Благой вичитав автора за те, що він “недопонимает” прогресивної ролі Петра І. Мовляв, це — великий і прогресивний державний діяч, а тому велика єресь — говорити про нього зневажливим тоном і наводити слова Шевченка (“Це той Первий, що розпинав нашу Україну…”).
Кисельов відповів московському літературному вельможі самопародією “Дм. Благому”:
И Петр, и те голодные, босые
в одном строю к единой цели шли.
За долгую историю России
Были и хорошие цари.
В оригіналі ж у нього було так:
Не Петр, а те голодные, босые
в болоте основали Петроград.
За долгую историю России
ни одного хорошего царя.
Російськомовний київський поет дивився на історію не шовіністичнорадянськими, як це тоді вимагалося, а справді нормальними українськими очима.
Над цим феноменом з подивом замислюються чи не всі автори “Книги про поета”. Тут згадується коло людей Володимира Кисельова, Льониного батька: Віктор Некрасов, Дмитро Затонський, Гелій Снєгірьов, Микола Дубов, Григорій Кіпніс, Юрій Щербак, Анатолій Шевченко. Кисельовстарший приязнився з українськими “шістдесятниками” і всіляко їм протегував у “Литературной газете”, де мав посаду власкора по Україні. Я застав ту особливу атмосферу дому Кисельових, де не тільки частували алкогольними трунками (одне з улюблених слів Володимира Леонтійовича), а й спалахували літературні дискусії і звучали вірші. Кисельовстарший мав добру бібліотеку й феноменальну пам’ять, у якій завжди напоготові були строфи різних поетів світу. В цій атмосфері і ріс Льоня Кисельов — винятково літературоцентрична особистість. У колі батькових друзів він здобув добру освіту, мовби скінчивши не один університет. А ще ж було перечитано й осмислено хтозна скільки літературних шедеврів. Поезії школяра вражають високою літературною культурою. У них рясно культурних алюзій і ремінісценцій, у них вражає віртуозне володіння поетичним ремеслом. Та найголовніше — зрілість таланту в такому юному віці. Ще раз нагадаю: безжальна смерть забрала Леоніда Кисельова в двадцять два роки.
Автори спогадів Юрій Щербак, Вадим Скуратівський, Мирон Петровський, Лесь Герасимчук, Наталія Овчаренко, Людмила Лемешева, Маргарита Жердинівська пояснюють кожен посвоєму раптовий перехід Кисельова на українську мову. Цілком сформований поет, за яким ледь відчутно вгадувалася “школа” Мандельштама, Пастернака, Блока, Цвєтаєвої, Гумільова, Ахматової, несподівано зазвучав українською. І то без будьякого натяку на силуваність чи скованість — у нього дивовижна мовна органіка, багата лексична партитура і стилістична прозорість. Таке справді рідко буває навіть серед тих, хто виріс і сформувався в річищі української мови.
Професор Манітобського університету Ярослав Розумний наголошує: “Загадковим лишається для нас питання, чому молодий поет, до того ж неукраїнського роду, вирішив переключитися з російської на українську мову. Загадково воно тим більше, що цей зворот стався в часи відвертої русифікації України, коли українські мова й культура стали об’єктом принижування навіть своїми, українського роду, чиновникамиреспубліканськими урядовцями та академіками починаючи, а сільськими учителями кінчаючи”.
Лесь Герасимчук нагадує, може, найголовнішу обставину творчої метаморфози Леоніда Кисельова: він — поет із безперечно українською ментальністю. Цей перехід спочатку гальмувався впливом близьких йому людей, які, за словами Герасимчука, висловлювалися приблизно так: “Історія українського духу посідає, безперечно, видатне місце у мозаїці світової культури. Але однаково історія залишається історією, бо дух цей не здатний витримати новітнього тиску машинної та кібернетичної цивілізації. Так сталося з пригніченими мовами у Великобританії, США… Хоча й шкода, проте самісінько подібним чином станеться і в СРСР”.
Звичайно, така перспектива багатьох деморалізувала. Люди дезертирували зі своєї культури й мови, приставали до імперських берегів. А Леонід Кисельов повставав проти такої ролі, він пішов проти течії. Це був його принциповий моральний вибір.
Пояснення цього моменту легко знайти в його російськомовних текстах, де звучить трепетний пієтет перед багатьма українськими реаліями. От хоча б неоднораз цитований чи не кожним, хто писав про Кисельова, вірш:
Я позабуду все обиды.
И вдруг напомнят песню мне
На милом и полузабытом,
На украинском языке
И в комнате, где, как батоны,
Чужие лица без конца,
Взорвутся черные бутоны —
Окаменевшие сердца.
Це на сьогодні вже справді хрестоматійні рядки, що їх написав шістнадцятирічний поет:
Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете — только песня
На украинском языке.
Ріталій Заславський, безмежно захоплений поезією Кисельова, пише: йому завжди здавалося, що його українські вірші сильніші за його ж російські. Особливо гіпнотизували Заславського рядки з “Рано ще, ой рано”, які він блискуче переклав російською.
Ясна річ, протиставляти українські вірші Кисельова російським недоречно, бо ж і ті, й ті вийшли з однієї творчої системи. Та все ж саме в українських поезіях його є особливий національноетичний пафос, неприховане почуття соціальної відповідальності за цінності цієї історії і цієї землі. Не перестаєш дивуватися: де взялася ця відповідальність у вчорашнього міського школяра у тому віці, коли багато чого з таких речей ще не тільки не усвідомлюється, а й навіть не підозрюється їхнє існування. Про дочасність людського і творчого визрівання Кисельова, про соціальну зіркість і гостроту його поезій — особливо ж українських — говорять академіки Дмитро Затонський і Леонід Новиченко, які відразу ж по смерті написали, що Кисельов — яскраве явище нашої поезії. Це було виразно помітно їм і не тільки їм — тоді, наприкінці шістдесятих, а ще помітніше нині, вже на початку третього тисячоліття, через сорок шість років після того, як поета не стало. Часова дистанція не розмила, а навпаки — увиразнила і вияскравила це явище. Чимало його віршів створюють враження мовби вони написані саме сьогодні — в них звучить те, про що ми нині сперечаємося. Начебто поряд із нами в суперечку втручається Льоня Кисельов. Мовлячи своє слово, він раптом дає нам змогу побачити об’єкт суперечок у новому ракурсі. Ось так кореспондує з нашим часом поетичний текст, написаний кілька десятиліть тому. І це ще раз підтверджує універсалізм поезії.
Автори спогадів і статей — люди з різних країн світу: України, Росії, Ізраїлю, США, Канади, Німеччини, Естонії. В одних авторів Леонід Кисельов був важливою сторінкою їхнього життя, в інших — став незабутньою пригодою душі при читанні його творів. Маємо найнесподіваніші рецепції, оригінальні моменти читацьких сповідей. І цей неприхований автобіографізм багатьох публікацій надає книзі, сказати б, суто інтимної теплоти та безпосередності. Всі ті матеріали анітрохи не дисонують зі спогадами тих, хто приязнився з Кисельовим, і хто розповідає найособистіші моменти його життя.
На моїй пам’яті в Україні немає жодної подібної книжки. Вона абсолютно унікальна. Та, котра може існувати лише в однині. Бо ж нічого і ніколи з усього того, про що тут ідеться, не повториться ні в Києві, ні в Україні, ні на землі.
Коли читаєш про життя поета, то неодмінно шукаєш розгадки цього феномену. Розумієш, що в контексті такого життя все має справді важливе значення. Тому кожен факт, кожну, здавалося б, і не надто істотну, подробицю осмислюєш із різних проекцій. І вже, здається, впритул наближаєшся до розгадки — ще кілька фактів і виведеш формулу цього таланту. Але це — оманлива ілюзія. Натикаєшся на несподіваний парадокс: наближаючись до розгадки таланту, водночас віддаляєшся від нього.
Це — як наближатися до обрію, котрий невтримно манить тебе до себе, дарує ефект наближення, однак втікає від тебе.
Тобі врешті лишається припинити пошуки розгадки літературного дива і втішатися незбагненним чаром поетичного слова.
Ось пише сімнадцятирічний Кисельов у вірші, присвяченому Вікторові Некрасову:
Подол — плохое место для собак.
Плевать трамваям на собачьи лапы.
У них дорога, пассажиры. График.
Они неотвратимы, как судьба.
Дождливые подольские дворы,
Изысканные завтраки помоек,
И кажется — от моря и до моря
Дожди, дворы, помойки и пиры.
А вечером огромная луна.
И так все время — бегай и надейся,
Что, может быть, останется на рельсах
Не голова, а лапа…
Чи ж не через мінливий образ Києва, що постає в його слові за різних пір року, за різного освітлення, за різних настроїв, і називають Кисельова “найкиївськівшим” поетом.
А ось Кисельов останнього року життя:
Заспівайте, сестро, заспівайте
Про своє кохання безталанне,
Бо в піснях кохання нещасливе —
Нащо і співать, як не журна?
В хаті тепло, а надворі зимно,
За вікном засніжене обійстя,
За обійстям всніжена долина,
А за нею — безпритульний світ.
Як ви скоро, сестро, одіснились
І пішли у сніг, у біле поле,
А в піснях кохання нещасливе,
Нащо і співать, як не журна.
Заспівайте, сестро, про кохання.
Українська пісня увійшла у поезію Кисельова. Він не стилізувався під неї. Вона стала душею цієї поезії. А ці два чотиривірші — як останній привіт життю, прощання з ним. Написані вони буквально перед смертю. Перший:
Затулити вуха. Заплющити очі.
А втім не варто, бо я вже звик
Щогодини, щодня, щоночі,
Немов білокрів’я, ковтати крик.
І другий — “Осінь”, яку зацитовує чи не кожен, хто пише про Леоніда Кисельова:
Така золота, що нема зупину,
Така буйна — нема вороття.
В останніх коників, що завтра загинуть,
Вчуся ставлення до життя.
Автори спогадів пишуть, що він ішов до трагічного фіналу свого життя з широко розплющеними очима. Він знав усе про свою хворобу і не мав жодних ілюзій, що його пощастить уникнути. У нього була не тільки ніжна, а й мужня душа.
Таким він постає перед нами з цієї книги.
