Поет Божою милістю

Надія КИР’ЯН

 

Наталія Петренко, завідувач сектору давньої літератури, упорядник виставки, розповіла, що цього разу в основу концепції покладено принцип подачі лише тих книг, автором яких є сам Павличко. Окрім цього, є багато авторитетних світових антологій, де він — один із співавторів, інші книжки, але їх не брали, бо всього напрацьованого неможливо вмістити в експозиції. “Після Франка це, напевно, найбільший трудівник на ниві літератури. Ми виклали всі його першодруки, всі збірки. У підсумковій вітрині — його десятитомник, де перших чотири томи — його оригінальна творчість, решта — переклади світової літератури. Дмитро Павличко не тільки геніальний поет, перекладач, а й талановитий літературознавець, бо йому дано чуття слова — глибинного, національного, — розповіла Наталія Борисівна. — Окремий розділ експозиції — його літературознавчий доробок. Насамперед це передмови до збірок багатьох талановитих поетів: Василя Чумака, Андрія Малишка, Леоніда Череватенка, Світлани Жолоб, Станіслава Чернілевського, Петра Перебийноса та ін. Дві окремі вітрини розповідають про його літературознавчі праці. Його залюбленість у творчість Івана Франка зрозуміє кожен, хто відвідає виставку, побачить, як багато він працював на ниві франкознавства. Його передмова до “Зів’ялого листя” — напевно, одне з найбільших досягнень на ниві літературної критики. Збірка “Задивлений в будущину” — вірші, присвячені Іванові Франку, де Дмитро Павличко показав своє глибинне розуміння сутності нашого генія. Окремі книжки розповідають про його творчий і життєвий шлях. Тут представлено двотомник Павличка “Літературознавство і критика”, “Магістралями слова” тощо.

1967 року Павличко відкрив ім’я самобутнього поета БогданаІгоря Антонича. Він видав збірку його творів “Пісня про незнищенність матерії” зі своєю передмовою. Написав передмови до пізніших видань “Зелена євангелія”, “Велика гармонія”, упорядкував дитячу збірку Антонича, дослідження про нього. У вітрині оригінал картини художника Вольдемара Хюбнера, де зображена церква в селі Новиця (нині, після переселення лемків під час операції “Вісла”, це територія Польщі). У цьому селі народився Антонич. Павличко разом із І. Дзюбою та М. Жулинським 2000 року відвідали ці місця, побували в Сяніку. Як результат — його прекрасні літературознавчі праці.

Коли був послом у Словаччині, в Польщі Дмитрові Павличку вдалося передати архіви Олександра Олеся і Олега Ольжича до нашого музею. Це багато рукописів, першовидань збірок, фотографії. Частину матеріалів ми тут представили, це ті скарби, якими музей може пишатися.

У наступній вітрині — авторські антології перекладів. У кожній із цих книжок і передмова, і примітки, і арсенал наукових довідок, і всі переклади — Дмитра Павличка. Він презентує нам польську, словацьку, хорватську, болгарську, російську літератури, тут його видання “Світовий сонет”, який також не має аналогів — один автор переклав кращі сонети світу рідною мовою.

Представлено також переклади поезій Дмитра Павличка на різні мови світу, його дитячі збірки, книжки з архіву Дмитра Васильовича, його найсвіжіші видання. Окремі розділи розповідають про його націєтворчу діяльність: як захисника мови, фундатора РУХу тощо”.

До речі, одна з найсвіжіших книжок “Мій кінь”, що вийшла у львівському видавництві “Світло й тінь” просто вражає — і змістом, і художнім оформленням. Так і називається “незвичайне видання”. Ідея, упорядкування та передмова Романа Лубківського, мистецьке втілення проекту — Василя Пилип’юка, ілюстрації Василя Семенюка, допоміг у здійсненні видання п. Олександр Яворський. У книжці зібрані твори Дмитра Павличка різних років, герой яких — кінь. Цей кінь справді героїчний, енергетика віршів надзвичайна. Візьмімо тільки одну строфу: “Кінь розірвав намоклі в росах пута, // Душа летіла, ніби в крила взута, // Та на його скривавлених ногах // Ще теліпалася мотузка люта”. Що означає ця філософська алегорія? Чи це кінь, чи сам Павличко, чи український народ…

Після огляду виставки директор музею Галина Сорока розпочала ювілейний вечір. “Творчість Павличка належить до тих вершинних здобутків, які творять славу і честь української культури і які заводять її у світ високої світової культури, — сказала Галина Олексіївна. — Важко навіть перерахувати всі ті відзнаки, нагороди, почесті, якими заслужено відзначено цю людину. Але серед усіх цих нагород, мабуть, найголовніша та, яку дав йому Бог — бути великим поетом. За Божою милістю він обдарований величезним яскравим талантом, який зробив голос Павличка голосом усього українського народу, всієї України”. Галина Сорока окреслила те, про що говорили й інші промовці. Павличко розкриває теми націєтворення, відтворення нової держави, тему добра і зла, високої духовності й моральності утвердження високих ідеалів у житті, навколишньому світі, усвідомлення людиною себе в цьому світі, ніжність, любов, вичавлювання з себе раба і розкрилення вільної свобідної людини… Щодо його збірок найкращі, найяскравіші епітети ніколи не здаватимуться перебільшенням, вони заслужені. Головна тема, яка об’єднує все те, про що він пише, — тема великої любові до України і відданого, чистого служіння їй. У нашій державі поети — це духовні проповідники, пророки. Ця традиція йде ще від Шевченка через великих Франка, Лесю Українку. Своє призначення бути таким пророком Павличко виконав з усією силою свого таланту і з усією душевною пристрастю.

Історія молодої незалежної держави, в якій ми живемо, міцно пов’язана з ім’ям Павличка: історія руху, перші державотворчі документи і акти, перше утвердження України на світовій арені, діяльність на посаді одного з перших українських дипломатів. У публікаціях Дмитра Павличка тих часів струменить любов до країни, яку він представляє, і сочиться той біль, який він відчував за те, що з цієї країни виїжджають найкращі, найталановитіші люди у пошуках кращої долі. Він пишався історією, культурою, нашими традиціями, жалкував, що ми так мало розповідаємо про це в світі. Він як дипломат доклав до цього багато зусиль. Дипломатом такого рівня може пишатися кожна держава, сама його особистість уславлювала цю державу.

Поряд із такою крицевістю, пристрастю, публіцистичністю є куточок, який зберігає ніжність, дитяче захоплення, зачудування навколишнім світом, про що свідчать його твори для дітей.

Здається, Павличко поет добре знаний, вивчений, але насправді творчість його така багатогранна, багатовимірна, що його ще належить відкривати не тільки нам, а й усім наступним поколінням.

Світлана Йовенко, редактор книжки “Любов і ненависть”, що вийшла у видавництві “Дніпро” і за яку Павличко був удостоєний Шевченківської премії, висловила ті почуття, які виникли при роботі з рукописом. “Ця книжка була для мене відкриттям харизматичної, неоднозначної особистості, поета імпульсивного, який носив у собі цілий космос, у роботі був абсолютно не прогнозованим. Працюючи 10 років у видавництві, перелопативши тисячі сторінок, часом сприймаючи вірші майже на автоматі, при роботі з Павличком у мене починало боліти серце. Коли натрапляєш на такі рядки: “Моя любове, ти як Бог, // Я вже не вірю, що ти є” — розумієш, що це геній. Або такі візуальні образи: “Дико блиснули коліна, як зіниці хижака”. Це міг сказати тільки Павличко. Це міг сказати мисливець, чоловік, який відчуває жінку як митець, як Пігмаліон, який її ліпить. Ми, поети, почали схилятися перед ним, коли як вибух пролунала книжка “Гранослов”, потім “Таємниця твого обличчя”. Це був велетенський прорив. У той же час вийшли “Уроки поезії” Леоніда Первомайського, трохи раніше “Прозорість” Малишка. Це такий тектонічний зсув в українській літературі, який нас зробив інакшими.

У той час пісні Білаша на слова Павличка співали у кожній хаті. Це були рядки, народжені з серця. “Червоне — то любов”, — це для нас класика. І народна поезія. “Неначе дерево без листя, стоїть моя душа в полях” — це наш плач. Це було те, що звучало в нас як народне, органічне, подароване нам з небес. Це був сплав золотих злитків світовідчуття, справжньої українськості і того, що було запорукою майбутнього України”.

Про своє знайомство та співпрацю з Павличком розповів його колега по парламенту, народний депутат попередніх скликань Богдан Горинь. “Важко уявити природні багатства України без Дніпра, без Чорного моря, без Карпат. Важко уявити духовне багатство України без Дмитра Павличка. Він настільки всеохопний. Від перших своїх творів був будителем національної свідомості. Я був студентом, коли Павличко, тоді аспірант Львівського університету, видав збірку “Правда кличе”. Я був захоплений. У ці слова було закладено ту енергію, той динаміт, який кликав до нового життя, до пробудження приспаної сталінською неволею нації. Ми, студенти, вчили напам’ять його вірші, вони в моєму серці, як і в серці мого покоління. Ми виховувалися на любові до української мови, коли читали такі щемні слова поета: “Ти зрікся мови рідної. // Тобі твоя земля родити перестане, // Зелена гілка в лузі на вербі // Від дотику твого зів’яне”. Це повторювало все студентство. І якщо ми зберегли рідну мову у найскладніші часи русифікації, то це заслуга і Дмитра Павличка. Важко уявити духовність України без його пісні. Якби він залишив по собі тільки отой “метелик” своїх пісень, вічна слава йому була б забезпечена. Пісні до кінофільмів “Сон”, “Захар Беркут” — це те, що було крилатим, те, що було в усіх у душі й на вустах.

Він народився одразу як політик, як поет, перекладач — усе це жило й живе в одній людині. Ми були депутатами Верховної Ради в одній комісії. Якщо не увійшли в те ярмо, яке називається СНД, то це завдяки тому, що Дмитро Павличко як міг, гальмував наше входження в імперію, яка ще й сьогодні розвивається і намагається себе утвердити. До сьогодні приходять відгуки з Польщі, Словаччини про дипломатичну діяльність Павличка. Якби не він, ми не мали б у Варшаві прекрасного пам’ятника — молодого Шевченка, до якого постійно приходить молодь поклонитися і набратися сили.

Павличко також почав рух шістдесятників, був серед засновників Народного руху України. Тоді у віршах він говорив езопівською мовою. Бо це було після смерті тирана Сталіна. Сказати те, що він сказав, здається, було неможливо: “Здох тиран, але стоїть тюрма”. Відійшов Сталін, але залишилася тиранія, тривали арешти, переслідування.

Він і перекладач, і дослідник — не знаю, скільки треба було б полиць на стелажах, аби помістити усі його твори. Це цілий окремий світ. Ненастанно пульсуюча думка, ледь відбулася якась подія і треба написати політичну заяву — він уже пише і всі одразу ж підписують. Хтось сказав, що якби підключити його енергію до якогось електроблоку, можна було б освітити всю Україну”. Вічним двигуном (перпетууммобіле) назвала поета Світлана Йовенко.

Петро Засенко підтвердив, що твори Павличка сприймали як відкриття, сонячне джерело. Олег Чорногуз розповів про те, як ще за радянських часів вів мітинг на стадіоні “Локомотив” у Вінниці. У рубці, звідки вів мітинг, біля нього сиділо два КГБіста, які попередили: надавайте слово всім, окрім Павличка. Вже тоді вони прекрасно розуміли, що Павличко видатний трибун, має великий вплив на людей. Олег Чорногуз однак надав йому слово. Павличко підняв першу могутню рухівську хвилю. Відтоді постійно був на передовій і ризикував життям в ім’я України.

На завершення Дмитро Васильович подякував усім, хто прийшов його привітати, поділився тривогами з приводу трагічних подій на сході України. Згадав друзів юності, етапи своєї боротьби відтоді, коли 1945 року шістнадцятирічним юнаком долучився до повстанців УПА у сотні Спартана. Ці люди пробудили його національну свідомість, він присягнув Україні і намагається бути вірним присязі, хоч не завжди це вдавалося. “Мені доводилося відступати від присяги, — зізнається Дмитро Васильович. — Це тяжко. У жовтні 1945 року мене заарештували і я дев’ять місяців сидів у тюрмі, мене катували, били. Ніхто не знав, що я був у справжній сотні. А КДБ вигадало свою “дитячу сотню”, за яку брало великі надбавки до зарплатні. Виходило, ніби я був у тій сотні командувачем. Я зрозумів, що мені треба зізнатися в тому, що був у дитячій сотні, щоб не здогадалися про те, що був у дорослій. Усі діти зізнавалися під тортурами: мовляв, були в сотні, співали українських пісень. Хтось зізнався навіть у тому, що ми допомагали збройним силам УПА (хоч цього не було).

Потім трьох моїх яблунівських катів заарештували: Сукоркіна, Діденка і Картавцева, це була трійка КДБ. Я свідчив 1948 року на суді. Їм дали по 10 років. Коли ми сказали, що дали покази на себе під тортурами, нас випустили. Але з того часу КДБ ставився до мене з підозрою, щось там у нього було. А що насправді було — у десятому класі я крейдою зробив напис: “Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою московських катів”.

Дмитро Васильович розповів про те, що пісня “Два кольори” у нього склалася не просто так — ці кольори його супроводжують із дитинства. Ще 1943 року, коли був гімназистом Коломийської гімназії, любив співати пісню: “Прапор червоночорний — то наше все добро. Червоне — то кохання, а чорне — пекла дно. Де завтра заночуєм, не знаємо самі. Гейгу, гейга, Ми хлопці лісові”. У 1950 роки написав вірш: “І все у житті як на полотні: // Червоне сплітається з чорним”. Отже, червоночорна ідея жила в ньому давно.

“1958 року познайомився з Олександром Білашем, коли йому замовили музику до кінофільму “Роман і Франческа”, а мені слова, — продовжував Дмитро Васильович. — Ми зустрілися, він до мене озвався російською мовою. Я запитав: ти звідки? — З Полтавщини. — А чому говориш російською? Він дуже швидко все зрозумів. Я його виховав за одну ніч. Почав співати йому козацькі пісні, пісні Січових Стрільців, які чув від мого батька. Білаш підспівував до ранку, і ми розійшлися вже як брати. І він написав першу пісню до кінофільму “Впали роси на покоси”. І ця пісня вже піднімала мене увись.

Корені мої там, у Стопчатові, де я декламував із шести років на вечорі Шевченка його вірші у Народному домі. І побачив, що люди мене люблять, бо я читаю Шевченка. Це робило мене поважним, ставило в центрі громади. Моє село було політичне, бо там було багато Січових Стрільців. Моя мати, неграмотна, щонеділі вертаючись із церкви, змушувала моїх старших братів і сестру читати Шевченка. Вона знала напам’ять “Катерину”, “Наймичку”, “І мертвим, і живим…” та ін. Далі ця роль перейшла на мене. Якось я хотів швидше побігти на вулицю до друзів і щось у вірші пропустив. Мама сказала: “Зараз я тобі прочитаю, що ти пропустив. Ти шахрай. Ти хотів мене обдурити”. Так мама виховувала мене любити Шевченка. Значно пізніше, у радянські часи мене запросили на київське телебачення і я прочитав напам’ять увесь твір “І мертвим, і живим…”, хоч це було заборонено.

1948 року у Львові на комсомольських зборах, коли був студентом І курсу університету, я запитав: чому це у Львівському університеті ім. Івана Франка викладають історію партії, економіку, історію України, інші предмети російською мовою? Секретар обкому написав листа Хрущову, який був тоді секретарем ЦК КПУ, мовляв, що робити з цим студентом? Хрущов відповів: “А вы подумайте о том, что этот мальчик говорит”.

Так використовував усі можливості, щоб сказати правду, служити Україні, якій присягнув, це біль моєї душі. “Правда кличе” — це перша моя базова книжка, де я висловив своє кредо.

Дуже хотілося, щоб біля мене були інші, такі як я. Коли був завідувачем відділу поезії у журналі “Жовтень”, 1958 року першим надрукував п’ять віршів Миколи Вінграновського. Потім з’явився Іван Драч, Василь Симоненко. Я був гордий цим. Я побачив нову українську літературу, радий, що вдалося зібрати навколо себе інших талановитих патріотичних людей. Я підтримував Юрія Андруховича, Івана Малковича, Софію Майданську, Петра Засенка, інших талановитих молодих.

Пригадую, Богдан і Михайло Горені доручили мені відповідати за проведення акції — живий ланцюг від Києва до Львова. З Канади літаками привезли сувої синьої і жовтої тканини і ми пошили багато синьожовтих прапорів. Я казав: коли ми даємо людині в руки синьожовтий стяг — ми вже будуємо Україну”. На вечорі звучали поезії Дмитра Павличка у виконанні актора Григорія Булаха і самого автора. Композитор Володимир Губа подарував вокальні твори, написані на слова Павличка.

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment