— Мені з Геннадієм, моїм напарником, поталанило: нас “пов’язали” в північній зоні так званого АТО. Ми туди їздимо уже два місяці, все нібито знаємо. У той останній раз ми їхали, як і раніше, через Харків, там є автомайданівський табір для біженців, де ми ночуємо. За один день важко доїхати до Луганська і повернутися назад. Ми заночували в таборі, доїхали до нашого підшефного батальйону “Луганськ1” (там 70 % місцевих, решта — майданівці), майже все там розвантажили і мали ще завезти передачу в село Гранітне. Воно в Донецькій області, на півдні АТО. Чим ближче до фронту, тим частіше стоять наші пости. Наших військ там багато. До речі, комбат “Луганська1” дуже схвально відгукнувся про представників українських Збройних сил, вони добре воюють. Дорогою в Ізюмі наш бус зламався і тільки вночі, відремонтувавши машину, добралися до Красноармійська, це українське місто на заході від Донецька. Кажу так, бо народ там налаштований проукраїнськи.
Зупинилися в готельчику, увімкнули телевізор і чуємо новини АТО: завершено оточення Донецька з заходу і півдня, взяли Мар’їнку, а це ж практично вже Донецьк. А у нас з усього вантажу залишалося п’ять досить дорогих аптечок, які дуже знадобилися б на передовій. Щоб вони не дісталися тиловикам, ми вирішили завезти їх просто на фронт. Домовилися, що їдемо в Мар’їнку. До неї лише 70 км.
Їдемо. На шляху жодного українського блокпоста, військової техніки, солдатів. Ми звикли, що на півночі блокпости один на одному — контролюють, особливо виїзд із зони, щоб не вивозили зброю. Дивимося, вказівник: до Мар’їнки 1 км. Це було вранці, о 9 годині. Попереду — блокпост. “Наші!” — промайнула думка. Бо такого ж не може бути, щоб, узявши село, українських підрозділів ніде не було. Виявляється, що з нашим брехливим штабом АТО все може бути.
В’їжджаємо на блокпост. Із нашого боку прапора не було видно. Вартовий стояв до нас спиною, бо зупиняв зустрічне авто з Мар’їнки. Раптом повертається і бачимо… колорадську стрічку. У мене в цю мить усе, що було всередині, обірвалося. А на його обличчі спалах спочатку подиву, а потім неймовірного щастя. Місця для сумнівів не було: на вітровому склі нашого бусика було все, що треба — наклейки “Самооборона Майдану”, “Путін — ху…ло!”, український і європейський прапорці. Він відразу ж телефонує своєму начальству і пресі. Це те, маю на увазі його начальство, що реально врятувало нам життя.
Нас брутально викидають із машини, садовлять у позі лотоса обличчям до бетонних блоків, руки за голову. Били кулаками, ногами, нашою ж, ще майданівською битою, прикладами, тикали стволи, мене фейково розстрілювали — підводять до лоба автомат, умить відводять і стріляють. Після цього чую: “Слиш, командір, ми тут поймалі нє простих укропов. Обично после етого усцикаются”! Не знав він, що нас після кривавих подій на Інститутській 19—20 лютого важко чимнебудь злякати.
Нарешті приїхав гадьониш із російського телеканалу “Лайфньюс”. Перед цим командир ополченців намагався зупинити своїх уродів: “Не бийте обличчя, їх же зніматимуть”. Але Гені вже розсікли прикладом надбрів’я. Все лице його було заюшене кров’ю. “Утірайся, — кидає Гені його ж рушника той, — зараз будєт твой звйоздний час”. Нас щось запитували, знімали на камеру, потім, як розповідали, вони видали репортаж. Але його швидко зняли з каналу. Гадаю, начальство наказало, бо видати нас за корегувальників української артилерії не зовсім у них вийшло. Потім у тюрмі з нами сиділи ув’язнені, із яких кожен другий був звинувачений як “корегувальник вогню”. Справжніх корегувальників там нема, бо наші луплять, куди попало.
Після знущань і тортур на блокпосту, телезйомки нас, як кулі, закинули у машину і під крики жалю так званих ополченців (не дали їм “порозважатися” над укропами) повезли в контррозвідку. Все, що в нас було під час затримання на блокпосту, розграбували: одяг, якісь речі з кишень, близько 4 тисяч гривень… Аптечки, які ми везли хлопцям на фронт, теж забрали.
Привезли в контррозвідку. Завели в приміщення, де на підлозі розстелений як килим український прапор. Усі ходять по ньому, сміються. Нас змусили стати на нього навколішки. Так протримали півтори години. Оглядатися заборонено, лобом можна було опиратися в стінку. Позаду говорили, що ми, укропи, правий сектор (так вони називають усі добровольчі батальйони), вбиваємо дітей, стріляємо у мирних мешканців і т. ін. Згодом нас із Геною роз’єднали: мене повели до одного слідчого, його — до іншого. На цьому жахи і невезіння закінчуються.
У кабінеті, де мене мали допитувати, я побачив нормальну людину років 5557, інтелігентного вигляду. Бесіда почалася з вибачення за варварство своїх підлеглих. Таку поведінку він не схвалює. “У чому мене звинувачують?” — запитую. “Ви — майданівці…”, — починає він.
“А я вас звинувачую у тому, що ви не були там, із нами. Через вас Майдан вийшов зіжмаканий і незавершений”.
Він не чекав, що я його звинувачуватиму. Після відвертої перепалки почалася розмова двох нормальних освічених людей. Він, як і я, архітектор. У середині 1990х працював у міліції, пішов звідти через гидотну корупцію. Закінчив архітектурний. Працював у різних місцях, а коли з’явилася ДНР, пішов працювати до них слідчим.
Узагалі, наскільки я зрозумів, жодного професійного слідчого в них не було. Багато із того, про що у нас кажуть, там нема. Наприклад, у контррозвідці чи їхній СБ я не бачив жодного росіянина. Всі, хто там працює, місцеві. Люди там різні. У Гени слідчий — колишній беркутівець. От його “пресували” по повній. Я пив чай ыз пончиками, які приносив мій слідчий, а товаришу було непереливки, насамперед психологічно. Насамкінець слідчий сказав: нам усе зрозуміло, я можу на 100 % відсотків гарантувати, що ми вас відпустимо. Автомобіль віддамо і все, що в ньому залишилося. Але ж сьогодні п’ятниця, далі вихідні. Ми відпустимо, а перший зустрічний патруль арештує. Вийдете в понеділок.
Нас відвели до тюрми, де ми мали пересидіти дві доби — вихідні. Наша камера виявилася підвалом розміром 3,5 на два з лишком метрів без вікон. У дверях, напевно, недавно вирізали роздаточне віконце, яке не закривали. Це рятувало нас від задухи, бо крім нас там було ще 11 осіб. На брудній бетонній долівці лежали матраси, на них покотом ув’язнені. Серед них було лише двоє полонених із Донецького аеропорту. Вони зі Збройних сил, мобілізовані з Сум. Коли їх призвали, ніхто їм не сказав, куди їх везуть. Потім з’ясувалося, що нібито в Дніпропетровськ на полігон. Опинилися під шаленим обстрілом без зброї, не встигли її видати, ось так і потрапили в полон. Один був важкопоранений. Кістка перебита. Спочатку вони були в шпиталі. Наступного дня їх начебто звільнили. Наш медконсультант знайшов їх у Києві. А рідні нібито вже було їх похоронили… У тюрмы 90 % ув’язнених — місцеві. За будьяку провинність їх позвірячому б’ють, а потім відправляють на рабський труд. У Донецьку, виявляється, заборонено плювати на тротуар, кидати недопалки, пити пиво з горла. Там “залізний європейський порядок”, діє комендантська година. Донецьк вилизаний. Там не те що бичка, плювка ніде не побачиш.
Більшість наших ідейних українцівпатріотів, яких знайшли, там давно знищили. Зустрівся в тюрмі з хлопчиком із Краматорська, інтелігентний, розумний. Він їхав у Київ на якийсь форум чи фестиваль. Електричка запізнилася, і він не встиг пересісти на потяг. У нього було 3 дорогих телефони, 5 тисяч гривень. Його зупинили, все відібрали і звинуватили в тому, що він корегувальник. Ще одна історія. Чоловік приїхав із Сум допомогти куму хату будувати в передмісті Донецька. Після роботи пішли на річечку випити, відпочити. Незчулися як звечоріло. Дорогою додому їх зупинили, почали з’ясовувати, хто вони. На лихо сумчанин виявився капітаномартилеристом запасу. Денеерівці вирахували, що нібито тоді, коли він приїхав у Донецьк, “укропи” почали попадати куди треба. Ці чоловіки й досі сидять. Вони просилися відправити їх на окопи. Але це — привілей. Після окопних робіт ув’язнених, як правило, відпускають, якщо залишився живим — не підірвався на мінах.
Не оминула і нас ця чаша. Наступного дня заходить начальник тюрми: від імені ДНР — на 5 днів на передову рити окопи. Жодного слова протесту там сказати не можна. Повезли нас двох, хлопчинудизайнера і ще двох арештованих за пияцтво у Шахтарськ. Водій, із місцевих, застеріг: мовляв, не здумайте рипатися, у мене граната під рукою. Приїхали в найпівденнішу околицю міста. Поле, видно зеленку. Чекають контратаки. Підходить до нас командир, страшнішого не бачив. Широке перенісся, очі розставлені урозтіч, два передніх зуби як у нутрії вперед виступають, на бороді купка рудого клоччя — йому в фільмі жахів зніматися. Каже: не лякайтеся, ніхто вас не буде бити, працюйте. Все виявилося правдою. Але нічого ми йому не накопали. Там будівельне сміття: плити, виходи сланцю… Сяктак відпрацювали 5 діб.
Не переповідатиму у подробицях про подальший перебіг нашого ув’язнення. Не одразу, але всетаки ми виїхали, коли всі надії були втрачені. Ми вискочили з Донецька в напрямку Костянтинівки, дорогою нас майже не перевіряли. Дісталися до першого українського блокпоста, а перед ним колони автомашин. Я вирішив будьщо пробиратися пішки. Через кілька годин звідти їде авто і водій кричить: чого ви тут стоїте, там уже пропускають! Усі туди. Коли перетнули лінію фронту і опинилися на нашому боці, мені хотілося обняти хлопців, поцілувати жовтоблакитний прапор… Неможливо передати словами, які почуття переповнювали тоді мою душу. Одне слово, ми проскочили. Ніхто нас не перевіряв щодо зброї. Справазліва на проїжджій частині воронки ще диміли. Стріляли російські бойовики з боку так званої ДНР.
Виїхавши за цей блокпост, ми блукали ще степовими дорогами і тільки під вечір добралися до Костянтинівки. В’їжджаємо в місто — і бачимо… Ніби якийсь неймовірний сон: усе місто жовтоблакитне. Все, що можна було пофарбувати, пофарбовано в жовтоблакитні кольори. А це ж за 20 км від Артемівська, Горлівки, де ще й того дня, 24 серпня, точилися кровопролитні бої. За якийсь час з Одеси за нами приїхали мої родичі, з якими я встиг зв’язатися, і забрали нас.
…Час від часу, подумки повертаючись до пережитого, аналізую не стільки своє перебування у полоні, скільки ситуацію з донбасівцями чи луганчанами, які опинилися по той бік фронту. Вони стали маріонетками в руках досвідчених ляльководів. Вони самі опинилися в полоні тотальної брехні. Багато чого тут, у Києві, ми не знаємо. Вони теж спочатку протестували проти тотальної корупції, виходили на акції без зброї, виходили проти тої брехні, якою їх поливали. Проти Майдану вони виступили вже потім, нацьковані нашими регіоналами і комуністами, Москвою, які взяли на озброєння підлу і хитру брехню. Але трагедія денеерівців у тому, вони так не думають, а схаменуться лише тоді, коли справи у них підуть гірше. Наразі у них підйом, Росія розгорнула широкомасштабну війну проти українців, вони впевнені у своїй, хоч і пірровій, але перемозі. Вони навіть мені пропонували: “Записуйся до нас; приїдеш до себе в Одесу на броні, це більше честі, ніж повернутися полоненим чи, найгірше, в труні”. Я усвідомлюю, що це частина величезної брехні. Через цю брехню і ми потрапили в полон. Штаб так званого АТО бреше про свої успіхи, Москва і колаборанти — про свої і мету, з якою була розв’язана війна. Це — найсуттєвіше в цій історії.
Записав
Микола ЦИМБАЛЮК
Фото Наталі КУЛІШ
