Надія КИР’ЯН
Фото Наталі КУЛІШ
Це відзначив на початку заходу модератор, письменник Михайло Слабошпицький: “Ми з колегою їхали на презентацію, читали цю книжку і думали: яка вона надзвичайно сучасна! Це ніби вихоплено з сьогоднішнього дня. Чи це передчуття, адже поети володіють провіденціальністю, чи тексти живуть самі по собі і наповнюються новим змістом у іншому часі, можливо, навіть тим, якого поет не вкладав”.
Власне, судіть самі. Ось перший вірш “Поступ”, який автор прочитав на прохання аудиторії. Знов землю відчиняють грабарі — // до глини прикрої вгрібаються лопати. // І знову розпинають на горі // необлітанну душечку крилату… // Люд збайдужілий, під один кашкет // підстриганий, і на одну підошву — // зрівня гробки, посунувши вперед, // і вшиє заполоч криваву в довгу прошву… // Вологий холод, ніби вустюки, // за коміри вповзає та за шкіру, // об черепи розплющені зірки // відтінюють убогий колір сірий…// — Подумайте, — якщо є думать чим, — // про ті хрести, які вам не минути. // — Єдиная, — алкашграбар кричить, // цілуючи пляшенцію отрути… // — І недєліма… — йому у тон впада // полковник Безлєр, і вганяє кулю // в відбиток власний — брижиться вода: // пухир спливає із Дінця, мов дуля… // І неділимий безіменний тлум // за танками на Захід кроком рушив, // і по землі пробіг залізний струм, — // мов на дротах, затіпалися душі… // Тікає від заглади все живе: // в хрести дерева, а трава — в коріння, // повітря п’ятикутний постріл рве, // а мову облягає оніміння…
Павло Мовчан зізнався, що читаючи вірш, замінив два слова: “Алксніс” на “Безлєр” і “з Німана” на “із Дінця”. Решта і так картинка із сьогодення. Щоправда, ті “розплющені зірки” вкарбовані уже не в шапки, а в голови — невже ж навіки? Так називається інший вірш, у якому викрито винуватицю нинішньої трагедії: І, ніби кашель западющий, // лунає гуркіт бетеерів… // Імперіє! Ти невмируща. // Ти пропадюща, як холера…
Павло Мовчан розповів, що книжку “Материк” свого часу видав українець, що мешкав у США, Маріян Коць. І автор довгий час навіть не знав, що вона вийшла. Потім йому переслали 10 примірників, які роздарував. Книжку на замовлення Мар’яна оформив Володимир Соловйов, той самий художник, який працював і над цим виданням.
“Пригадується нобелівська промова Чеслава Мілоша, — розповів Павло Михайлович, — який сказав, що ми залишаємо книги, які скидають із себе шкіру, як удави, аби рухатися далі. Трапляється, що за ту шкіру і премію одержуєш… Мені було дуже важливо для самого себе зрозуміти, наскільки ми вивіряємо себе часом, наскільки розмагнічуються чи залишаються енергетичними ті тексти, які ти осмислював і здавалося, що вклав у них енергію на багато часу. Тому ми вирішили повернути цю збірку в Україну.
Я це зробив, щоб ще раз осмислити суть того супостата, який присутній у моїй (та й не тільки моїй) долі. Колись мені Дмитро Павличко розказував, як його, коли він був іще хлопчиком, допитували і кагебіст паркетною дошкою бив по голові… Наші досвіди — це щось більше за те, що ми потім відбиваємо. Ми нібито в іншій реальності. У поезії вона присутня, присутні ті тенденції, які закладені в нашому поколінні. Я пригадую, як 1943 року, коли мені було чотири роки, привезли мертвого нашого далекого родича із поля. Тоді вночі їх усіх попіднімали, дали в руки навильники і погнали, як худобу на відстриг. Це робили наші вороги. Це робив Жуков. Це вони в нас у селі витлумили чоловічу стать. Хоч списали на німців, і всіх нас так виховували. Ця правда розбігалася з тією, яку мені вживляли, як електрод. Я міг би пригадати дуже багато речей, які називаються моїм досвідом, гірким досвідом. Не можу розказувати без сліз, чому мій батько глухонімий. Його таким зробили, коли він возив разом із дядьками, родичами останнє начиння в Курщину, Вороніжчину, де обмінювали на збіжжя яблукові хустки, сережки, усе, що було в прискринках. Їх стягували з вагона і били прикладами так, що кров текла з вух. Ставили по кордону охорону, щоб українці нічого не вивозили, щоб ми помирали. Я про це кажу тому, що сьогодні цей ворог знову увійшов у нашу хату.
Для мене ця книга дорога тим, що я багато речей закарбував у серці. Вони для мене не лише в оповідях, вони в осмисленні світу, який ми по суті тільки зараз починаємо розшифровувати. Ми як ящірка, щоб вижити, загубили нашого історичного хвоста. Він живий, ми відростимо. Але річ у тім, що при цьому ящірка втрачає швидкість. Вона може стати жертвою, коли на неї вдруге полюють. Для того, щоб нам відростити свою тілесну національну повноту, нам потрібні величезні зусилля, зокрема і в роботі словом”.
Дмитро Павличко зазначив, що було б добре, коли б Павло Мовчан детально описав усе, про що тут говорив. Бо читачі думатимуть, що ця книжка написана щойно. Така штука, яку він з нами зробив, — це містифікація.
Справді, у книжці подано післямову Михайла Слабошпицького, його статтю 2009 року, яка досить детально аналізує творчий шлях поета Мовчана. Але про історію цього перевидання — жодного слова.
Мовчан пише, — ділився враженням від прочитаного Дмитро Павличко, — про проминання всього живого, проминання людства, людини, проминання храму… Але пам’ять не вмирає. Автор згадує: я був тамто, мене вбивали, мене возили на возі в Голодомор… Кожен матеріальний витвір мусить упасти, навіть храм. Так, як упаде кожна імперія. Ця імперія, що на нас наступає, — це гнила імперія. Вона тим страшна, що вже не може далі жити, а хоче, ще й хоче керувати всією Європою, і це її погубить. А пам’ять слова вічна. Слово створило Бога і відновлює у кожному поколінні, у кожному серці. І сьогодні ми на святі Слова.
Дмитро Павличко зазначив, що Мовчанпоет і Мовчан — громадський діяч пов’язані саме Словом у його найрізноманітніших іпостасях. Він зачитав свою промову, яку виголосив у Будинку кіно 10 років тому, присвячену 15річчю створення Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, яке ставило своєю метою надати українській мові державного статусу. “Тепер маємо Конституцію, у 10 параграфі якої визнано українську мову державною, — говорилося в промові. — Але тепер, як за часів тоталітарного радянського режиму, владні структури зневажають українську мову. Наша Конституція потоптана самою владою. Телеканали, радіопередачі, газети і книжки — всюди панує російська. Русифікація, проти якої повстала українська інтелігенція 15 років тому, розгортається в Україні зі ще більшою силою, як за радянських часів. Я питаюся вас, дорогі друзі, скільки разів треба починати боротьбу за державність української мови в Україні?..
Це треба пам’ятати “Просвіті”, яка перебрала на себе функції ТУМу. Боротьба за державність нашої мови, за нашу державність триває. Завдяки діяльності Павла Мовчана “Просвіта” з честю несе прапор цієї боротьби… Я виступаю за незламність просвітян, які продовжують не лише боротьбу засновників та діячів “Просвіти” з ХІХ століття, а й боротьбу, започатковану ТУМом за часів, коли Україною правили комуністи. Я відчуваю причетність до поезії Павла Мовчана, причетність і залежність від неї, бо в ній живе моя інтуїція, сприймаю її як частину свого духовного єства. Павло Мовчан в українській поезії найбільше заслуговує імені дослідника космосу як головного творця людської душі, національної мови, безсмертної живої історії. Павло Мовчан немало спричинився до глибшого пізнання хліба, води, вогню, простору, руху, часу — найважливіших чинників життя на землі. Я відчуваю причетність до боротьби, яку Павло Мовчан веде за українську мову, як за головну складову нашої національної ідеї…
Це він сказав велику правду про вмирання мови не від наказів згори, не від примітивних заборон, а від того, що мова, яка видає неправду за правду, псується і загниває. Слово — Бог, але слово і сатана. Слово може воскрешати, але може і вбивати душу. Слово, яке живе неправдою, як це бувало в радянські часи, втрачає свою первозданність і первісну благородну людинотворчу енергію. Ми тепер не хочемо, щоб наша мова ниділа від неправди, ми хочемо жити у вільній Україні. Ми не хочемо й не будемо боятися того, хто нам нав’язує спосіб життя, де все має бути підпорядковане страхові та лестощам перед владою. Прекрасна залежність від любові до поета, який збагачує душу і бореться за свободу і правду”. До слова, ця промова, на жаль, нині так само актуальна, як і Мовчанова збірка “Материк”.
Директор Інституту української мови НАНУ Павло Гриценко також акцентував, що хоч іще й немає докладного аналізу поетичного світу Павла Мовчана, зрозуміло, що наскрізна тема його творчості — Слово. Епітет “видатний поет” йому пасує, бо він передусім мовотворець. І людина, яка пізнала глибину мови. Роблю цей висновок із того, що, читаючи тексти Павла Михайловича, я раптом ловлю себе на тому, що отакий поворот змісту, отакий зв’язок у словоряді — це щось індивідуальне, окреме. Він не зловживає творенням тяжких, складних карколомних слів. Навпаки, його слово часто усічене від дієслова, іменника — і це вже новотвір. У цьому сила у мовотворенні. Це можливо лише тоді, коли мова живе в людині внутрішньо, органічно. Мова не любить ледачих. Вона віддячує тим, хто живе нею і постійно працює над словом. На мене дуже приємно діє мова Павла Мовчана, бо вона ніколи не заколисує. Є в нього “поетична хитрість”. Він веде розмову в одному ключі, ритмі — і раптом на якомусь вірші спотикаєшся — бо він так легенько міняє ритм, зупиняє увагу і дає новий поворот образу, думки, усе раптом освітлює цілком інакше. Другий прийом — усе просте, звичне, скажімо, іржавий замок на дверях — такі елементи творять образ пустки. Павло Михайлович демонструє силу слова і мистецтва.
Я відчуваю за кожним рядком, за кожною строфою суперконцентрацію, компресію, думку, образ, а зовні — це звичайні слова. Це глибока філософська поезія. Таких поетів у світовій літературі небагато.
Георгій Філіпчук також зазначив, що Павло Мовчан — філософічний, ліричний і мудрий поет. Починаючи від його першої збірки “Нате!”, він заявляє: я шукаю себе в собі, шукаю свого національного Я. Його творчість суголосна із філософією Григорія Сковороди, Памфіла Юркевича, із думками, що українці сприймають світ серцем. Філософія серця — в основі поезії Павла Мовчана. Від “Нате!” — до його “Материка”, “Вогню”, “Потопу”, до його “33го году”, до його іменників, які присвячував Маркіяну Шашкевичу — усе просякнуто філософією серця. Він інтелігент і в поезії, і в громадській роботі, і в політиці, адекватно реагує на українські болі, радощі, повертає нам вилучену історичну пам’ять, і ми за це йому вдячні.
До обговорення збірки та побажань поетові долучилися мовознавці, літературознавці, письменники Валерій Гужва, Олександр Пономарів, Сергій Грабар, Станіслав Чернілевський, Олесь Лупій, Вадим Пепа та інші.
Станіслав Чернілевський зауважив: “Погляньте, Павло Мовчан сидить навпроти літери “Є” — того феномена, який не буває ні в минулому, ні в майбутньому — він Є тепер! Дуже дякуємо цій книгарні, яка нас тримає у цьому світі”.
