — це і є третя спроба, яку передбачав Євген Маланюк. І хоч вона іще далека від того ідеалу, за який воював автор і все його покоління на чолі з Симоном Петлюрою, а проте її поступ у майбутнє вже незворотний, і на цьому шляху, без сумніву, кануть у небуття ті потворні явища, які ще цвітуть пишним цвітом у нашому постколоніальному і постгеноцидному суспільстві”.
Сьогодні платимо найдорожчу ціну за те, щоб ця третя спроба не скінчилася так, як дві попередні. Із болем у серці думаю про те, що ми, українці, і передусім ті, кому народ вручав берло влади, на жаль, не дослухалися до Маланюкових застережень, висловлених у “Вступному слові” до статті про Свято зброї: “Голодний крик “зброї!” — з короткими перервами позірного доситу — протинав всі три роки воєнної нашої боротьби, щоб врешті захлинутися спазмою муки добровільного віддання зброї, вистражданої, часто здобутої в бою і боєм освяченої.(…)
Зброя — річ поважна. Вона не зносить жодної гри, жодного удавання, жодного фальшу. Є то річ невідклична, остаточна й остання, як смерть. І за всілякі забавки з нею вона, — а це знає кожен, що мав із нею діло, — мстить влучно й немилосердно, бо годі сподіватися милосердя від заліза. Не варто її фетишизувати, романтично в ній закохуватися, чи, крий Боже, її обожнювати. Але треба її цінувати й шанувати, бо головне — не в зброї, а в тім, хто її держить. Нею треба володіти.(…)
Ми пам’ятаємо…, як степові тачанки Юрка Тютюнника й Григор’єва скидали в Чорне море танки Антанти. Значить, справа не в мечу матеріальнім, а в тім “Мечу Духовнім”, якому присвятив написану на свій спосіб книгу наш схоластик буремного XVII ст. єпископ Лазар Баранович.
Отже, ще раз: не фетишизація зброї, лише збудження, витворення, вирощення в організмі народу його істотного елементу, що є приспаний або недорозвинений, елементу моральної — духовної і психічної озброєності, без якого матеріальна зброя залишається лише шматком металу”.
…Перед тим, як іти на презентацію, я раптом вирішила: ось візьму і поворожу на книжці Маланюка, як деякі люди ворожать на Біблії, відкриваючи навмання сторінки. Чим закінчиться російськоукраїнська війна? Розгортаю:
І небо сходить на країну
Крізь зойк заліз, крізь звіра рик,
Крізь дим руїни —
Україну
Новий узріє чоловік.
Хай здійсниться і ця візія Маланюка, як і Шевченкове “Борітеся — поборете!”
