Щоб відновився духовний зв’язок Повертаються наші духовні свята

— У цей непростий час почнемо розмову з чогось оптимістичного.

— Я радий, що Міністерство освіти 27 листопада ухвалило рішення відмовитися в шкільних програмах від вживання терміна Велика вітчизняна війна, адже використовувати цей термін замість наукового Друга світова війна — малоросійство. Великою вітчизняною вона була для росіян, які відстояли свою імперську державність у боротьбі з іншим імперським народом. А ми 9 травня не проголосили свою незалежність і знову опинилися в мороку російського імперського режиму Сталіна, Берії, напередодні нового Голодомору. Те, що ми досі відзначали свята спільно з російськими окупантами, було ознакою нашої безперспективності — ніколи народ не стане вільним, якщо святкуватиме перемоги народупоневолювача. Приємно, що Петро Порошенко скасував російське свято 23 лютого, тепер у нас свій День захисника Вітчизни. 14 жовтня — Покрова, традиційне козацьке свято. Важливий також День Соборності. Якби ми ще відмовилися святкувати 9 травня, це означало б, що ми стали духовно незалежними.

Діяльність нашого клубу “Холодний Яр” була передумовою цих ухвал. Міністр освіти Сергій Квіт, котрий ухвалив це рішення, відвідував наші вечори, виступав у нас, є читачем наших книжок. Згадую, як у 1990х роках ми з ним і з нашими товаришами намагалися демонтувати пам’ятник Леніну в Боярці, Сергій Миронович тоді був іще юнаком. Для мене велика радість, що повертаються наші духовні свята. Ці дні наближали герої моїх видань: донедавна забуті, зневажені нашим безпам’ятством козаки — хорунжі, сотники Армії УНР, Українських Січових Стрільців, Галицької Армії, повстанських партизанських загонів. Я свою діяльність намагаюся присвятити саме їм.

У мене є нариси і про генералів Армії УНР, але звертаю увагу саме на простих людей: козаків, хорунжих, сотників, тих, хто був у пеклі бою десятки і сотні разів. Ось вражаючі приклади: уповноважений слідчий ЧК Кержнер запитує Федора Ногу, козака отамана Орлика: “А как часто вы боролись против Красной Армии?” Той відповідає: “Та бувало й 5 разів на день”. Або епізод, коли під час кінної атаки полк Чорних запорожців під Вознесенськом 15 квітня 1920 року розгромив школу червоних старшин (250 муштрованих вояків) буквально за кілька хвилин. Хоч це були справжні вояки, останню лекцію в їхньому житті Чорні запорожці їм прочитали переконливу. А ось 17літній чорношличник Нестор Галайденко. У нього приємна усмішка, схожий на дівчину (так писали очевидці). Після битви, забризканий кров’ю, витирає ганчіркою від крові шаблю. Його запитали козаки, що під’їхали: “Скільки москалів зарубав?” Відповідає: “Та рахував до сімнадцяти, потім надокучило”. І ми про цих людей забули! Це просто неприпустимо! Вони справжні герої. А ми про них нічого не знаємо. Чому, наприклад, немає вулиці Нестора Галайденка, ліцею його імені тощо. Тому для мене велика радість, що повертаються ці імена, повертаються наші свята, які ці козаки здобували. Бачу в цьому й свою заслугу.

 

Ми стаємо народом!

Багато років був у відчаї: стільки зерен посіяно, стільки книг видано, а воно не проростає! Подвиг тих людей не проростає калиною в нашій пам’яті! Думав: що це за народ такий! І раптом — вибухнуло, проросло! 2014 рік, мабуть, найщасливіший рік незалежності — попри всі страшні втрати, попри те, що гинуть найкращі. Ми стаємо народом! Зараз просто на наших очах і за нашою участю твориться велика українська нація, твориться вояцька каста, яка побудує армію. А буде армія — буде держава. Бо досі армію тільки руйнували. Це фактично перший рік створення української армії.

— Багато хто зауважує, що на початку ХХ століття відбувалися події, дуже схожі на нинішні, що уроки того часу не вивчені. Яка Ваша думка про це?

— Звичайно, багато паралелей між тією і нашою епохою. Тоді, як і тепер, армія була роздягнена, роззута, без хлібопекарень, без лазаретів, без найнеобхідніших медикаментів: вати, бинтів, анальгетиків тощо. А наше командування і тоді, і тепер усе мало. І тільки завдяки народу (нині це явище називають волонтерським рухом) армія виживає. Тоді це слово не використовували, але було так само. У моїй новій книжці “Похід Болбочана на Крим” є такий епізод. Після тяжкого бою в селі під Лубнами, коли наші перемогли, раптом бачать: валка їде в село. Біноклів не було, висилають нашу стежу — дізнатися, хто їде, раптом знову більшовики. Виявляється — селяни, із сусіднього села. Дізналися, що прийшло українське військо, і везуть воякам картоплю, сало, хліб, мед. Це так зворушує, ця наша доброта. І зараз стільки випадків доброти, чуйності, доброзичливості, співпереживання! Завдяки цьому твориться наша єдність. Коли біль іншої людини небайдужий, коли частину цього болю хочеш узяти на себе.

Учора для мене була радісна подія — на моїй сторінці у фейсбуці Володимир Калюжний з Одещини, який служить зараз під Маріуполем, вивісив світлину: він сидить на ящиках зі снарядами з моєю книжкою “Похід Болбочана на Крим” (Спогади сотника Армії УНР Бориса Монкевича та його бойових побратимів). Я такий радий, що Болбочан знову на фронті, знову на передовій. І сотник Монкевич, який визволяв Донбас навесні 1918 року, бив москалів під Слов’янськом, під моєю рідною Горлівкою, в інших містах — і тепер воює. У цій книжці описано про перемоги наших дідів. Так хочеться, щоб відновився духовний зв’язок між нинішнім поколінням козацтва, яке чомусь називають солдатами (це не поукраїнському), і поколінням їхніх дідів, щоб вони відчули єдність у віках усього народу, який століттями боровся за свою незалежність проти одного і того ж лютого ворога — московського.

— А що нового у творчості, Ваші плани?

— Цього року в мене вийшла ще книжка “Медвинське повстання” — про повстання 1920 року в селі Медвин на Київщині — зараз Богуславського району. Також вийшло третє розширене видання книжки “Отаман Зелений”, у якому сто сторінок нової інформації про подвиги отамана та його козацтва. Адже отаман Зелений був сильний саме всенародною підтримкою. Під час подій Майдану вийшла книжка “Шевченкіана Михайла Гаврилка”, присвячена 200літтю Тараса Шевченка — про автора першої Шевченкіани. Зараз завершую роботу над книжкою “Сто історій Визвольної війни”. Дія починається 1915 року, а закінчується на початку 1930х років. Від Гуцульської сотні Українських Січових Стрільців до братів Блажевських, які воювали до 1930 року в шевченковому краю — в селі Ксаверове на Городищенщині. Фактично це околиці Холодного Яру. Думаю представити цю книжку в Маріуполі або в інших містах Донбасу, подарувати частину книжок хлопцям, які захищають нашу долю і волю.

— Ви видаєте газету “Незборима нація”.

— Цю газету видаю вже 25 років. У грудні минулого року вона втратила багато передплатників, бо люди пішли на Майдан. Ми намагаємося відвойовувати втрачені позиції, але передплата збільшується помалу. Ми цінуємо підтримку “Слова Просвіти”, і газети “Шлях перемоги” Віктора Рога, які публікують наші оголошення, і українського радіо — насамперед каналу “Культура”. Зараз у нас, у кожного письменника, журналіста аудиторія зменшилася на 5—7 мільйонів людей (маю на увазі втрату Криму і частини Донбасу). Багато наших читачів, передплатників уже загинуло, поранено. Зараз люди, які мають якісь зайві кошти, віддають пораненим, а також тим, хто продовжує воювати. Для письменників зараз непроста пора. У жовтнілистопаді різко зменшився продаж книжок. Я один із небагатьох письменників, який живе своєю літературною працею, більше ніде не працюю. Тому в мене щороку виходить 5—10 книжок. Але зараз не це головне, головне — наша перемога.

— Що побажаєте “СП”?

— Бажаю працівникам вашої редакції в новому році якомога активніше висвітлювати історію нашого народу, яка твориться просто на наших очах, подвиги цих простих людей, залишати в пам’яті народу благодійні діяння волонтерів. Можливо, згодом видати книжку на основі публікацій про війну, про наше козацтво, яке відстоює нашу честь, нашу свободу.

 

Спілкувалася

Надія КИР’ЯН

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment