Володимир БЕРСЕНЄВ: “Якщо в державі спрацьовує національна ідея — держава процвітає”

заслужений журналіст України,

м. Полтава

 

Більше знають про Берсенєва ті, хто слухав його лекції чи радіопередачі на каналі “Культура”, хто читав його книги “Тримаю удар”, “Сім кроків за обрій”, “Метамерія”, “Страхи й жахи (Постійні супутники остеохондрозу шийного відділу хребта)”, “Нелегка хода (Бесіди про біль у тазостегновому суглобі)”, “Дієта для мозку”, “Ліки, які лікують”, “Повільно, але впевнено”… Перелік можна продовжувати, бо вченийневропатолог Володимир Берсенєв — талановитий письменник, член НСПУ, лауреат кількох літературних премій.

А ще більше можуть розповісти про Берсенєва його пацієнти. Одним із них був письменник, лауреат Шевченківської премії Михайло Слабошпицький. І ось тримаю в руках його книжку, яка відкриває цілий материк на ім’я Берсенєв: “Приватна справа дисидента в науці. Вибрані епізоди з біографії Володимира Берсенєва”, Київ, видавництво “Ярославів Вал”, 2013.

А якщо зазирнемо на четверту сторінку обкладинки, то побачимо, що в цьому томику, окрім згаданої, ще одна книжка — Світлани Короненко “Від цього залежить якість життя. Поради лікаря Берсенєва”. Заінтригувала вже сама композиція видання.

Про жанрову дефініцію книжки Михайло Слабошпицький пише так: “…ця книга — поза жанром. Така собі контамінація біографістики, публіцистики, соціології і науковопопулярної літератури. Одне слово, колаж із лікарем Володимиром Берсенєвим у центрі”.

Іскринка того колажу яскраво спалахує на самісінькому початку книги — берсенєвськими рядками мотто: “Я на перше місце серед усіх бід сьогодення поставив би нашестя людей, які зовсім позбулися вміння червоніти. Не має значення — чиновники вони, бізнесмени чи посередники. Вони єдині в абсолютному паралічі таких людських цінностей, як співпереживання, співчуття, любов до ближнього. Це справжня біда”.

На жаль, та біда вразила і багатьох лікарів. Невипадково з’явився вислів: “лікарі увімкнули пилосос”. Це значить, що хворому виписуватимуть нові й нові найдорожчі ліки “своєї” аптеки, без огляду на те, потрібні вони чи ні. Особливо цинічними є такі дії у випадку з онкохворими. Знають, що людина вже ступила на останню дорогу, їй дватри дні до смерті — і “пилососять” родичів ще на 10—15 тисяч гривень (так було з моєю родичкою, Царство Небесне їй, молодій ще матері двох дітей).

На противагу “пилососникам”, життя і діяльність Володимира Андрійовича Берсенєва — лицарське служіння Здоров’ю Людини. За те сили зла і зробили на нього замах, який ледь не коштував йому життя. Було те 27 червня 2011 року. “Увечері до його квартири обманом проникли троє невідомих. Вони стріляли в нього з пістолета, важко поранивши в голову, били непритомного ногами. Вони намагалися інсценізувати розбійний напад із метою пограбування. Тому, полишаючи квартиру Берсенєва, якого, очевидно, вважали мертвим, прихопили із собою мобільник, кілька запонок із коштовним камінням та годинник”, — пише Слабошпицький. І ставить закономірне питання: тих, хто стріляв, швидко знайшли і засудили. А хто замовник?

У Берсенєва тоді була серйозна черепномозкова травма, ушкоджено зір, він витримав кілька важких операцій. І все ж через кілька місяців повернувся до медичної практики.

 

Про лікувальні методи Берсенєва

Сам лікар про них пише так: “Якщо коротко, то суть мого відкриття полягає у можливості нейтралізації захворювання силами “середньої керівної ланки” — периферійної нервової системи. Її складники: нейрони, нервові клітини — досить норовисті, відрізняються від решти матеріалу нашого організму не тільки будовою, а й, так би мовити, характером. Але це вже інше питання. Яким чином приручити, змусити коритися нервові клітини, досить давно відомо. Наприклад, за допомогою голкотерапії, що її довела до досконалості східна медицина. Голка, подразнюючи нервові сплетіння, здатна творити дива, а особливо, якщо ця голка несе в собі мікродозу ліків, то ефект від неї багаторазово зростає.(…) Якщо хочете, це щось подібне до крапельного зрошення”.

Нова технологія метамерного введення лікарських препаратів дозволила поставити на ноги (у буквальному розумінні слова) тисячі пацієнтів із хворобами хребта, травмами, ДЦП… Берсенєв готовий навчити сотні своїх колег цій методиці. Але…

Із гіркотою читаєш про те, як чиновники від медицини, на словах підтримуючи новий напрямок та ще й у критичних ситуаціях самі звертаючись до Берсенєва за порятунком від болю, нічого не робили для того, щоб створити умови для його роботи і розвитку цього напрямку медицини повсюдно в Україні. Ентузіасти знайшли прихисток у стінах Київського інституту ортопедії, і спочатку все ніби було гаразд, тим більше, що фінансування давала Військовопромислова комісія при Раді Міністрів СРСР. Та невдовзі лад було зруйновано… тайфуном заздрості. Під час планової перевірки виявилося, що відділ Берсенєва порушив неписане правило наукової діяльності при соціалізмі: “Не висовуйся!”. Замість запланованих 1700 пацієнтів пролікував 3500! Керівництво Інституту ортопедії вирішило задавити берсенівців.

“Та ще й я, — розповідав Берсенєв, — візьми й бовкни, що з трьохсот операцій на хребті, які зробили ортопеди, необхідність була хіба що в одній, ну, може, в двох. У решті випадків хворому потрібен був не скальпель — потрібне було консервативне лікування…”

 

У книжці “Тримаю удар” Берсенєв розповідає, як удень по нього приїжджає чорна машина і везе лікувати Щербицького, а увечері його у хвіст і гриву шпетять на партзборах і більшістю голосів виключають із партії.

Слабошпицький точними мазками окреслює і те тло, на якому відбувається погром відділу. Триває прихватизація державної власності, формування кланів, наступ корупції, замовні вбивства, що стають нормою, зубожіння мас, люмпенізація інтелігенції, “хамнувориш і злодійкувата шпана на вершинах влади”…

“Єдиний науковий підрозділ на просторах колишнього Союзу, який займався проблемами болю, невдовзі було стерто з лиця Інституту ортопедії, а далі й узагалі ліквідовано”, — так скінчився один із етапів професійного життя видатного лікаря і вченого. 5 листопада 1989 року за розпорядженням заступника міністра охорони здоров’я України Петра Отрощенка відділ Берсенєва викинули на вулицю. Услід за персоналом викидали й пацієнтів…

І розлетілися талановиті дослідникиберсенівці по світах. А він, переживши клінічну смерть, зціпивши зуби, продовжив своє служіння українському народові і людству — цей народжений на острові Сааремаа в Естонії росіянин, який бере участь у фінансувані конкурсу знавців української мови і пропонує Лізі меценатів заснувати конкурс пам’яті Анатолія Єрмака на тему “Що таке національна ідея? Що таке патріотизм?”…

До речі, розділ “Світло з Сааремаа, або Там, де народжуються справжні мужчини” у книзі Слабошпицького — найліричніший, і в тому немає нічого дивного, бо пан Михайло і сам закоханий у цей острів у Балтійському морі, присвятив йому книжку “Гілка ялівцю з Сааремаа”, а тепер — рядки, які заворожують:

“Він родом звідти, де неоглядний обрій гойдається на морських хвилях.

Сааремаа…

Незвичне, як на слов’янський слух, і протяжне, мов довгий подих, слово.

Сааремаа…

Мовби лінива хвиля наповзає на сонний берег…”

 

Приватна справа,

що потрібна мільйонам

“Берсенєвське професійне мистецтво оцінили у Швейцарії. Забезпечили там медичну практику. Зафункціонував Інститут проблем болю, який попервах складався з однієї людини — Володимира Берсенєва — і в Україні. За свої кошти купив помешкання на вулиці Ярославській, що на Подолі, й обладнав там клініку. Перші пацієнти, перші успіхи. І тут уночі клініку пограбували. Винесли з приміщення все, що можна винести і продати…”, — читаєш і захоплюєшся стійкістю, мужністю лікаря, який стільки разів починав усе спочатку, але зумів повернути радість життя без болю тисячам пацієнтів.

Вражають історії уздоровлення маленьких пацієнтів із церебральним паралічем, про які Володимир Берсенєв розповів у книзі “Сім кроків за обрій. Бесіди про причини захворювань мозку дитини, про запобігання їм і лікування”. Деякі з цих клінічних випадків згадують автори рецензованої книги. У розділі “Лікар і пацієнти” Михайло Слабошпицький докладно розповідає й історію хвороби молодого футболіста, який мав би стати однією з найяскравіших зірок українського футболу, але на нього впав жорстокий удар долі. Юнак боровся за місце в основному складі київського “Динамо”, і ось його ставлять на матч у стартовому складі. На ту годину він має застуду, нежить, температуру, та не хоче на це зважати. Далі був матч під холодним дощем. І юнак став його героєм, забив гол. А в роздягальні знепритомнів.

Далі — монолог самого Берсенєва:

“Про хлопця турбувався клуб. Виділяв якісь кошти. Та все це були копійки порівняно з витратами, що раптово накотилися.

Перестали провідувати друзі. На жаль, буває й таке, коли людина потрапляє в біду і треба їй допомагати. А допомагати не всім хочеться. Та й важко спілкуватися з людиною, яка тебе не впізнає і нічого не пам’ятає…

Хлопця могли вивести з сонного стану тільки два чарівних слова: “Динамо” і “Київ”. Вони міцно засіли у підсвідомості, усе ж інше у світі ніби й не існувало для нього.

Важкий випадок. Деякі ліки для метамерного впливу мало кому по кишені за низького рівня заробітків у нашій країні…

Несподіваний рятівний пас прийшов од колеги. До італійського “Мілану” перейшов грати нападник київського “Динамо” Андрій Шевченко. Про успіхи Шеви футбольні вболівальники всього світу чимало чули. Його голи, забиті в чемпіонаті Італії, українські телеканали подають як найсолодшу страву. А як на мене — турбота Шевченка про свого старшого товариша по команді перекриває його рекорди у найпрестижнішій футбольній першості Європи.

Шевченко купує ліки для мого пацієнта, доправляє їх у Київ. Регулярно, без нагадувань… Підопічний Шеви вже на шляху до одужання…”

 

Протибольові кабінети —

вимога часу

Це одна з тих ідей Берсенєва, втілення яких могло б і уздоровити націю, і зменшити втрати суспільства через тимчасову непрацездатність, і бути реальним кроком Творення, а не руйнування в такому розафішованому реформуванні системи охорони здоров’я в Україні.

Кожні дев’ять із десяти людей у нашій країні знають, що таке біль у спині. Остеохондроз став небувало масовим явищем і нечувано помолодшав. У США діють тридцять протибольових центрів, які координують мережу протибольових кабінетів. Берсенєв пропонує почати знизу, з протибольових кабінетів, де працюватиме один лікар і одна медсестра. Значних коштів для цієї програми не потрібно. Берсенєв порахував, що в Україні можна створити до тридцяти тисяч протибольових кабінетів, які працюватимуть за методикою його Інституту проблем болю.

Читаю це і думаю: чи хоч у постмайданній Україні ми здатні запустити хоча б пілотний проект таких кабінетів? Війна, скажете, не до того… Але у війну найбільше й страждають людські хребти, і в той же час війна вимагає від кожного з нас максимальної мобілізації. Геть недоліковані через байдужість до власного здоров’я болячки, геть шкідливі звички! Україні ми потрібні сильними і незламними.

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment