Дружби забагато не буває

Мирослав ЛАЗАРУК

 

Нині модно говорити про дружбу та інші людські риси, несправедливо забуті в часи тотальної комп’ютеризації, а зараз ще й війни зі “старшим братом”. Але найбільше дивує не це, а те, чому у християнських суспільствах зайвою стає любов до Бога. Чи, може, ми й християнами перестаємо бути? Бо й справді, в деяких “братніх народів” і любові до Господа, як і до ближнього, не більше, ніж бруду за мізинцем. Тому й моляться вже іншим богам.

Та я про іншу людину, яку вважаю своїм щирим другом, сподіваюся,  так само думав і Йван Семенович Нагірняк, який     1 вересня пішов у засвіти. На площі в Новодністровську зібралося так багато люду, що організатори похорону вирішили провести там прощання з Почесним громадянином наймолодшого в Україні міста, рідного села Ломачинці, твердим і багаторічним просвітянином, який від давніх часів відстоював право української мови звучати у його рідному місті. Новодністровці виконали заповіт свого літописця і письменника, драматурга, який просив поховати його з піснею “Реве та стогне Дніпр широкий”.

Мені згадувати Йвана і легко, і непросто, і надто печально. Зважаючи на те, що на Спаса, 19 серпня, Василь Герасим’юк, Іван Нагірняк, Леонід Бойко і я брали участь у зйомках третьої частини фільму “Поети на Дністрі”, який ще позаторік Василь почав знімати в Новодністровську. А фінальну серію завершував на Спаса. Мої спогади ще такі живі й неторкані, аж боязко відтворювати їх у слові. Та що поробиш, одійшов друг, який понад усе горнувся до слова. То чим же ще можна його пом’янути?

Навчалися ми на одному факультеті Львівського університету, але я стаціонарно, а Іван заочно. Та посправжньому ми познайомилися 1980 року в Глибоці, одному з райцентрів Буковини, куди приїхав у відрядження (з 1979 року почав працювати в газеті “Молодий буковинець”), а він був заступником редактора районки. Старший колега запросив мене додому, де познайомив із дружиною Євгенією, дітьми. Ми з ним усю ніч проговорили, не зогледівшись, як ранок підкрався під вікна. Збоку могло видатися, що зустрілися двоє друзів, які давно не бачилися. Так воно й було, бо відтоді наші дороги не розходилися ні на мить. Незабаром Нагірняк повернувся в Бессарабію, де трудився і в сокирянській районці, і на Дністрогесі. Так трапилося, що він став завідувачем будинку культури, тобто потрапив під моє керівництво (очолював обласне управління культури).

Коли у побратима розпочалися серйозні проблеми зі здоров’ям, мені достеменно невідомо. Але добре пригадую, як ми довго розмовляли. Страшне то було спілкування, бо хтось сказав йому правду про хворобу. Перед цим у журналіста з великих трудовим досвідом, як і в багатьох інших, розпочалися проблеми з роботою і заробітками. Навіть за кордон доводилося виїжджати у пошуках нелегкої копійки. А тут ще й майже невиліковна хвороба. Чим зарадити, як допомогти? Проводжаю його додому, і раптом до мене приходить несподівана думка:

— А давай, Іване, я тебе порекомендую до вступу в Спілку письменників України (у нього вже був чималий доробок, гарна п’єса “Пастушок на літо”, публіцистика).

У приятеля загорілися очі, та раптом він зніяковіло перепитав:

— А хіба можна? Тут у вас така черга, що й до смерті не вистоїш…

— Стояти не треба. Тобі напишуть рекомендації люди, яких у Києві шанують… Основне — працювати без упину, не оглядаючись назад і не думаючи, як буде далі.

На тому й попрощалися. Його справді швидко прийняли до Спілки, здається, 2003 року. Паралельно посипалися публікації прози, публіцистики, драматургії. Ось  кращі з кращих: “Мелодія давньої юності”, “Прозріння”, “Озирнися з Гострої скали”, “Окрилені долі”, “Енергія”, “Дністровська ГАЕС: погляд крізь літа і долі”. Згадаю й унікальну книжку для дітей, яку Нагірняк написав разом із дружиною Євгенією Семенівною, — “Таїнство світлого празника”. Надійшли заслужені нагороди: премії імені Михайла Чабанівського, Дмитра Загула, Сидора Воробкевича… На жаль, так і не діждався постановки бодай однієї з п’єс у професійному театрі, хоча й були гідні твори: “Пастушок на літо”, “Гнат Перевесло”. Найостанніша книжка “Ранні яблука”, що побачила світ у “Букреці” незадовго до смерті, на якій Іван залишив мені такий багатообіцяючий автограф “З великою шаною й сподіваннями, що прийдешні літа тільки гартуватимуть нашу дружбу”. Це було 18 серпня.

Іван Семенович так і не побачив ні п’єси “Камінь на серце”, ні відгуку на книжку “Новодністровська ГАЕС” Інни Гончар у третьому числі “Буковинського журналу”, що вийшла у світ уже після Іванової смерті.

Зболено згадую, як він мужньо боровся з хворобою, перенісши кілька операцій. Про що думав Іван у ті останні години життя в реанімації, розповіла вже згодом дружина Євгенія:

— Чоловікові не писалося, бо те, що творилося в Україні, так йому боліло, що лячно братися за перо. А ранком, 1 вересня, він раптом попросив мене записати ось такий вірш, але не закінчив, сказав, що сам допише. Ось ці рядки:

 

Скажи мені, батьку, з потойбічних світів,

Чи міг сподіватися ти на таке,

Що внук побратима, з яким долю ділив,

Піде на Вкраїну з мечем і вогнем.

 

Скажи мені, батьку, чи в діда спитай,

Звідкіль ота злоба до нашої волі,

Чому Україну любить, то — фашизм,

А славить Росію, то — честі акорди.

 

Коли першим номером Кузьмою зпід Тули

Ваш кулемет захлинався в бою,

Хіба ви могли відчуть між собою

Ненависті тінь, що насіє вражду.

 

А що ж нині коїться, милий мій Боже,

На шмаття Вкраїну, мов пси люті, рвуть,

І хлопці вмирають, сумує калина,

І неба блакить підміня каламуть.

 

Цим тривожним і вистражданим віршем відкриваються “Ранні яблука”, до речі, єдиним на всю збірку, хоча глибоко в душі Нагірняк таки був поетом, а вже потім журналістом, публіцистом, прозаїком і драматургом. Ось рядки, котрі так багато кажуть, що творилося в його душі:

 

“…А тут, о Боже, в душу хтось постукав

Легенько так, а потім все сильніш,

Мовляв, притримуй коней, час настав

Отой алюр, отой натхненний лет

Вгамовувати, у ярмо загнати,

В полон спровадити густих тенет.

А я не хочу. Обурююсь, противлюсь

Усім єством, свідомістю ясною.

Та мало міці й духу. Тут би враз

Підмогу кликать, братися за зброю

Душі і серця, невистуджених мрій,

Що вчора ще в світи носили

І заворожували, сіючи надії…

Та що ж таке? А чи згубились сили?

Звідки на ноги ції пута?

Кричу. Запитую. Волаю…

І відступає тиша люта,

І оживають друзів голоси,

І квітне поглядів теплінь

Й зринає “Господи, прости!”

На грішній і святій землі”.

 

Після цих рядків можна було ставити крапку. Але як? Недомовлене все одно залишиться. Бо так багато разів редагував книги, що виходили в Івана, здебільшого в “Букреці”, писав передмови і післямови та рецензії, але зараз треба обрати найголовніше: письменник повинен любити того, про кого пише, аж тоді сідати за робочий стіл. І це не банальність, а шлях до Бога, до речі, єдиний! Ніхто так не любив ні своє рідне село Ломачинці, ні Новодністровськ, ні кожну конкретну людину в Буковині, в Україні, в світі. Тому нариси в нього виходили ніжні, вражаючі, неймовірно теплі. Як журналіст, він так глибоко засвоїв термінологію ГЕС і ГАЄС, що ніхто з ним не міг зрівнятися. Справжній літописець, котрий видав чимало книжок, де все якраз будувалося не на термінології, а на людських долях і душах.

Наша остання зустріч відбулася 18—20 серпня, коли знімали фільм. А далі було кілька дзвінків од мене й Івана. Він навіть приїжджав до Чернівців на Успіння Богородиці, 28 серпня, але ми не змогли зустрітися. А в неділю до мене знову зателефонував Нагірняк. Сказав, що потрапив до реанімації з інфарктом. Але справи пішли на покращання. Я знічено промовив: ось так і закінчився телесеріал “Поети на Дністрі”. Він обурився, мовляв, чому так вважаєш? Ми будемо презентувати три фільми у Новодністровську. Ти не проти? Навпаки. Розмовляв я з Герасим’юком і Леонідом Бойком уже після того, як побратима не стало. І вирішили провести її до сороковин пам’яті. Василь додав: “Ми обов’язково присвятимо весь фільм світлій пам’яті Івана Нагірняка”. Ще до останнього його дзвінка, себто в неділю, 31 серпня, неймовірно потягнуло до пера і я написав ось що.

 

Повернення на Бакоту

 

Моєму другові Іванові Нагірняку

 

Нам шлях лежить небачений, незнаний

Крізь товщі вод і страчених століть,

Де ханів привид, досі упізнаний,

На Бакоті розчавлено стоїть,

Хоча над ним давно Дністрові води

Кістьми лягли, поглинувши усе.

…Король Данило кониченька водить,

Підкови тінь ніщо не занесе…

…Ми ж пливемо! Краса спиває очі,

Нема такої навіть на Дніпрі,

Хіба що Канів, — друг шепне й захоче

Отаборитися на князевій горі.

Скала ся Гостра, як русинів розум,

Що ордиськам ніяк не оступивсь,

Нащадки тут закличуть рвійні грози —

Аж від понизь і де застигне вись…

…Нам ще пливти, де Бакота боката

Перепливла і миті, і віки,

Тепер стоїть утоплена й оката,

Пере князів прийдешніх пелюшки.

Наївна вірить: зникнуть зайшлі води

І знову золотом наповняться поля,

Але мовчить закон нелюдської природи

Й трави не вродить виспрагла земля.

Така мораль. Летючий наш голландець

Немов застряг. І тільки виднокрай,

Де невгамовне око не присяде,

Шепочучи, немов дитятко раде:

— Молись і дякуй! Це — блаженний рай!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment