Ісламський орієнт у творчості Тараса Шевченка

Володимир ПОГРЕБЕННИК

 

В історії літературного діалогу України з турецьким і кримськотатарським Сходом першої половини ХІХ ст. — доби життєтворчості генія України та батька її новочасної політичної нації — вирізняємо принаймні дві різнобіжні тенденції вітчизняного письменства. Назвемо їх тут орієнталізаційною та проросійськосервілістською. Першу представляють художні твори М. Костомарова, М. Петренка, Т. Падури, Є. Гребінки, а також вірші, поеми й малярські роботи самого Т. Шевченка, дещо згодом поетичні писання його побратима П. Куліша. Науковим відповідником тенденції був журнал “Скарби сходу” графа з Поділля Вацлава Ржевуського, знаного в арабському світі як емір “Золотая борода” 1. У концепції згаданого видання Оттоманська Порта — велична й блискуча цивілізація.

Протилежну тенденцію представляють писання віршем відгуки класика нової літератури Петра ГулакаАртемовського (вірші “Сидить Абдул, губи надув…”, “Совет султану на затею его перенести свій двор, знамя и сорочку Магомета в Адрианополь”), інші відгуки на російськотурецькі війни, якот поема “До чумака, або війна янглохранцузотурецька у 1853 і 1854 годах” перекладача Євангелія Пилипа Морачевського тощо. У такого типу бурлескнокарикатурних спробах маємо підміну реальної Порти, нехай уже занепадаючої, її бодрійярівськими симулякрами, проекції та відгомони “міфології імперіалізму” (Сюзан Лейтон) самодержавної Росії.

В українській новій літературі до появи “Кобзаря” (1840) Тараса Шевченка та здебільшого й після того панував сформований історично стереотип турецького/татарського інакшого як жорстокого ворогаагарянина. Це засвідчується численними творами нової літератури, від “Татарских набегов” Г. КвіткиОснов’яненка починаючи, на теми татарських і турецьких нападів на Україну і, навпаки, козацьких походів на ханський Крим і султанську Туреччину. Такі проекції, зумовлені тривалим протиборством півмісяця й хреста на теренах Європи, підсилювались у вітчизняній народній культурі історичними піснями на зразок “Зажурилась Україна”, кобзарськими думами “невільницького” циклу. Національновизвольна боротьба народів Балкан проти Оттоманської Порти у 20х рр. ХІХ століття і наступних його десятиліттях примножила антитурецьку ідейну настанову у багатьох літературних творах, присвячених змаганням за волю сербів, болгарів і греків, авторства М. Костомарова, Я. Щоголева, Ю. Федьковича, С. Руданського, М. Старицького, молодого І. Франка (“Задунайська пісня”), О. Маковея (“Чорногорка”, “Ярошенко”), М. Садовського (поема “Шипка”).

Тому рідкісними й уже цим вельми цінними винятками бачимо в українському письменстві ХІХ ст., тим більше його першої половини, ті літературні тексти, що хоч чимось протиставлені тенденції добачати у турках і кримських татарах тільки ворогів, не наділених хоча б звичайними людськими чеснотами. До таких винятків, що розпочали у нашому письменстві лінію поступового долання стереотипного малювання ісламського Орієнту, відносимо поетичний і водночас щиролюдський вислів туги за полеглими на війнах між Заходом і Сходом у лірика з терену сучасної Донеччини Миколи Петренка; мотив ванітативності (минущості) світової, зокрема турецької, слави з “бахчисарайського” вірша “До Марії Потоцької” Миколи Костомарова. Як епізодичний відрух у напрямку переосмислення семіосфери ворожості народівсусідів можна розглядати фрагмент російськомовної повісті Григорія КвіткиОснов’яненка “Герой очаковских времен”. У ньому відтворено мужність турецьких вояківзахисників фортеці, котрі мовчки вмирають від ран зі словом “аллах” на вустах.

 

Ще більше збагатив і урізноманітнив орієнтальний вектор української прози більше приятель Т. Шевченка петербурзький українець Євген Гребінка. Він першим у новій літературі художньо опрацював тему союзництва козацької України з Кримським ханатом (поема “Богдан”), увів східні побутові мотиви. Зокрема, відбив існуючу в Росії моду на містичний, чарівний Орієнт, на східний триб життя — кейф на турецьких низеньких диванах під турецький добрий тютюнець. А нарис Гребінки “Єрусалим” увів у літературу, до того ж у високому значенні, святощі ісламу, описавши місце, де є камінь, звідки пророк Магомет буцімто відлетів на сьоме небо.

Коли молодим художником Тарас Шевченко прийшов у невизнану в Росії українську літературу, то вже ранніми поемами “Іван Підкова” та “Гамалія” показав: він на генному рівні успадкував історичну пам’ять рідної Звенигородщини й “черкасько”бойківського народу про жорстокі конфлікти кримчаків і оттоманів із козаками. Бо й присвячено ці твори морським виправам запорозьких козаків на Синоп і Царград. Вони постали не без впливу творів Міхала Чайковського (Садикапаші), “Запорожской старины” І.Срезневського й українського фольклору. Ці романтичні поеми продовжили літературні значення топосу Оттоманської Порти як ворожої потуги, країни тяжких мук невільників. Молодий автор, хоча й був обізнаний із історією Середземномор’я, не переймався точністю, історичною автентикою. Тому в “Гамалії” фігурує не Оттоманська Порта, а попередня держава Візантія.

Водночас Тарас Шевченко, хоч у ВізантіоніСтамбулі (як і у Синопі й узагалі Туреччині) ніколи не був, увів у твір конкретні координати міста на протоці Дарданелли, згадав його передмістя Галату й Скутару. Це вже був напрямний вияв мистецького руху в бік автентичності на противагу російськоімперській міфології, що готувала підґрунтя для підняття Андріївського прапора над містом Костянтина. Особливо важлива у “Гамалії”, на нашу думку, пісня “У туркені, по тім боці”, яку козаки співають у морі. Вона, поперше, виступає козацькою візієюалегорією турецької держави часів її розквіту. Поскільки ж романтиквізіонер Шевченко у “Гамалії”, як слушно писав Юрій Івакін, не прагнув відобразити якусь реальну історичну подію, а творив “узагальнений образ” історії, варто потрактувати знакову пісню ширше — певним внутрішньополітичним креслеником і для України, навіть сучасної. Так, міцна оттоманська “хата на помості” символізує державну потугу країни, захищеної, як і козацький край, бурхливим морем. Туреччина в образному моделюванні пісні має багату на таляри й дукати казну (не розкрадену владою “проффесіоналів”, як це сталося в Україні), сильні збройні сили, готові до відбиття агресії. Про це поет образно мовив: “у туркені яничари і баша на лаві”. Рівною Оттоманській Порті за цими ознаками Тарас Шевченко хотів бачити власну Батьківщину, символічно відтворивши у пісні для нащадків головні вектори державотворення.

Такий репрезентативно”прикладний” погляд на турецьку Порту, хай і подолану в неісторичній виправі чубатими переможцями, не “знімається” в “Гамалії” навіть картинами жорстокого кровопролиття в дусі тодішньої “романтики жаху” (Дмитро Чижевський). Однак про марність кровопролиття народамисусідами говорить нериторичне питання поета з іншого твору: “За що ми різались з ордами? / За що скородили списами / Московські ребра?”.

Світоглядний розвиток, ідейноестетична еволюція Т. Шевченка сформували й ідею трагізму козацьких походів “у турецькую землю”. Справді, герой поеми “Сліпий” отаман Степан таки повернувся з заморського полону в Україну. Проте за Катерини ІІ там стало так, що “хоч з своєї хати / До турчина в сусіди прохатись”, як воно й було в нашій історії. Проте й це підданство поет побачив не в достатньо ідилічному світлі, як його приятель Семен ГулакАртемовський, творець опери “Запорожець за Дунаєм”, бо у поемі “Іржавець” назвав Олешківську Січ “гореЗапорожжям”.

Тарас Шевченко був свідком становлення сходознавства у Росії. Однак воно виконувало роль ідеологічного забезпечувача колоніального Drang nach Osten Кремля, а не сумлінного дослідника духовних надбань Орієнту. Тому величний “Кавказ” (1847) — новаторське переосмислення східної теми та міфопоетичного “світового” образу Прометея, гуманна інтернаціоналістська інтерпретація історії опанування Сходу Заходом, розвінчання російського експансіонізму. Недарма ще М. Драгоманов протиставив Т. Шевченка О. Пушкіну: якщо українець обезсмертив модус лицарського резистансу кавказьких горців (“Борітеся — поборете!..”), то російський класик у дусі офіціозного урапатріотизму здобувся на заклик: “Смирись, Кавказ! Идет Ермолов… [царський генерал — В.П.]”.

Мусульманський гірський світ український геній протиставив Росії. Адже на Сході не існувало несвободи людини, неможливими були криваві звірства, які принесло “христолюбиве” воїнство, знищуючи цілі аули та вдаючися до тактики випаленої землі. Так потужно до Шевченка ніхто не відтворив деформації психіки колонізаторів (“Чом ви нам платить за сонце не повинні?..)”, не легітимізував визвольної боротьби горців Кавказу, всіх гноблених народів. А критика російського псевдокультуртреґерства виявила розуміння автора: на Сході існувала багата й давня культура вже тоді, коли власне російської не було ще й у сповиточку. Так мужньо й гідно Тарас Шевченко вийшов на прю з колоніальною риторикою імперського центру, гідно протиставився політиці планово веденого нищення народів.

Подібно до “Кавказу”, “киргизькі тексти” поетазасланця, що становлять предмет окремої студії, розкривають його як інтелектуала й митцяінтернаціоналіста, який долав тяжку екзистенцію самотності, зокрема, якісно новою естетичною комунікацією зі східним світом. У цей спосіб Т. Шевченко усправедливив слушність ідей швейцарського філософапанідеаліста Рудольфа Гольцапфеля, висловлених аж через сім десятиліть: чужини, властиво, немає ніде, достатньо ширше відкрити своє серце назустріч людям, утім іновірцям, довкруг себе… Тут слід наголосити: будучи митцемсинтетиком, Тарас Шевченко осягав орієнтальний світ і його людей паралельно як поет і як художник (згадаємо живописні роботи “Гонець сповіщає візира турецького про несподіваний напад Суворова” чи славнозвісні “Дари в Чигирині”. До речі додамо: художником Сходу Шевченко став під впливом Карла Брюллова, який мав змогу мандрувати Туреччиною й робити там замальовки).

Волелюбний “тренд” літературного орієнталізму Т. Шевченка після нього продовжили письменники, що відкривали читачам мусульманську релігійну ідентичність та культурноісторичну психологію, — О. Стороженко, П.Куліш, М. Старицький, Д. Мордовець, І. НечуйЛевицький, І. Франко, А. Чайковський, М. Грушевський, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Козловський, Г. Комарова й ін., зокрема на початку ХХ ст. А. Кримський.

Особливо вирізнимо Пантелеймона Куліша, який у період “пізнього” туркофільства створив поеми “Магомет і Хадиза” і “Маруся Богуславка”, перейняті ідеєю “світла з Востоку”. Він відвідав столицю Туреччини і створив рядки “Нема й не буде другого Стамбула”, опосередковано цим засвідчивши впливовість орієнталізму Шевченка (згадаймо його “Нема на світі України, немає другого Дніпра”). П. Куліш опоетизував красу стамбульських мечетей і благоуханних садів, підніс шанобливе ставлення турків до жінок, знайшов у думах і Корані спільне етичне зерно та зобразив Марусю Богуславку живою ланкою єднання між Туреччиною й Україною.

Творчість Тараса Шевченка любив Назим Хікмет, який присвятив йому свій твір. Мовою нобеліянта Орхана Памука твори найбільшого українця переклали Фахрі Ердінч, Неджаті Джумали, Федора Арнаут. Ці переклади звучали на урочистій академії “Вічний Шевченко”, присвяченої 200ліття від дня народження геніального поета, що відбулася цьогоріч 12 березня в українськотурецькому культурному центрі “Сяйво” у Києві.

Пізнання Шевченка турецьким читачем, розпочате ще А. Кримським, із появою нових видань — таких, як випущений в Анкарі 2009го “Кобзар”, — без сумніву, ще повніше розкриє велич творчої особистості багатострунної людинигуманіста, відкритої до східних народів та їхніх культур, будівника золотих мостів розуміння і взаємної симпатії між Україною і Орієнтом.

 

1 В.Ржевуський першим із європейців таємно відбув прощу до Мекки; він поставляв до дворів європейських правителів арабських скакунів, утім скакунанащадка кобили Магомета. Один із піонерів європейської орієнталістики, він увійшов у творчість поета “української школи” польської літератури Т. Падури та в історію польських визвольних змагань проти Росії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment