Леся САМІЙЛЕНКО
“Плем’я” Мирослава Слабошпицького та “Поводир” Олеся Саніна — сучасні кіномистецькі твори, які не потребують порівняльного аналізу. “Плем’я” — типовий революційний продукт у жанрі артхаусу і суто фестивальна стрічка, яку об’єктивно можуть оцінити професіонали та кінокритики. Глядач у цьому контексті — третя сторона, його оцінка цього фільму — прокатний дебет і кредет. Саме тому з початку прокатної історії “Племені” і почалася інтрига щодо висунення його на “Оскар” в Америці. Кінокритики не безпідставно кажуть про те, що він не розрахований на масового глядача, адже, з професійної точки зору, зіркове “Плем’я” потребує додаткового піару. Прокат — вагома складова кінобізнесу, а піар у цій сфері — найдорожчий продукт. Тож можна лише подякувати тим, хто привернув увагу загалу до проблеми висунення художньої стрічки “Поводир” на “Оскара”, адже цю премію присуджують не за номінаційною конкурснофестивальною системою. “Оскар” визначає кращі роботи у жанрі повнометражного художньопопулярного кіно. Відбіркова комісія оскарівської премії налічує сотню експертів. Українська сторона — це десяток професійних експертів, які мають вплив на “золоту” сотню хіба що на відбірковому етапі та рекомендації звернути увагу… Премія — одна з найпрестижніших у світі, а Україна у наш час — країна, якою світ лише зараз зацікавився сповна. Так звана “раша” і в Америці не сидить склавши ручки, лобіюючи свої позиції в світі дуже активно. А кіно завжди було і є однією з ділянок пропаганди. Було і є, адже це сфера масового впливу на свідомість. Саме тому так довго і затято знищувався український кінематограф і такими несподіваними для багатьох стали здобутки наших молодих і талановитих митців. Не думаю, що Мирослав Слабошпицький не розуміє і не знає того, про що йдеться. І його здобутки і перемоги у сенсі створення позитивного іміджу України у світі — просто феноменальні. Є й думка кіноманів, які вважають, що саме його експериментальна робота має шанс бути представленою на “Оскар”. Представленою…
Щодо фільму “Плем’я”, який отримав на Каннському фестивалі три нагороди і гранпрі, кінокритики й досі не можуть висловити однозначної думки. А це означає — думають, тобто феномен цього успіху — явище не просте. Всі розуміють, що в Каннах український режисер міг підкупити професіоналів з усього світу лише винятково високим рівнем кінопродукту, який є ексклюзивним у трьох складових: ідеї, експериментального пошуку та високого творчого рівня. “Плем’я” постало на каннському фестивалі на трьох китах: неординарності ідеї, енергетично вибухової гри акторів і драматичності сюжету. А ще кажуть, що фільм цей може бути не лише цікавим, а й психологічним проривом саме для тих, хто приречений на глухоту і на нігілістичні роздуми про неможливість реалізації в публічній сфері. Участь непрофесійних акторів у зйомках і результат цих учасників, які у фільмі реально грали самих себе, але в обставинах, які були для них деякою мірою передбачуваними, — мистецький експеримент, результат якого до останнього був не передбачуваним. Участь у детективній історії, яку реально кожен із них переживав лише під час зйомки, справляє на глядача потужне емоційне враження. Загадкою з двома невідомими залишається “дофурорна” частина роботи. А доки кінокритики морщать лоба над тим, чи просто режисерові пощастило, чи за цим усім стоїть важка і копітка праця, можна констатувати лише факт успіху. А особисто мене вразило те, що “Плем’я” у моїй уяві породило кінокритичний термін, якого я сама ніде не зустрічала до… Мені після перегляду спало на думку назвати його біоенергетичним продуктом без ГМО. Згадався феномен Чарлі Чапліна і все, що знаю про німе кіно. Неспроста ж.
Відверті еротичні сцени професійний актор чи актриса грає. І хоч би як це талановито зіграно, а емоції, які передаються глядачеві, банальні й уже сприймаються як попкорн під час перегляду в кінотеатрі. Виконавиця головної ролі у фільмі “Плем’я” Яна Новікова неодноразово розповідала про те, що пережила почуття нестерпного сорому після перегляду стрічки. І ця її розповідь так розворушила почуття іноземців, що стала додатковим піаром уже під час фестивалю. За “несподіваною зіркою” полювали журналісти, ковтаючи кожне її слово. І нікому не відома юнка, одна з тих, кого знали лише як ту, що має вади слуху, стала зіркою, що засяяла на весь світ. Не феномен?! Тут знову ж можна згадати і про людський чинник, який став головною рушійною силою у змаганні за перемогу. Я не заглядатиму наперед і не нав’язуватиму свою думку, але після першого перегляду мені здалося, що цей фільм претендує на вічність, адже проблеми, які у ньому порушуються — не надумані, а вихоплені з нашого жорстокого життя, гостро виписані й пережиті командою митців та аматорів гуртом. Адже любов, боротьба зла й добра та пошуки істини — вічні.
Підтвердить мої думки і факт отримання цим фільмомдрамою гранпрі на російському кінофесті “Дзеркало” ім. Андрія Тарковського, і географія прокатної дистриб’юції. Японія, Данія, Нідерланди… Не лише Європа хоче мати свою думку поза межами фестивалю і конкурсу. А далі і до “Оскара” шлях відкриється, адже він у кожного свій, а у нас один — через Європу.
