Листи тривоги

Олександр ПОНОМАРІВ,

доктор філологічних наук,

професор Київського

національного університету

ім. Тараса Шевченка

 

У листах до редакції “Слова Просвіти” читачі обурюються багато чим з того, що відбувається в незалежній Україні. В окупованому Криму заборонили все українське: гімназії, факультет українознавства в Таврійському національному університеті, українську символіку і т.д. і т.п. Тепер узялися за кримських татар, зокрема й за їхній меджліс. У захоплених бандитами Донецьку й Луганську майже знищено національні університети, викладачі й студенти яких шукають собі прихистку в різних вишах України.

Неподобства чиняться й на теренах, нібито вільних від терористів. В Одесі серед білого дня побили жінку, яка розмовляла українською мовою. Куди ж дивиться українська міліція? Невже там досі не навели ладу? Поміж переселенців з охоплених війною областей є поантиукраїнському налаштовані дорослі й навіть діти, яких гостинно приймають у своїх оселях мешканці Центральної та Західної України. Багато хто з тих переселенців вимагає для себе особливих прав, либонь, керуючись затертим гаслом “почути Донбас” і вважаючи, що ціла Україна їм чимось зобов’язана. Про це пише й харківська просвітянка Анна Столярова в статті “Смутні роздуми просвітянки” (“Слово Просвіти”, ч. 37, 2014, 18—24 вересня).

Величезне занепокоєння викликає стан української мови. Мешканка Київщини Л. П. Школьна пише: “З українською мовою справді катастрофа, тому й пишу. Я також, на превеликий жаль, не можу вільно спілкуватися українською мовою (рідною!). Але найближчим часом докладу всіх зусиль, щоб виправити цей прикрий недолік”. Прагнення читачки дуже похвальне і, як кажуть, краще пізно, ніж ніколи. Шановна пенсіонерка (на Київщині!) за все життя не змогла досконало опанувати українську мову та навчити розмовляти нею своїх дітей. У цьому її біда.

За радянської влади з українською мовою справді було не все гаразд, надто в останні роки тієї влади. Але хто хотів, навіть тоді міг вивчити мову. Скажімо, студенти факультету журналістики Університету ім. Тараса Шевченка, що приїздили до Києва з Донеччини, Луганщини, Одещини, не мали жодних проблем з українською мовою, бо володіли нею не гірше за вихідців з центральних, північних чи західних областей. Навіть у Криму можна було навчитися української мови. Ось уривок з допису письменника В’ячеслава Гука: “Я кримчанин. Корінний. Згадуючи своє радянське дитинство в Криму, можу свідчити, що там ніхто нікому не заважав учити українську! У крамницях були українськомовні книжки: від казок до романів та добрих перекладів иноземних письменників. Лише майте бажання те робити, ідіть до бібліотеки, беріть книжки — і гайда. Я її вчив по дві години щодня вголос, напам’ять поезію й уривки з прози. Кобилянська, Стефаник, Кобринська, Турянський, Черемшина — вони дали мені те підґрунтя, на якому я й ріс як письменник” (“День”, 2011, 21—22 січня).

Словом, за бажання можна було вивчити українську мову на всій території України.

А тим, хто з якихось причин її не вивчив і тепер прагне заповнити цю прогалину, потрібно створити всі умови, зокрема відкрити відповідні курси. Після прийняття Закону про мови в Українській РСР у жовтні 1989 року такі курси діяли в усіх областях. Тепер їх майже немає. Але видано багато підручників та навчальних посібників, одним з авторів яких є член Центрального правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка професор Іван Ющук.

Під час Революції гідности кількість носіїв української мови зросла. На Майдані всі намагалися говорити поукраїнському. Думалося, що з усуненням режиму Януковича українська мова дістане новий поштовх до свого поширення. Вийшло навпаки. За останні місяці Київ зросійщено так, як не було ніколи раніше. Цьому сприяють телебачення, радіо, преса. Новопризначені міністри, голови обласних адміністрацій, керівники банків та инших установ не володіють або не хочуть користуватися українською мовою. Запрошувані на радіо експерти з різних сфер життя часто скажуть однудві фрази поукраїнському, а потім заявляють: “Я перейду на російську мову”, ніяк не мотивуючи цього переходу. На екранах телевізорів муляє очі вивіска: “Єдина країна — Единая страна”. На сумнівних з українського погляду телевізійних шоу українськомовні учасники раптом вигукують: “Перейду на русский язык, чтобы меня понял Восток”. Навіть мій колишній студент, талановитий поет, співак і композитор в одній із радіопередач продекламував вірш, у якому українська строфа чергувалася з російською. На вулицях Києва та инших українських міст з’являється дедалі більше російськомовних написів на кшталт “Лакомка”, “Аренда” тощо.

Читач М. Самусь із Чугуєва на Харківщині пише: “В СРСР Донбас добре розумів українську мову”. Додам, і не думав ні про які автономії. На Сході й Півдні України не розуміють української мови тільки загарбники Путіна, що прийшли на нашу землю. Де беруться всі оті соціологи, політологи, лікарі, які в етері й на телеекранах дають свої поради мешканцям України не українською мовою? Вони що, всі позакінчували рязанські, тамбовські чи ярославські університети? Де беруться екскурсоводи, які навіть по Києву, навіть у Музеї архітектури та побуту для українськомовних груп проводять екскурсії поросійському? Чому обласне, міське начальство східних та південних (а часом й инших) областей спілкуються з громадянами мовою сусідньої держави? Ще недавно тепер уже, на щастя, колишній одеський обласний голова О. Костусєв забороняв подавати йому документи українською мовою. Невже саме такого діяча для Одеси потрібно було добувати аж на Сахаліні?

І на цьому тлі просто знущанням видаються заклики, а тепер уже й закони про особливий статус російської мови в окремих областях України. Куди ж уже далі “расширять употребление русского языка”, до чого закликає в своїй передвиборчій програмі лідер так званої сильної України пан Тигіпко? Коли неабияк понімечена Чехія вийшла зі складу  АвстроУгорської імперії, її державці не розширяли й далі вживання німецької мови, а вдалися до рішучих заходів для відродження чеської мови на її споконвічній землі. І досягли великих успіхів. Тепер на всіх чеських теренах панує чеська мова. Таких прикладів в історії багато. Завойовуючи чужі землі, загарбники насамперед намагаються позбавити поневолені народи їхньої душі — рідної мови. І коли народ звільняється з колоніяльного ярма, то одним із головних завдань для нього є відродження й поширення у вжитку своєї мови.

Україну може об’єднати лише єдина державна мова — мова корінного українського народу цієї землі. Це добре усвідомлюють представники ще одного корінного народу України — кримські татари. Вони відроджують свою мову й активно вивчають українську. Молоді кримчани татарської національности добре володіють українською мовою. Ми нікого не позбавляємо права на рідну мову й культуру. Але безвідносно до національної належности всі громадяни України мають не лише права, а й обов’язки. І один із цих обов’язків — вільне володіння й користування державною українською мовою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment