Юлія БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА

м. Ірпінь

 

Перехрестя

Я живу на цьому роздоріжжі.

Я живу на цьому рубежі.

Тут, де сни вилуплюються віщі

У реальність, взяту на ножі,

 

Тут, де долі сходяться фатальним

Поєдинком, схрещенням підошв,

Тут живу, де відмовляють гальма

Двох епох — упоперек і вздовж;

 

Де вітри замішують потоки,

Де віки виходять на нулі,

Де терпкий охоплює неспокій

Перехрестя неба і землі;

 

Тут, де час збивається із ліку,

Де не знаєш — мертвий чи живий,

Де із ночі, у щілинах стиків

Проростають пагони трави;

 

Тут, де відчай роз’їдає нерви,

І кістки розкришує метал,

Де над прахом розсипає перла

Ніч густа, довершуючи бал…

 

Я живу у цім коловороті,

Де ні стін, ні даху не звести,

І в моїй земній безкрилій плоті

В тиші обертаються світи,

 

І зірки виходять на орбіти,

І звучить симфонія нова,

І промінням випещені й вітром

Зріють зерна, вірячи в жнива;

 

І так само — янголів і бестій,

Та кого куди перенесе?

Моє серце — в точці перехрестя,

За яким — нічого або все!

2425.06.2014

 

***

Жити хочеться.

Несамовито — жити!

Мабуть, як Жанні, коли підкладали хмиз,

І перші іскри летіли увись за вітром,

І вже — ні слів, ні відчаю, ані сліз…

 

Лише оце нестримне бажання бути,

Як сонце є, ріки, і неба мінливий плин.

Горіти? Згорати коханням на повні груди,

Щоб серце вдаряло гучно, як мідний                                                                         дзвін.

 

Як хочеться жити! Дивитися в очі людям,

Приймати листи і чекати гостей                                                                           звіддаля…

Стіною ж вогню закінчується                                                                  словоблуддя,

І гупає важко у Всесвіті м’ячземля.

 

Не знаю доріг в абсурдній оцій коловерті,

Де сила удару відлунюється у світах.

Шукаю життя, та щораз натикаюсь

на смерть, і

Якою ж дорогою вийти із тліну і праху?

 

Нам жити б і жити!

І — їм, хто цього вже не скаже…

Хто все залишив на півслові, хто жив —                                                               не жив…

Та на попелищі, долонями сльози                                                                               розмазавши,

Німіє дівча над тілами своїх батьків.

 

Як хочеться жити!

Так, мабуть, дитина уперше

Хапає повітря, вбираючи долю нову.

Як хочеться жити! Тривати і

не завершитись,

Тримати життя, як натягнуту тятиву,

І пружно, і тонко звучати — не відзвучати —

Симфонію ту підхопили усі світи.

Як хочеться жити, кінцем проростати в                                                            початок,

Дороги нові прокладати,

І ними іти.

28.06.2014

 

 

Надія ПАВЛИШЕНА,

cмт Піщанка Вінницької обл.

 

Ми зможемо

Ми вистоїмо… В нас одна дорога —

Вона нам пролягає крізь віки.

Ця стиснута, згорьована тривога

Дає нам сили далі мужньо йти.

 

Ми зможемо… Для всіх, хто вже не з нами,

Заради тих, хто дивиться нам вслід,

Злютуємось єдиними рядами,

Щоб захистити український рід.

 

Ми віримо, бо правда в нас єдина,

У велич духу, що збудив Майдан:

Розтерзана й воскресла Україна

Постане з попелу, омиється від ран,

 

Своїх синів обніме, як героїв,

Утре сльозу з вдовиної щоки,

І понесе свободу з поля бою,

І стане СЕРЦЕМ СВІТУ, навіки.

14.08.2014

 

 

Анастасія ДМИТРУК

 

Вже ніяк братами — не бути нам

Вже ніяк братами — не бути нам!..

Хай це чує світ, й це — летить Богам!..

Як ваш дух десь згас — жити вільними, —

нам не стати з вами і звідними.

 

Ви себе охрестили “старшими” —

нам, хай кимось вже, та не вашими.

Проти всіх підлот — все ж повстали — ми.

Вас багато, а нездоланні — ми!

 

А ви тиснете, все дурієте,

і від пихилюті не мрієте.

То ви волі вже і не хочете,

та кайдани й нам все пророчите.

 

У вас вдома “мовчання — золото”,

у нас кулями все проколото.

Та “коктейлі” є, й кров горючії!

Що ж ви за “рідня”, геть незрячії?

 

Очі наші ми ледь примружили,

а серця свої, кров напружили, —

й народилися в день сміливими

всі у снайперів під прицілами.

 

Нас кати на коліна ставили —

ми повстали і правду правили!

Хай щури біжать, хай ще й моляться,

та хай краденим, з Богом, вдавляться.

 

У брехні ви,.. а в нас люстрація.

У вас Цар, у нас — Демократія.

Вже ніяк братами — не бути нам!..

Хай це чує світ, й це — летить Богам!

 

Переклав із російської та обробив

на український лад Василь КАЗЮКА

09.07.2014 р.

 

 

Юрій РОГОВИЙ

 

“Моїй Україні”

Україна у кожного своя:

У кого сита, в доларовім раї,

У кого бідна, сіра і чужа,

Кому байдуже, у якому краї.

Україна у кожного своя…

Моєї України лиш немає.

Вона, обдурена в мільйонний раз,

Десь по туреччинах, іспаніях конає.

 

Вона — у наших дітях, у жінках,

Запроданих сьогоднішнім пашею.

В голодних, здичавілих вчителях,

В селянах, заарканених на шлею.

 

Вона рабує мовчки по москвах,

По півночах “ніким не ісходимих”,

Сховалась у розвалених хатах

Від цих пройдох, гетьманчиків цих                                                                     мнимих.

 

Вона — в ще ненаписаних піснях,

В порожніх, неназбираних ще сотах,

Вона в ще неосвячених ножах,

В нероджених залізняках і гонтах.

 

Україна у кожного своя,

Моєї України лиш немає…

Вона, обдурена в мільйонний раз,

Марою по світах ще десь блукає…

 

 

Юлія САВЧЕНКО

 

Я відроджуся!

Ти — Мать, а я, ти знаєш, — Мати!

Не до лиця нам, сестро, воювати…

І я прошу, — скажи, скажи мені —

Чому ти мило посміхаєшся війні?

Чому так радісно заводиш її в хату,

Чи ти забула, сестро, сорок п’ятий?

Іще ж живі її і доньки, і сини —

Діти війни — мов сиві голуби…

Заглянь у їх сумні блакитні очі,

В той погляд їх святий пророчий!

Чому не чуєш ти солдатів Світової?

Лукавиш з ними, точиш нову зброю…

Який в тобі, Росіє, проснувся динозавр,

Що розум вбив і очі зав’язав?

І ти, як та скажена кішка,

Сичиш на Божий світ з імперського                                                                       мішка.

У мене, правда, сили ще бракує,

Та маю Вольний Дух, і він мене врятує!

Я вистою! Я переможу, сестро.

Тобі ж сумну заграють всі оркестри…

Знає історія — я вмію воювати. —

Недаром кажуть: — Я — Козацька Мати!

Мої синочки — дужі, як орли!

Твої ж — агресори — із роду сарани.

Скажу тобі, Росіє, Божу Правду —

Ти котишся в страшне брудне провалля…

І зрозумій:  Не в тому сила,

Щоби брехнею й злістю світ засіять!

…Ти опинилася у світу на узбіччі,

Ти, як пухлина на його обличчі,

Ти честь свою, красу і силу

Брехнею вбила й кров’ю оросила.

Я ж відроджуся! Я розквітну, знай!

Я побудую свій Вкраїнський РАЙ!

Сини мої й онуки — весь Козацький Рід —

Жили, живуть і житимуть у цім краю повік!

Козацька Мати

16.05.2014 р.

 

 

Зоя КУЧЕРЯВА,

м. Київ

 

Небесна музика

 

Пам’яті Небесної Сотні

Музика Івана Пустового

Співає і грає на бандурі

Світлана Мирвода

 

Місяцю ясний,

Золота промінь,

Дай ти їм ласки,

Ніжності повінь.

Місяцю в ночі,

Стежко до раю.

Виплачу очі,

Сил вже немає.

Приспів

Небесна музика луна.

Для вас вона.

Небесна музика луна —

Журби струна.

 

Небесна музика луна.

Співаю я.

Звучить душевна і сумна

Мелодія.

 

Болем озвися,

Світочку білий…

Не нажилися.

Не долюбили.

 

Як ви там, хлопці?

Хто вам поможе?

Я помолюся —

Господи, Боже…

 

 

 

Дайте ковток води

 

Музика Остапа Гавриша

 

Світ прекрасний

і жорстокий.

Світ сліпий

і світ стоокий.

Благородний

і лукавий.

І ганьба йому,

і слава.

 

Землю

Бог оберігає.

Бог єдиний

владу має.

Та як світло

тьму не зборе —

Настає

велике горе.

 

Приспів:

Слово страшне — терор.

Ллється невинна кров.

На полігоні смертей

Плач матерів і дітей.

 

Слово страшне — терор.

Господи, стань за народ.

Іродів не роди!

Дайте ковток води…

 

Коли правда

і довіра,

І любов

панує щира —

на землі

плачу не буде.

Жити вічно

будуть люди.

 

А як в світі

править балом

Темна сила —

сам диявол,

то лихе

в людській подобі

зло несе

всьому народу.

 

 

 

Душа розіп’ята

Душа розіп’ята, мов тіло Ісуса.

Стіка снага, неначе кров з долонь.

За що здригатися від болю мусить?

Тримайся, душе! І не захолонь.

Тримайся, як в легенді, як в молитві.

Ти не помреш у муках на хресті.

Прости, що повела тебе на битву,

І що не вберегла тебе, прости.

Стежина ось у радощі, у спокій…

Ти відречися від страждань чужих.

Не йди на бій. Живи — жива ще поки,

Не йди — там гострять кулі і ножі.

 

Ти змучена. Страждаю за тобою…

І тільки усмішка її,

немов протест:

— Як між хрестом мій вибір і ганьбою,

То вибираю хрест!

 

 

Любомир МИХАЙЛІВ,

просвітянин, член НСПУ,

смт Рожнятів на ІваноФранківщині

 

Уклін вам, воїни!

Уклін вам, воїни АТО,

В журбі схилилась Україна,

Ніде, ніколи і ніхто

Нас не поставить на коліна.

 

Хто сіє бурю, грім пожне,

І хрест одержить на могилі,

Чоло неправди кам’яне

Розіб’ють соколи стокрилі.

 

Вперед! Вперед, де нові дні,

Жде перемоги кожна хата,

Де сонце в кожному вікні,

І молиться за сина мати.

 

 

Олександер ШУГАЙ

 

До ветеранів

Другої світової війни

Не впавши в боях на коліна,

Чи знали, скривавлені, ви,

Що прийде біда не з Берліна, —

Удару чекати з Москви?

 

Чи снилося вам на розпутті

Страшної тієї війни,

Що візьме у Гітлера Путін

Пощерблений меч Сатани?

 

Чи відали в День Перемоги,

Що кривдам немає кінця —

Війни світової тривоги

Постукають знову в серця?

 

Чи знали про це, чи не знали,

Заради нащадків гуртом

Ставайте супроти навали

Живим непохитним щитом!

11. III. 2014 р.

 

 

 

Василь КУЙБІДА,

м. Київ

 

Сектор Д

Згубилися між горами дощі,

Неспокій поваландався за ними.

Давай у ліс до вогнища мерщій,

Що грає язиками вогняними….

 

Торкнуся диму, спогадів торкнусь,

І розпадеться простір на шматочки,

Складаючи мозаїку чомусь,

Подібну до картатої сорочки…

 

Нема стежок. Руйновище. Туман.

У небі чорно крякають ворони.

Будинки де були — росте бур’ян,

Влаштовує вітрисько перегони.

 

Уламки стін стоять у німоті,

І у дерев зігнулися коліна.

Жили отут посправжньому святі,

Душа по них лишилася нетлінна

 

І більш нічого. Плаче ковила,

Яка колись блукала на узбіччі,

А нині до руїни підійшла

І зазирнула їй в холодні вічі.

 

Людині тут вже прихистку нема:

Спустошено поселення старезне.

Коли ж прийде із півночі зима,

То й те, що залишилося, пощезне…

 

 

Були отут городи і сади,

Побіля хат вовтузились ґаздині.

Прийшли московські орди і сліди

У бур’яни сховалися віднині.

 

Блукаю там, де вулиці були

І бачу кров на камені і брилах.

Де українці сім’ями жили —

Залишилася пустка почорніла.

 

Прислухайсь, чуєш моторошний крик:

Це безневинно вбиті так волають

Жінки і діти, сивий чоловік.

Хто їх убивць, народе, покарає?

 

Дай Боже, не стерятися з ума.

Під серцем ссе і болещами тисне.

Хай пропаде зараза ця, чума,

Яка нас етноцидила навмисне.

 

Століттями точила нашу кров,

І землю заселяла байстрюками.

Розплати час Айдарами прийшов

За нашою клятьбою і сльозами.

 

Не затопчи кривавиці сліди:

Тут жертвами упали безборонні…

Валує, перемішуючись, дим

І закриває видива червоні…

 

 

***

Коли й кому судилось вороття

У спорожнілі селища птахами

Опісля і поразок, і звитяг

Під нації моєї прапорами?

 

Торкнувся промінь замкнених повік,

Пощезли усі видиваістоти.

Ми у степах залишимось навік —

Народ, який нікому не збороти!

 

Народоратай, воїн і співець

Не винищать зелені лиходії!

Московську силу звівши нанівець,

Ми на майбутнє справдимо надії.

 

Сьогодні час на бій і молитви:

Нехай здійсниться воля тут найвища.

Москво, ти чуєш? Ми ідем на ви,

Повсталі із руїн і попелища…

 

Пощез кривавий видива потік,

До спогадів мій мозок прив’язавши.

Мовчить Європа, Богочоловік

І сонце усміхаються, як завше.

 

 

Олеся ОМЕЛЬЧЕНКО,

с. Військове Солонянського району Дніпропетровської обл.

 

Людяносте, де ти?

 

Пам’яті всіх полеглих воїнів із Солонянського району та Богдана Завади, який собою затулив побратимів

.

Вселенська моя Україно,

Матінконенько рідненька,

Як тобі важко в руїнах,

Як твоє плаче серденько.

“Синку, синочку, герою,

Не думала я й не гадала,

Що доведеться собою

Тобі закривати маму…”

Ось ти ідеш, усміхнений.

Вітер щасливий співає.

Сяєш юнацькими мріями.

День, наче сад, розквітає.

Нащо війни потвора

Виповзла, як зміюка?

Зрадник лукавий, потворний

Вбиває дітей, онуків.

Ти іще вірив, синку:

Друг схаменеться. Схибив!

…Тільки волошки сині

Вирвав скажений вибух.

Падали хлопці y вічність.

Кров’ю земля вмивалась.

Від Українимами

Діти ішли навіки…

 

— Росіє, зупинись! — Європа просить.

— Росіє, зупинись! — кричить планета.

— Синочка вбили! — матінка голосить.

Повстало людство:

— Людяносте, де ти?!

Світ згуртувався:

— Україна гине!

— Спиніть війну! — наказує нам Всесвіт.

Учора вбили України сина,

Сьогодні — тризни божевільний регіт.

 

 

 

Олександра ТЕЛІЖЕНКО,

м. Черкаси

 

Мова

(звернення до російськомовних)

В стані підлої війни, — ТЕРМІНОВО —

Перейдім на українську,

На державну мову!

 

Всі, хто хоче в цій війні ПЕРЕМОГИ —

Перейдіть на українську,

На державну мову!

 

Ти ж не зайдаокупант, ТИ ЦЕ ЗМОЖЕШ!

Ти ж прекрасно розумієш

Українську мову!

 

Гинуть хлопці на війні, — ТИ Ж НЕ ВОРОГ!

Ну ж, зберися, перейди

На державну мову!

 

Ти ж бо, друже, не лайдак, ти зумієш,

Ти за землю цю святу

Серцем млієш!

 

То ж подумай, зрозумій, — ПРИНЦИПОВО!

Перейди на українську,

На державну мову!

 

 

 

Ганна ГАЙВОРОНСЬКА,

член НСПУ,

м. Кремінна Луганської обл..

 

Луганщино, оспівана з любов’ю

 

Луганщина — світанок України.

Автоцитата

 

Луганщина — смеркання України,

Поранена смертельно… літепла.

Сини твої найкращі в герці гинуть.

Повсюди смерть і дикі танці зла.

Горять міста, степи политі кров’ю,

Пливуть убиті водами Дінця.

Луганщино, оспівана з любов’ю.

Невже у цій війні нема кінця?

Усе зруйноване, попалене, розбите.

Цей чобіт ненависний топче все.

О скільки крівці української пролито!

І скільки душ на хмарах цих несе!

Димлять ліси, жарить пшениця в полі,

Попечена у власних колосках.

Чи вистачить нам сил, терпіння, болю,

Дітей ховати в строях й пелюшках?

А ворог, наче та нечиста сила —

Йому все мало крові й чорноти.

Але, Луганщино, тримайся, моя мила,

Світанком життєрадісним світи!

Луганщина усіх нас поєднала,

Одна земля … і кара за гріхи.

Спасибі, що ти й досі не сконала,

Хоч всі поранені — і люди, і птахи.

І мов заціпило, воюють і воюють,

Стріляють і руйнують залюбки,

І мов на звіра, на Луганщину полюють,

Затяті ненависні бандюки.

Та істину згадай Христову, сину,

Хто прийде із мечем своїм в руці,

Той від меча в землі чужій загине

І смерть печать поставить на лиці.

Луганщина — смеркання України…

Вона ще дихає. Не вбита ще… Жива.

І гімн вкраїнський із завалів лине,

І відростає спалена трава.

Замішана на крові і на поті,

Ти перемогою засяєш для живих.

Я вірую — воскреснеш медом в сотах,

У мирних соняхах і квітах польових.

У лоні материнському Вкраїни.

На сході сонця Ти знов станеш золота.

Світанки вічні… і вони не гинуть,

Як невбієнна Українонька свята.

 

 

 

Надія СВИЩЕВСЬКА,

голова Сарненського РО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка

 

Я вірю, ти вистоїш

Україно, молюся щоденно за тебе,

Горда й незламна голубко моя:

Чорними хмарами вкрилося небо,

Круки чигають, стогне земля.

 

Прокинувся демон страшний двоголовий,

Пащу криваву на схід розпростер.

Вкотре йому зажадалося крові

Наших синів і братів, і сестер.

 

Важко повірити, важко осмислити,

Моя Україно — стражденная мати,

Як би хотілося в диво повірити,

Що мали ми доброго “старшого брата”.

 

Моя Україно! Ти очі розкрила,

Окрали злі люди й в пожежі збудили,

Та ти переможеш, голубонько мила,

Ще вистачить духу, наснаги і сили.

 

Дух той незламний тобі залишили

Дідизапорожці, дідикозаки.

Борися, високо здіймаючи крила,

Я вірю, здолаєш криваві стежки.

 

Сини твої вміють і землю орати,

Світи відкривати далекі й незнані.

Сьогодні встають у війні захищати,

Сила народу — в дружбі, єднанні.

 

Той демон безликий без племені, роду,

Без віри в людину, без віри у Бога.

Накинув брехнею полуду народу,

У пекло цей вбивця торує дорогу.

 

Ти вистоїш, ненько, моя Україно,

Признана в світі, горда і вільна.

Черпаєш снагу з родоводу коріння,

Благословенна і нероздільна.

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment