Письменник — хто має талант і чиї книжки читають
Післяз’їздівські нотатки
Віталій АБЛІЦОВ
Прозаїк Андрій Курков на одному із засідань Мистецького клубу “Обличчя” (Благодійний фонд Арсенія Яценюка “Відкрий Україну”) висловився так: “Письменник — це не той, хто пише, а той, кого читають”. І додав: “Якщо українці не почнуть читати, то українська література не стане літературним явищем”. Мабуть, доречніше сказати — суспільним явищем.
Висновок не новий, до того ж суперечливий, але суть сказаного автором, який (один із небагатьох) і пише, й видається, й живе за рахунок своєї літературної творчості, досить сувора, до того ж близька до реальності.
На жаль, творчі питання не були у центрі уваги делегатів VII-го позачергового з’їзду НСПУ. Більшість присутніх була налаштована лише на обрання нового керівництва НСПУ.
Отже, література в Україні є, читача немає!
Уточнимо й наголосимо — масового читача!
І не тому, що його немає в природі, а тому, що між читачами і письменниками влада, політичні режими тощо своїм впертим ігноруванням розвитку гуманітарної сфери України дозволили виникнути розгороджувальним китайським стінам.
Отже, маємо тріаду: письменник — читач, а між ними — влада.
Якщо прагнемо змінити ситуацію — тобто повернутися до читача (чи привабити читача високохудожньою літературою!) — мусимо суттєво вплинути на цю жорстку тріаду.
Нове керівництво передусім повинно перейнятися реальним проектом інтеграції Спілки письменників у суспільне життя країни.
Що розуміємо під поняттям інтеграції?
Передусім використання письменниками як громадянами України конституційних прав, котрі, зокрема, статтею 54 Конституції України гарантують свободу літературної творчості (до речі, законодавча база щодо проблеми “держава й розвиток культури” в Україні досить солідна, але потребує негайного допрацювання особливо щодо меценатства, доброчинності тощо).
Читацька аудиторія в Україні може різко збільшитися з допомогою Суспільного телебачення і радіо
Переживаємо нині не лише мілітарний конфлікт, а й безкомпромісне протистояння з імперською ідеологією азійської Московії-Росії передусім в інформаційному просторі. Влада декларує реформування галузі мас-медіа, особливо електронних. Щоправда, поки що рішення влади і незрозумілі, і, безумовно, результати ухвалених поспішних рішень невтішні.
Втішає хіба що те, що влада й сама, здається, вже бачить, що ситуація зайшла у безвихідь (приклади: проголошують роздержавлення, а у той же час постановою прем’єр-міністра створюють Акціонерне товариство “Національна суспільна телерадіокомпанія України”, що належить державі” (?!). Управління НСТУ залишається за Держтелерадіо України (?!) — рудиментальної структури радянських часів (знову ж таки: прем’єр-міністр постійно декларує скорочення витрат на уряд і один з цих шляхів — відмова від зайвих урядових структур; а створений тоталітарним режимом комітет (абсолютно зайва ланка в структурі уряду!) живе й процвітає — а це витрати десятків і набагато більше мільйонів гривень). Слава Богу, нарешті нібито спромоглися знищили одіозну Комісію з захисту суспільної моралі. І водночас уже один із новообраних народних депутатів оприлюднив ідею про створення міністерства пропаганди чи інформації (?!).
У більшості європейських країн давно успішно працюють недержавні Національні ради з преси: Британська рада, Німецька рада тощо. Вони справді народні, бо їхню діяльність направляють представники більшості прошарків громадянського суспільства, про яке ми говоримо з усіх трибун і разом із тим мало що робимо для втілення проголошених ідей у життя.
Сьогодні ситуація постає, на жаль, плачевною: чи буде успішним Суспільне телебачення і радіо чи ні, а існуючі радіо і телебачення вже знищуються. І це у той час, коли ворог-окупант — путінська Росія, нарощує й до того перенасичені потоки дезінформації, невпинно посилюючи тотальний інформаційний тиск на Україну. До сьогодні наші громадяни вимушені жити переважно у російськомовному інформаційному просторі.
А чому не йти іншим шляхом: не руйнуючи чинну радіотелемережу, примножувати вітчизняний інформаційний простір за рахунок нових ЗМІ, зокрема, згаданих Суспільного й Громадського телебачення і радіо? Чому не ввести податок на власників комерційних телерадіоканалів? Наша дійсність така: неолігарх власником телерадіоканалу в Україні не стане. Одержуєш ліценцію — плати податок, користуєшся послугами “Концерну радіомовлення, радіозв’язку та телебачення” — плати податок. У нас немає неприбуткових комерційних телерадіоканалів. Рекламний ринок у ЗМІ в Україні фахівці оцінюють в суму близько 3,5 млрд гривень (це цифра — без урахування тіньового ринку, розмір якого встановити взагалі складно).
Замість цього абсолютно закономірного й логічного кроку народні обранці й урядовці виношують наміри ввести абонементну плату за користування телерадіопродукцією (для початку треба вирішити суспільні соціальні проблеми (пристойні зарплати й пенсії), а після — дати людям якісні телерадіопрограми і аж тоді пропонувати споживачам платити за них).
Чому влада декларує європейські стандарти і водночас ігнорує європейський досвід?
НСПУ потрібні реальні проекти. Наприклад, участь у масштабних програмах реформ вітчизняного суспільства
Саме у цю тривожну й драматичну годину Спілка письменників одержує рятівний шанс — стати активними учасниками модернізації, зокрема, моделі мас-медіа в Україні.
Шлях непростий.
Успіх його залежить, гадається, насамперед від налагодження взаєморозуміння з владою. Сьогодні Україна має українську владу, й тому остання повинна довести конкретними діями, що вона є такою, якою декларує себе.
Спілка письменників, передусім старше покоління — письменники, які мають незаперечний суспільний і творчий авторитет, нові очільники, молоді таланти й активісти повинні об’єднатися й звернутися до Президента П. Порошенка з пропозицією (а то й вимогою) про обов’язкове — до того ж законне згідно з Конституцією! — залучення до складу Наглядової ради солідного представництва НСПУ (й очевидно, представників усіх творчих спілок України), яке змогло б у майбутній концепції “Суспільного ТБ і Р” відстояти й інституювати — закріпити за собою, левову частку ефірного часу, а під час розробки мережі мовлення урізноманітнити жанри тощо телерадіопередач із якнайширшим залученням у них членів НСПУ, спілок кінематографістів, художників, композиторів, архітекторів та інших.
Наведу приклад. Франкомовний телеканал “F-5” щоранку дає коротку програму “Книга дня”. У Франції книгодрукування (в країні видається 40 тисяч назв нових книг і реалізується в рік близько 400 мільйонів примірників друкованих видань) має давні традиції і стабільний книжковий ринок, але й там спостерігається тиск масової культури. Тому навіть у країні класичного капіталізму ухвалений “Закон про єдину ціну на нові книжкові видання”,
Чому у нас ні на “5-му” телеканалі, ні на “1+1” (про “Интер” говорити немає сенсу!) практично відсутня інформація про літературне життя України? Відповідь давно відома: теми розвитку культури, духовності, загалом інтелектуальні програми, архіважливі для вітчизняного суспільства, олігархи та ділки від мас-медіа віднесли до другорядних, бо головне — рейтинги, “результати” яких найчастіше замовляють заможні власники телеканалів, адже високий “рейтинг” — це невпинний ріст прибутків; збиткових комерційних загальнодержавних телеканалів в Україні немає, крім “І Національного”. Телегладачам і радіослухачам від рівня тих рейтингів ні гаряче, ні холодно.
Радіо і ТБ, електронні мас-медіа — найефективніші форми інформування читацької аудиторії про новинки на книжковому ринку. У подібний спосіб можливо спробувати вирішити одну з ключових на сьогодні проблем — телеглядач і потенційно масовий читач повинен одержувати кваліфіковану інформацію про нову книжкову продукцію тощо.
Зрозуміло, що проект, про який ідеться, потребує постійного розширення свого виднокола. Мається на увазі, зокрема, співпраця з парламентом: ухвалення давно очікуваних законів про меценатство, доброчинність і подібну діяльність вітчизняних грошовитих людей, для яких давно настав час повернути народу мільярди, одержані у ході сумнозвісних ваучеризацій та інших шахрайських кампаній, що призвели до різкого зниження рівня життя в Україні.
Також повинно бути достатньо інших конкретних проектів, реалізація яких виведе НСПУ з кризи. І тоді й реформування її відбуватиметься само по собі: відімруть, як занафталінений непотріб, якісь застарілі структури і навпаки, з’являться нові…
Головне бути переконаним і вірити, що тільки конкретні проекти інтегрування НСПУ у вітчизняне суспільство, інституювання сучасних форм організації спілки (створення профспілки працівників творчих спілок, фондів розвитку літератури (й інших видів мистецтв) хоче хтось того чи ні, приведуть до європейських стандартів діяльності творчої письменницької організації, якою є НСПУ.
І щоб уже згадана вище тріада: читач—письменник—влада, запрацювала (а вона не може не запрацювати, якщо на Євромайдані задекларовано, що ми житимемо у новій Україні, а отже, культурній, читаючій) нове керівництво НСПУ повинне знайти спільну мову з можновладцями (очевидно, це буде мезальянс! — тобто нерівний союз), але якщо Спілка зможе зміцнити свої позиції не у протистоянні, а у співпраці з владою, тоді акценти у згаданому мезальятивному союзі, віриться, обов’язково зміняться на користь НСПУ.
Якщо президент, прем’єр-міністр, спікер парламенту справді хочуть, щоб Україна була цивілізованою європейською державою, вони повинні дбати про розвиток її культури й духовності її народу.
І на закінчення
У структурі уряду США відсутнє міністерство культури, натомість є два Федеральних агентства: Національний фонд мистецтв і Національний гуманітарний фонд. В останні роки філантропічні пожертвування на різноманітні програми у галузі культури склали понад 300 мільярдів доларів (переважно приватних осіб).
У Франції, навпаки, є міністерство культури, діяльність якого ґрунтується на політиці пропозицій і заохочень. У цій країні щороку видається понад 40 тисяч назв книг і продається близько 400 мільйонів примірників книжкових видань.
Отже, намагаючись змінити на краще ситуацію навкого НСПУ, очевидно, всім нам належить насамперед об’єднатися: і діячам культури, і владі, і громадськості. Можливо, настав час нарешті знайти сучасну модель взаємовигідних стосунків між митцями, письменниками, читачами, глядачами, і державою (владою), адже всі вони поєднані однією високою метою — зробити Україну українською.
