Як, ви ще нічого не знаєте про Криворізьке «Аббо»?!

Василь НЕВОЛОВ,

письменник, театральний критик, професор, лауреат премії НСТДУ в галузі театрознавства і театральної критики та Державної літературномистецької премії імені

І. П. Котляревського, заслужений діяч мистецтв України

 

Якщо це справді так, і ви ще нічого не знаєте про оту таємничу криворізьку абревіатуру, яку побачили в заголовку, тоді вам слід, не гаючи часу, бігти до найближчої залізничної каси і придбати квиточка на криворізький потяг, але просіть квиточок до Роковатої, щоб не блукати потім різними “гоками”, як звуть тут гірничозбагачувальні комбінати… А щойно під’їде ваш потяг до цього вокзалу — примружте очі, бо та краса, яку там побачите, вийшовши з вагона, відразу вас приємно вразить… Їдучи в маршрутці, напружте свій інтелект, аби згадати — ну, чим же це прислужився талановитий москаль Модест Мусоргський Кривому Рогу, що той одну з найдовших своїх “стріт” найменував його прізвищем. А втім — можете й не напружувати, бо все одно не згадаєте… бо нічим він, власне, Кривбасові не догодив…

Поки напружуватиметесь, маршрутка опиниться на вулиці невідомого Шурупова, де й зарита таємниця отого “АББО”…

Велика ошатна, сталінської архітектури будівля з гордим написом “АКАДЕМІЯ РУХУ” зустріне вас на Шурупова, 3… Сміливо підходьте до ґанку і відчиняйте двері. Вас зустріне усмішка приємної, гостинної тітоньки, але ви, усміхнувшись у відповідь, прямуйте далі. Просто перед собою ви побачите 12 юних усміхнених облич — то світлини акторів цього театру… А з ними ще два фото людей солідних, та, судячи з виразу облич, теж натхненних і самовідданих. Що ж це за об’єднання таких різних, але таких рідних у своїй любові до спільної справи людей, які звуться Криворізьким академічним міським театром музичнопластичних мистецтв “Академія Руху”?!

Спочатку було не слово, спочатку був жест, жест осмислений, багатомовний, філософський… З нього й народився Театр!

Нещодавно в Миколаєві, де я головував у журі однієї іменитої театральної імпрези, найошатнішою родзинкою 8го фестивалю міжнародного чорноморського клубу “HOMO LUDENS” ювілейного шевченкового року став спектакль “І мертвим, і живим, і ненарожденним…” Саме цього колективу — Академічного театру музичнопластичних мистецтв “Академія руху”… Ця їхня одночасна пластична драма за мотивами творів Тараса Шевченка стала талановитим віддзеркаленням двох людських доль — покірної Катерини та бунтаря Яреми.

Фестиваль тоді отримав насолоду познайомитись з довершеним втіленням надзвичайно складної естетики жанру пластичної драматургії, коли є контакт і створюється енергетичне поле надзвичайної потужності! Театральна магія цієї вистави полягала в тому, що вона мала в собі ЩОСЬ, що не вичерпувалося ні сюжетом, ні ідейною спрямованістю. Не вичерпувалося воно ні якістю виконання, ні досконалістю форми (хоча й вони, звичайно ж, мали місце), а існувала ПОЗА всіма цими параметрами, а можливо, й НАД ними. Вона була ніби віддушиною для вічних понять та істин: Кохання, Смерть, Час…

Адже, незважаючи на те, що жоден із шевченківських рядків не пролунав зі сцени у цій виставі, завдяки неперевершеній творчій уяві його художнього керівника, заслуженого діяча мистецтв України Олександра Бєльського, вони зазвучали у наших душах. І це дуже цінно! Такою бездоганною пластичною мовою до нас звертається ніби сама Історія, і саме через цю пластичну розповідь ще чіткіше починаєш розуміти, чому ми звемо Тараса Шевченка Пророком. Вистава була точна за емоційним посилом і вишуканотеатральна за втіленням. Вона ніби ще раз звертала нас до курбасівського заповіту: “Театр — це трепет перед невідомим”. Цей театр якраз і творить натхненно і трепетно. Він щораз моделює простір театрального трепету, наділяючи його всім багатством сценічної виразності.

Ось і остання їхня прем’єра “Дідух” за мотивами новел Василя Стефаника “Камінний хрест”, “Похорон”, “Катруся” та “Злодій”. Саме ці історії, пропущені Олександром Бєльським через власне серце, надали можливість розкрити тему безнадійності продовження життя на землі предків в умовах безпросвітної рабської праці, безправ’я, зневажання людської гідності, в умовах панування диких і жорстоких законів, коли втрачається самоцінність життя. Іван Франко відзначав, що найхарактернішою рисою творів Стефаника є “сильне, як океан, глибоке чуття, що тремтить в кожнім слові, чується в кожній рисочці”. Оця суголосність, глибокий зворушливий ліризм, який здатен розбудити найпотаємніші струни людського серця й надихнули постановника. І ось ми побачили пластичну виставу, в якій не звучить слово Стефаника, але відчутний його дух. У цій виставі нуртує молоде бажання працювати в модерному стилі, освоювати не тільки тему, а й естетику Василя Стефаника. Образом вистави стала дорога — між буттям і небуттям. У ній домінує вирішений в урбанізованому вигляді потяг… Дідух, Батько Катрусі, Григорій — всі ці образи у виставі блискуче створив Сергій Бєльський, актор потужний, пристрасний, темпераментний, який вміє, в рамках музичнопластичного жанру і різних засобів існування, запропонованих режисерськими прийомами його батька — Олександра Бєльського, створювати в несхожих регістрах і манері виразні, переконливі психологічні портрети. Він ніби візуалізує музику Євгена Станковича, М. Белтрамі, так вдало, “в десяточку”, дібрану його матір’ю — заслуженим діячем мистецтв України Антоніною Бєльською… Режисер і актор прекрасно розуміють, що вони хочуть сказати, добре знають, які емоції вони хочуть викликати у глядача і їм це чудово вдається. Як і всім одинадцяти юним артистам, які не просто виходять на сцену і протанцьовують щось, а вкладають душу в свою виставу. Тоді й відбувається мить народження дива, тоді й виявляється неперевершена магія театру. Саме це відбулося, на мій погляд, у їхній прем’єрній виставі “Дідух”, як, втім, у багатьох інших виставах цього театру, які я бачив раніше. Вони всі створені в тій єдиній, неповторній “бєльській” манері, коли “двері” задуму розчиняються навстіж і змінюється наша глядацька здатність бачити!

А у творчому активі театру “Академія руху” є ще чимало успішно подоланих ними творчих вершин — це і “Лісова пісня” Лесі Українки, “Пурпурові вітрила” Олександра Гріна, гоголівська “Шинель” і “Маленькі трагедії” О. Пушкіна, “Прощай, зброя” Ернеста Хемінгуея і “Пер Гюнт”  Г. Ібсена, а ще — А. Чехов, Л. Керрол, Р. Кіплінг і Г.Х. Андерсен…

Олександр Бєльський — мудрець і неповторний талант, а його театр “Академія руху” — явище унікальне в українському театральному просторі. Бо “Академія руху” всією своєю творчістю доводить, що театр має бути несподіваним. Він має вести нас до правди через хвилювання, через ігри та радість. Він вказує нам дистанцію від того, що, зазвичай, оповиває нас, і знищує відстань між нами і тим, що віддалене. Має значення у його творчості тільки правда теперішнього моменту, відчуття повної довіри, яке може з’явитися лише тоді, коли актор і глядач пов’язані воєдино.

Цей Театр, це щастя, яке оплачується кожною хвилиною життя! А міра життя — це успіх! Успіх, який завжди з “Академією руху”! Такий театр, на моє тверде переконання, і потребує нині підтримки.

А щодо “АББО” — секрет доволі простий — це абревіатура з перших літер того унікального подружжя, яке й створило це криворізьке диво — Театр “Академія руху” — Антоніни Бєльської + Бєльського Олександра — ото й є “АББО”. Але тепер ви уже дещо знаєте про цей криворізький фенОмен, і слава Богу, що він у нас є! Ось уже сорок років… як театр музичнопластичних мистецтв… двадцять років — як “Академія руху”… та два роки — носить дзвінкий статус “академічний”! Воістину, Бог трійцю любить!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment