Камера приречених

Володимир СЕМИСТЯГА,

голова Луганського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка

 

Її ще йменували камерою смертників. Першу назву дали ЛНРівці, а другу — ув’язнені. Але при цьому загальновизнане правило засвідчувало, що від перестановки назви суть змісту не змінити. Це був великий бетонний гараж (7х5 м) із металевими дверима, які щільно зачинялися. По центру гаража яма, високо вгорі день і ніч горіла електрична лампа, поруч вентиляційний люк із наглухо привареною металевою сіткою. Спали на бетонній підлозі. Вдень нестерпна спека від пекучого літнього донбаського сонця, а вночі собачий холод і тьма підвальних комарів. Вибратися неможливо. Єдина інформація — у невеличку шпаринку  біля дверей можна було бачити автівки, що виїздили та приїздили на подвір’я, було чути приглушені розмови вартових, крики тих, кого били, та якісь розмови під час авторемонтних робіт. Узагалі тюрма КГБ ЛНР — це комплекс споруд місцевого олігарха Кисельова. Складався він із двох частин. Центральний офіс на чотири поверхи з подвір’ям та  окремим внутрішнім “двориком” зі своїм комплексом, що складали єдину систему — гаражні приміщення, кухня, їдальня, окремі санвузли, глибокі бетонні підвали, підземні приміщення, пральня, майстерні, заповнений басейн. Поруч у дворі велична капличка. Усе у квітах і зелені. Внутрішній “садочок” складався із багатолітніх цінних порід дерев, оточених зеленою огорожею. Ну і зрозуміло — усе це було обнесене чотириметровим  цегляним парканом із системою відеокамер, центрального пункту охорони з телесистемою, яка контролювала все, що відбувалося всередині об’єкта та довкола нього. Цей комплекс споруд розташований у самому центрі Луганська. Поруч (кілька хвилин ходу) приміщення урядових установ ЛНР — колишні обласна рада та обласна державна адміністрація. Хто цікавився цими об’єктами, часто був затриманий і давав пояснення: чому і з якою метою тут перебуває.

І ось тут варто говорити не про побачене, а про психологію людського буття та психологію людської душі. Адже не щодня потрапляєш у ситуацію, коли стоїш над прірвою, де потрібно не відкриватися, не зраджувати свого єства, переконань та ідеалів. Особливо коли не знаєш, чи є серед твоїх супротивників і ворогів свої. Чи можуть свої чимось тобі зарадити? Чи зрозуміють твою поведінку? Чи не будуть потім огульно заявляти, що вчинив не так! Та й узагалі — хто тут прокурор і суддя?! Кого потрібно звинувачувати?!

Затриманий оперативною групою КГБ ЛНР, ще під час перевезення до місця дислокації гарячково обдумував, що протиставити закидам цих запроданців, їхнім звинуваченням: сепаратист (і це до мене?), нацик, “бандерлог, пов’язаний із вуйками”, керівник  забороненої урядом ЛНР та ще раніше радянською владою націоналістичної “Просвіти”, терорист, котрий підтримував фінансово, продовольством і матеріальнотехнічним спорядженням українські Збройні сили та добровольчі батальйони, які є злочинними і воюють проти власного народу. Чи варто взагалі вступати в дискусію з приводу звинувачень у маскуванні власних думок українською мовою, підтримці ворожої УГКЦ і неканонічної, на їхню думку, УПЦ КП, ігноруванні указів і розпоряджень уряду ЛНР про заборону діяльності політичних і громадських рухів та організацій, проведенні громадського опитування виборців Луганщини 4 травня 2014 р. щодо єдності держави та оприлюднення результатів в українських і зарубіжних ЗМІ про те, що понад 70 % виступають за єдність України й проти розколу  країни, засуджують сепаратизм тощо? Чого взагалі варті їхні апеляції до власних показників — 99,9 % луганців проголосували за утворення і незалежність ЛНР у складі Російської  Федерації з державною російською мовою і канонічною московською церквою? А їхні сентенції щодо того, де це я бачив, що виборці Луганщини під час їхнього плебісциту 11 травня ц. р. голосували під дулами їхніх автоматів?!

Мова велася і щодо моїх колегпросвітян не тільки луганців, а й по всій Україні: де вони, чим займаються, які наші матеріальні статки, чому контактуємо з ОБСЄ, адже це іноземні шпигуни, скільки вони нам платять тощо. Зрозуміло, що розмовляти з неадекватними особами, зашореними російською пропагандою  та переконаними, що саме вони творці новітньої справедливої сторінки в історії України, неможливо. Спантеличила лише присутність на подвір’ї так званого КГБ ЛНР групи дівчат приблизно 20 років, які чемно віталися (навіть українською мовою), а дехто напівголосно промовляв — “наш історик”. Але визначити, хто ж вони — “молоді просвітяни” чи просто студенти місцевих вишів, які знали мене, було неможливо. Щоправда, дехто з них потім заглядав у камеру подивитися на “нашого історика” і я врешті збагнув, що це ж діти тих “працівників” КГБ, які перебували тут, можливо, зі своїми сім’ями і які були “в курсі справи”. Пізніше ця версія знайшла своє підтвердження.

Ну, а показ ув’язнених дівчаток із лялькою і собакою, про що йшлося раніше, та погрози про те, що з ними зроблять як начебто з прихильниками О. Ляшка, був демонстрацією сили, звичайним залякуванням і погрозою, що ж мене очікує. Ось чому попередній допит і побачене призвело до першого висновку — це не професіонали російських спецслужб, а звичайні найманці та колишні міліціянти низової та середньої ланки. Дехто з них навіть вихвалявся власним родоводом донського козацтва та заслугами своїх пращурів перед російськими імператорами.

Зрозуміло, як і в кожного за таких умов, постали проблеми, що потребували негайного вирішення. Поперше, яким чином і про що розповідати, щоб убезпечити своїх колег?  Подруге, як повідомити товаришам, що мене викрализаарештували  представники незаконних озброєних формувань без свідків? Потретє, що потрібно робити  і як діяти, щоб не скалічили під час допитів і зберегти власне життя? Нарешті потрібно ж було визначити, якою інформацією вони  володіли, що знали про нашу патріотичну діяльність, які канали цієї інформації?

Допомогло певною мірою те, що більшість осіб, присутніх на попередньому допиті, я вже бачив (хоч вони й були в балаклавах), а з деякими свого часу навіть контактував. Це було на території нашого шевченківського університету, під час антиукраїнських мітингів сепаратистів у центральній частині міста, на території наметового містечка сепаратистів перед приміщенням СБУ в обласному центрі, у приміщенні обласного управління міліції і навіть під час патрулювання з собаками міліційних нарядів вулицями й майданами обласного центру. (Одного із їхніх псів називали Red, тобто — червоний). А дехто навіть охороняв свого часу нас — патріотів — від проросійськи налаштованих мітингувальників у складі міліційних підрозділів спеціального призначення. Та й фізичний примус поки що був без крові та понівечення. Усе це ще раз переконувало, що потрібна правдоподібна легенда щодо подальшої поведінки і особливо щодо того, чого вони не знали й не повинні були знати, як для міліціянтів.

Допомогло кілька обставин. Насамперед це порушення оперативною групою сепаратистів власних інструкцій. Вони не тільки провели обшуки у приміщенні “Просвіти” та мого помешкання, а й займалися звичайним пограбуванням: шукали готівку й цінні речі, не гребуючи нічим. Особливо їх цікавили банківські рахунки, доступ до них, пінкоди банківських карток тощо. Оскільки мої банківські картки для виплат (заробітна плата, чорнобильські виплати) були у мене, про що вони не знали, переконав, що потрібно привезти мене на квартиру (думав, що шукають географічні карти з дислокацією своїх угруповань). Привезли — ось тут сусіди побачили  мене та мій озброєний “почет”, їхній автомобіль. Умовив також завезти до мого місця роботи, щоб віддати ключі та вирішити деякі побутові проблеми. Поспілкувався з працівниками центру, які переконалися, що я заарештований сепаратистами і, думаю, негайно сповістять моїм колегам та друзям (телефон, мережа інтернет). До того ж на цей час уже знав — хто виїхав за межі Луганська і куди. На душі стало легше. Зрозумів — можна маніпулювати, “тягти час”, давати свідчення, які неможливо перевірити і які убезпечать моїх друзів.

Щодо  обшуку у моєму помешканні. Побачив, що оперативна група так і не помітила пачку кольорових листівок із закликами боротися проти сепаратистів та дбати про єдність України, а також листівок із закликом до краян “Луганськ — це Україна!”. І це при тому, що зверху на них лежала велика ампула із силікатним клеєм. На тому ж місці вони зберігаються й нині. Але ейфорія швидко зникла, бо звечора мені вже продемонстрували різні листівки, що ми розповсюджували в обласному центрі та на території області. Вилучили їх в офісі “Просвіти”. Гірше того, там же  знайшли великі кольорові фото. Це були групові світлини  “отаманів” — керівників бойових угруповань сепаратистів. На звороті моєю рукою були позначені не тільки їхні псевдо, а й характеристики особливо небезпечних із них. Серед них був і Остап — він же Чорний — керівник КГБ ЛНР та, з його слів, член ради при уряді ЛНР. Ось саме він і приліпив мені листівку на лоба, заявивши, що впіймали щура, який щодня “стукав” на них до Києва.

Невдовзі “Остап” по черзі завів до камери всі три групи озброєних до зубів осіб, зображених на вилучених у мене групових фотознімках. Вишикувавшись у тому ж порядку, що і на світлинах, вони мовчки споглядали, як він “ревів” відбірною лайкою та сипав прокляттями і погрозами. Серед приведених для чергового залякування осіб виділялася жіночка із закоченими до ліктів рукавами уніформи та ножембагнетом на поясі. Почувши у відповідь на запитання, чи пізнаю сфотографованих — “ні”, “Остап” та його подільники продемонстрували на мені елементи рукопашного бою. Після чого начальнику в’язниці “Бізону”, рожевощокому молодику трішечки старшому за 20 років, наказали стежити за мною та нещадно лупцювати, якщо зніму наклеєну на лоба листівку. Це була невеликого формату кольорова самоклейка з чіткою промовистою фразою: “Луганськ — це Україна!” на тлі державного прапора та національних орнаментальних барв. Здавалося, що ускладнень із нею не буде, але невдовзі замучив головний біль, бо клей стягував шкіру, звужуючи кровообіг. Довелося піти на хитрість. Листівку зняв і переклеїв на волосся, що спадало на лоба. У напівтемряві з іншого кінця камери сторожа цього не помітила. Періодично заглядаючи в камеру, бачили листівку. Тому лупцювання вдалося уникнути.

Окремо допити проводили в центральному приміщенні КГБ ЛНР. Закутого в кайданки, посадили під телекамерою (єдиного, як з’ясувалося, кого знімали телекамерою), змушуючи відповідати на заздалегідь заготовлені питання. Допитував слідчий слідчого відділу КГБ ЛНР “Біс” (не донецький, а луганський; справжнє прізвище Олександр Бєсов). Побачене на величезному, через усю кімнату,  столі  вжахнуло. Відразу ж зрозумів, що просвітянська штабквартира розгромлена. Як речові докази ворожої націоналістичної діяльності мені продемонстрували вилучену просвітянську документацію: паперові та електронні архіви, фотоальбоми, книги обліку просвітян, протоколи засідань просвітянського активу, листування, альбоми з візитівками, просвітянські та відомчі нагороди, штампи, печатки, фінансову документацію, елементи оргтехніки, деякі книги, брошури, програми, електронні носії інформації, національну символіку, просвітянські квитки, що не встигли ще вручити, списки активістів із телефонами й адресами тощо. Окремо демонструвалися наші листівки та деякі речі, що не мали стосунку до “Просвіти”, а належали Українськоканадському центру “Відродження” та Шевченківському університету.

Зрозуміло, що цей допит був присвячений тільки діяльності обласного просвітянського об’єднання та його структурних підрозділів. Окремо поставили питання діяльності “Просвіти” в інших областях України, зв’язків з українською діаспорою, ОБСЄ, УПЦ КП, УГКЦ, із колективами Галичини та Західної України. Стосовно фінансової діяльності — були намагання дізнатися, які кошти зібрали для спорудження пам’ятника Т. Шевченку у м. Стаханов, хто і скільки здавав, кількість зібраних і закуплених продуктів і спеціального спорядження для вояків Української армії та добровольчих батальйонів, що брали участь в АТО, місця їхнього базування. Цікавили заходи та мета їхнього проведення просвітянами протягом останнього часу. Були і безглузді запитання, на які аргументовано не можливо було відповідати. Стосувалося це різного кольору просвітянської емблематики в членських квитках, зібраних документальних свідчень штучних більшовицьких Голодоморів 20х, 30х, 40х рр. минулого століття на Луганщині (адже їх не було і все!), коштів, зібраних на спорудження пам’ятника Т. Шевченку в Стаханові українцями Австралії та США тощо.

ЛНРівцям незрозумілими були мотиви та патріотичні почуття закордонних українців, які не походили з ПівденноСхідної України, але матеріально підтримували шевченківські заходи. Ну, а про те, що привласнили зібрані луганцями кошти у рік 200річного ювілею Великого Кобзаря — нічичирк. На моє зауваження операторові про те, що під час допитів використовують нашу оргтехніку, спантеличена відповідь: “Усе повернемо!”..

У суботу 28 червня здивувала незвична атмосфера, що запанувала серед ЛНРівських гебістів. З’ясувалося, що вельми поважні (російські???) “специ” підключають системи цього закладу до мережі Інтернет, супутникового зв’язку, “запускають” систему теленагляду і контролю за навколишньою територією, пульт охорони об’єкта тощо. Тут наші плани втечі з моїм співкамерником полоненим бійцем із батальйону “Айдар” Анатолієм Головченком враз стали примарними. Скільки складали планів втечі, детально обговорювали, як її здійснимо вдень і як — уночі. Узгодили навіть, як захопимо озброєну охорону та застосуємо її зброю. А тут… На жаль, з’ясувалося, він зовсім не знав міста і його околиць, а тому переховуватися без мене не міг. Я ж навпаки — знав кожен закуток міста, але через перенесені інфаркти та хірургічну операцію на серці не міг швидко рухатись та бігти…

Про те, що про моє викрадення відомо, дізналися ми з Анатолієм наступного тижня після мого арешту сепаратистами. До нас у камеру кинули колишнього офіцера СБУ — С., який недолугою російською представився — “Государственная безопасность”. Яка? Чия? Не зрозуміло! Через кілька хвилин відчинили двері й запитали — хто тут полковник та де його автомобіль і документи. З’ясувалося, що С. підполковник СБУ у відставці, зараз очолює Службу безпеки місцевого автопрому. У відповідь на його бахвальство порадили, як поводитися, про що розповідати та що на нього очікує. Він же, уважніше придивившись до мене, заявив, що вранці українські телеканали оприлюднили інформацію про моє викрадення сепаратистами. На душі стало легше: отже, про мене знають, пам’ятають і варто очікувати на звільнення.

Але наступні допити були більш прискіпливими й жорстокими. Їх супроводжував і моральний, і фізичний примус: що буде з сином без батька, який вигляд я матиму скалічений і нікому непотрібний у недолугій державі Україна, через скільки хвилин після застосування до мене спецметодів настане смерть, як добре живеться в сусідній державі, скільки виплачує В. Путін щодня кожному біженцю (по 800 рублів плюс скільки заробиш сам на отриманій роботі?!), що потрібно зробити, аби покинути Україну назавжди, патріотизм в Україні не цінують, а тому він нічого не вартий тощо. Після відмови розмова пішла про інше. З’ясувалося, що у них є оригінал моєї інформації, переданої до військових структур України, яка розкривала багато що не тільки в Луганську, а й по всій території області. Зрозуміло, що здобути й передати таку інформацію одна особа не могла — це фізично неможливо. Ось тут і посипались інші запитання: явки, паролі, адреси, особи, телефони, кому і що передано, яким чином, коли? Як і за допомогою кого пересувався територією ЛНР та України? Хто і де друкував і розповсюджував листівки, вивішував прапори над містом і т. ін. Запитання стосувалися й сім’ї. Де родичі? Де перебуває син і дружина, чим займаються? Які маю зв’язки на території Російської Федерації? З ким із членів ОБСЄ спілкуюся тощо? Зрозуміло, що в хід пішли інші “аргументи”: били руками й ногами, гасили на тілі цигарки, душили. Робили “слоника”. Це коли руки, закуті в кайданки, за спиною, щоб не міг ними рухати, а на голову “одягали” протигаз. Перекривали доступ повітря і розпочиналася задуха. Маючі проблеми з серцем, для мене це було загрозливим. Крім того, після опромінення під час ліквідації аварії на ЧАЕС я не міг ритмічно вдихати і видихати повітря. Зрозуміло, що слідчі цього не знали, а то було б ще гірше. Роблячи вигляд, що іншого виходу, як говорити “правду”, немає, а власна версія про те, що як професійний історик збираю матеріал для майбутнього історичного опису подій на Луганщині не зовсім спрацьовує, погоджуюсь давати деякі свідчення та співпрацювати зі слідством. Про що тут же радісно по телефону доповіли генералу (думаю, що начальнику обласного Управління МВС ЛНР Івакіну) та колегам з ФСБ. Так само поінформували голову адміністрації ЛНР В. Болотова про те, що я “розколовся” і готовий співпрацювати. Про “професіоналізм” гебістів ЛНР свідчить той факт, що все те, що їм я видав нагора, сприйнялося за чисту монету і було списано купу паперів. Про що ще раз повідомили нагору: “Ой, тут так цікаво, така інформація, стільки її, що не встигаємо записувати”. Насправді ж це була відкрита інформація, що була у них на столі, або ж давно видрукувана в місцевій та центральній пресі. До того ж, я знав, хто покинув Луганськ і не міг бути затриманим. Стосовно паролів комп’ютерних систем, щоб отримати інформацію з наших файлів та електронної адреси — вони її так і не отримали. Їм заявив, що на комп’ютерах працює професійний оператор (на громадських засадах), тому коди і шифри у нього. Не дізналися вони нічого суттєвого й іншого. Зрозуміло, що описати все це важко, адже йшла гра, ціною якої було власне життя та життя інших осіб. Про “професіоналізм” гебістів свідчить і той факт, що вони не знали, хто такі шістдесятники. Коли зайшла мова про лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка луганського поета В. І. Голобородька, вони не могли второпати, чому він шістдесятник, і довелося пояснювати, хто такі шістдесятники. Цікавив їх і Правий сектор, і кореспонденти демократичних видань, і структура просвітянської мережі тощо. Зрозуміло, що мова спілкування була тільки російська. Але коли я переходив на українську — більше не чіпали і терпляче вислуховували мої монологи. Найбільше їх вразили останні наші рукописні (тільки в одному примірнику) протоколи закритих засідань обласного просвітянського об’єднання, які потрапили до їхніх рук. Адже ми не тільки створили оргкомітет, який очолив боротьбу патріотів з ними — сепаратистами, а й створили оперативну трійку у складі трьох осіб (В. Ф. Семистяга, Д. Г. Тимошевська і Ю. П. Лазарєв), яка розробляла плани нашої діяльності, координувала її, зв’язувалася з Центром (все не можемо розповісти поки що), застосовувала технічні засоби для здобуття цінної інформації тощо. Ось тут, незважаючи на ідеологічні переконання, навіть не наказували, а просили перечитати кілька аркушів нашого тексту українською мовою.

Під час обшуку в моєму хатньому приміщенні оперативна група гебістів ЛНР знайшла і вилучила військовий квиток офіцера запасу. Після здобуття Україною незалежності в ньому ставилися позначки, скріплені гербовими печатками з тризубом. Слідчі були такі зашорені, що ніяк не могли збагнути, чому проставлені українські, а не російські печатки. Адже ж служив у Радянській армії та складав військову присягу в збройних силах СРСР. Прискіпливо допитували і шукали відповідну позначку, чи, бува, не склав присягу на вірність Україні. Не знайшовши відповідного запису, з полегшенням зітхали і вимагали пояснень. Як же так — український патріот, націоналіст, бандерівець, а присягу на вірність Україні не склав. Чи можливе таке? В їхній голові ніяк не вкладалося, що і без присяги можна вірно служити своїй державі та народу України, незважаючи на те — у відставці ти чи в запасі за віком. Як індульгенція  їх тішило лише одне — залишився вірним СРСР…

Дехто з них, зокрема й “Остап”, ніяк не могли збагнути ще одне. Тричі брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС.  Був опромінений, про що у військовому квитку стояв відповідний запис, а живий. На їхню думку, “справжні” чорнобильці давно вимерли, а я чомусь живий. Значить — лжечорнобилець. “Остап”, який працював (і за його словами, вчився у виші на атомника) на одній з АЕС влаштовував примітивні іспити. Їхня суть зводилася до одного — від початку опромінення суб’єкта та до його смерті.  Тобто, що відчуває живий організм. Довелося дещо популярно пояснити та нагадати, що за його логікою, не повинно залишитися серед живих вояків Другої світової. А серед них є не тільки тиловики, а й справжні герої. І навпаки, серед присутніх я чомусь не помітив тих, хто, ризикуючи власним життям, рятував світ від мирного радянського атома. Зрозуміло, що відповіді так і не дочекався…

Але трапилася й інша подія. У ніч з 1 на 2 липня до нашої камери занесли  миску з вечірнім супом. Це було за розкладом десь о 23 годині. Не встигли перекинутися з Анатолієм кількома словами, як знову відчинилися двері і пролунало: “Головченко на вихід без речей”. До ранку не зімкнув очей, але його так і не дочекався. Передумав про все, зокрема й про найгірше. Але об 11 годині наступного дня його повернули до камери. З’ясувалося, що на території гебістів перебувають кореспонденти громадського телебачення Настя Станко та Ілля. Їх затримали, хоча й існували домовленості про їхнє вільне пересування. Вони намагалися побачитися з полоненим бійцем батальйону “Айдар” А. Головченком. І коли ця зустріч відбулася в підвалах КГБ ЛНР, Анатолій повідомив їм про мене. Про те, що нас утримують удвох. Це викликало багато запитань. Адже вже поширилися чутки про мою смерть під час допитів у застінках КГБ ЛНР і про можливість забрати в п’ятницю (4 липня) тіло для поховання. Викликали родичів. Насамперед дружину і сина (з якою метою — зрозуміло). Дякувати Богу, вони збагнули, для чого їх викликають до Луганська, і з Києва не виїхали у розташування місцевих гебістів. Усе це викликало страшенний скандал. На захист моєї честі та репутації виступили найвищі посадовці держави та народні депутати (А. Яценюк, О. Доній, О. Ляшко, І. Веригіна та ін.),  громадські діячі, українська інтелігенція, просвітяни (П. Мовчан, Д. Павличко, Л. Голота, В. Глаголюк, С. Волковецький, В. Клічак, Я. Пітко та ін.), мої колеги та ін. Усім їм  щиро вдячний. Я й не думав, що скільки осіб мене знає та переймається моєю долею. Щоправда, були й такі, як з’ясувалося,  хто зі зловтіхою паплюжив мене та нашу “Просвіту”, або необачно (завчасно) у ЗМІ виклав інформацію про те, чим же я та мої друзі займалися весь час на неконтрольованій українським урядом території Луганщини. Та попри все — інформаційна хвиля спрацювала. Мене більше фізично не катували. А за наполягання Насті та Іллі “Остап” дозволив вивести мене з камери і продемонструвати їм, що я всетаки живий.  За його висловлюванням, я “не воняю”, а значить, не труп, а тому живий, бо ж живі не смердять… Логічно… Пізніше відбулася наша спільна друга зустріч. У приміщенні, де відбувалися допити,  простелили замість ганчірки під дверима український прапор, вилучений із просвітянського офісу. Хто його не помічав — витирав об нього взуття, а ми перескакували. Обабіч лежали вилучені “речові докази” націоналістичної діяльності просвітян Луганщини.

Далі буде.

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment