Я знаю силу слова…

Олена ШУЛЬГА

 

Працюючи в редакції однієї з поважних газет літредактором, помітила, як автори іноді недбало ставляться до слова. А отже, й до думки, яку намагаються висловити. Мовляв, і так зрозуміло. Поскаржилася у розмові однокурсниці, яка також працює у пресі, а вона й каже: “Колекціонуй ті недолугі вислови, колись опублікуєш у рубриці “Страшне перо не в гусака”.

А й справді, не в гусака. І не тому воно страшне, що описує жахіття. Легковажне ставлення до слова друкованого — ось ознака нашої доби. І це дуже прикро. Бо ми, ті, хто покликаний доносити до читача інформацію, іноді не усвідомлюємо, що втрачаємо його, читачеву, довіру. Подаючи до редакцій текст, не прочитавши, автор не шанує насамперед себе, а потім уже тих, хто змушений це читати вперше. Що вже казати про Інтернет! Складається враження, що інтернетавтори не тільки не читають своїх творінь, а ще й пишуть із заплющеними очима.

Проте зараз не про Інтернет, а таки про друковані засоби масової інформації з давніми традиціями і досвідченими авторами й літредакторами. Наприкінці дня (газета, де працюю, виходить п’ять разів на тиждень) іноді почуваєшся як ганчірка, що нею мили підлогу. Величезна кількість друкарських помилок, змістових недоречностей, географічних огріхів — ось щоденний підсумок роботи літредактора, який прагне, щоб читач отримував високоякісний продукт. Але, певна річ, у такому величезному масиві щось пропускаєш.

Мої кількарічні нотатки вже давно просяться на газетні шпальти. Серед них багато кумедних, але якщо все проаналізувати, стає сумно. Бо ж відомо, що журналісти пишуть для того, щоб донести до якнайширшого загалу правдиве слово. Згадаймо, як Тарас Шевченко у поемі “Неофіти” молився Матері Божій:

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

Чи ж розтопить таке слово людям серце? Чи сам автор може назвати його так, як Шевченко: “Божеє кадило, Кадило істини”?

Ось деякі мої спостереження, а висновки, шановні читачі, робіть самі.

“З великою дещицею іронії сприймають чутки”. Хіба ж дещиця буває великою?

“Ще один проект ви здійснюєте у Дніпропетровському районі столиці”. Це, мабуть, якийсь новий район у нашому місті.

“Що ж змінилося у цих допрацьованих законах і чого від них чекати українцям, засовувалася кореспондент ВАТ “Турбоатом” відзначило 80річчя засування”. Тут коментарі, либонь, зайві.

“Зняті з фронту бойові частини жнивували на полях, засіяних уже виселеними з півострова татарами”. Неправильно, не поукраїнському побудовано речення, і виходить, що кримські татари постраждали не лише від депортації — ними ще й засівали поля!

“Дубс відкрив бальнеологічний курорт, на якому лікувалися хворі, багаті на захворювання внутрішніх органів”. Можемо посперечатися, хто щасливіший — багаті хворі чи бідні здорові.

Ось у цьому реченні, здається, чи то переплутано міфологію різних народів, чи то клавіші на клавіатурі: “Хо одягне повязку на очі Фесіди?” Як з’ясувалося з тексту, ішлося про грецьку богиню правосуддя Феміду, точніше, про судову систему, яку вона уособлює. А Хо — не герой української казки, а займенник хто.

“Поки кризу не буде вгамовано, банки випробовуватимуть нужду в грошах”. А тут, напевне, російськомовний автор скористався машинним перекладом і настільки довірився комп’ютерові, що забув проаналізувати написане, і вийшли ось такі мовні покручі. Читачеві, який думає поукраїнському, і не збагнути, про що йдеться.

“Безперечно, політична й економічна ситуація в країні нині, м’яло кажучи, непроста”. Яка вдала друкарська помилка!

“Сьогодні ж, коли хвороба запущена до краю, про це залишається тільки мріяти”. Автор міркує так, наче хвороба — то супутник і її можна запустити. Але до якого краю, для мене загадка і по сей день.

У ремарці (теж неосвічених і недосвічених) красива вийшла б гра слів, та авторові забракло чи то освіченості, чи то світла, щоб висловитися коректно.

Із приводу речення “Сьогоднішні орлята, а завтрашні соколи роблять перші кроки в опануванні фахом” довелося чимало посперечатися зі старшими колегами, які ще пам’ятають радянську риторику про льотчиківасів, орлятсоколів тощо. Переконати їх таки вдалося. Аргумент був такий: чи може з орляти вирости сокіл, так само, як із козеняти корова, скаже кожен шестикласник, який вивчає зоологію й розуміється на видах тварин.

Якщо читач думає, що перебільшую чи вигадую, то, на жаль, помиляється. Іноді навіть думаю, що навмисне такого не вигадаєш. Скажу більше: хотілося б.

Певна річ, до друку такі “перлини” не доходять. Велика подяка трудівникамлітредакторам і коректорам, робота яких для багатьох не помітна, але така потрібна в кожному видавництві, в кожній редакції. Адже під твором стоїть прізвище автора, а особистості літературного редактора й коректора часто залишаються поза межами читацької уваги. А ці професії дуже потрібні, особливо нині, коли людей грамотних бракує, а слова прагне суспільство. І не лише мовленого, а й друкованого. А на письмі важливі не тільки слова, а й розділові знаки. Призначення ж преси — формувати суспільну думку, виховувати громадянина. Чи ж виховаємо його безграмотним словом?

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment