Декалог болю, або Що записано в книгу українського буття…

Світлана КИРИЛЮК

 

Ти стань перевізником, нам, наче воля, жаданим…

Мирослав Лазарук “Рахуєш сучки на гладкій, наче лід, домовині…” (зі збірки “Цісарська дорога”)

 

Сьогодні вже багато написано про складні й трагічні сторінки української історії середини ХХ століття — тут і документальні праці, й розповіді очевидців, і художні тексти, в яких ці сторінки оживають поновому, вростаючи в сучасну історію України з її новими героями, жертвами і зрадниками — тими, хто “приречений” на такий “посаг” уже за межею нового віку…

Книжка Мирослава Лазарука “Посаг для приречених” вписана в коло подібних студій, бо створена на основі реальних фактів, але художньо осмислених, пропущених крізь “сито” часу і власних асоціацій, власного життєвого досвіду, — того, що дає людині можливість втриматися, не випасти з вічного колообігу буття, зрештою — бути самим собою. Автор не випадково окреслив жанр твору як “роман у новелах”. Кожна з “новел” у цій книжці — це окрема “нечувана подія”, здатна потрясти читача своєю непередбаченістю і трагедійністю, бо “виходом” чи “розв’язкою” для більшості персонажів стає смерть або тюрма й заслання. “І світ очманілий нехай хоч на мить заніміє”, — так написав Мирослав Лазарукпоет в одному з віршів збірки “Цісарська дорога” (2011). Можливо, вже тоді творилася книга “Посаг для приречених” — не лише як рефлексія на минуле власної родини, а як виразна реакція митця на наше небуття, на нашу, за висловом Оксани Забужко, національну непритомність. Бо й справді, “За Вкраїну уже не вмирають, / Бо й вона ще не та, як не ті й однострої, / Полягли, повмирали всі воїгерої, / Полишалися ті, хто вмирати за неї не вміє…” (“Заграй собі на тилинці…”). Це рядки“провокація”, своєрідне “щеплення” на видобування духовних національних первнів, на реакцію сумісності/несумісності з недалекою в часі Історією, що випробовує нас досі, пропонуючи як відповідь на ці слова нові приклади жертовності й героїзму молодих людей…

Отже, такі “щеплення” вкрай потрібні, аби замислитися над багатьма проблемами минулого й сучасного, над нашим буттям. І роман у новелах Мирослава Лазарука “Посаг для приречених” виявився дуже своєчасним твором, покликаним не просто заповнити тематичну “нішу” в національному письменстві, а насамперед оприявнити проблему осмислення й сприймання того непростого досвіду, розкрити вузлові “точки перетину” минулого й сучасного на прикладах доль найрідніших людей, на прикладі власного “співжиття” з цими “історіями”. Зрештою, така “провокація” таки виправдала себе — нове покоління героїв довело власними життями, що цей досвід здатен стати покликом крові… “Що закладено у твоїй крові, того ніхто і ніщо не зможе змінити. Кров сильніша за все на світі. І якщо вона тверда й непоступлива, то що тобі лишається в житті? Лишень гартувати її, щоби не зм’якла, боронь Боже, не покололася на дрібні шматочки, з яких уже ніколи не скласти тверді камінної. Отако! Без твердої крові ні Богові, ні людові, либонь, не послужиш…” — так роздумує отець Павло (новела шоста “Гостинець на Голгофу”).

Упродовж багатьох років простежуючи — книжка за книжкою, публікація за публікацією, — творчий доробок Мирослава Лазарука, переконуюся в тому, що письменник завжди прагне “розворушити” свого потенційного читача — він привертає увагу до часто невигідних, іноді цілком незручних тем і проблем культурного сьогочасся. Вважаю, що часто це робить автор несвідомо, якісь внутрішні (оті самі!) поклики “крові” (у романі “Посаг для приречених” автор не випадково сам на цьому наголошує: “Я творю за велінням генів і крові…”) спонукають відновлювати й відкривати перед нами те, що поряд, що на “поверхні” й доступне нашому сприйманню, але ми недобачаємо, минаємо, не завважуємо, а деколи й ігноруємо багато важливих речей, події, людей… Як на мене, то це характерна творча риса митця Мирослава Лазарука — видобувати на “поверхню” нашої уваги, оприявнюючи ті чи ті, на перший погляд, маргінальні явища й проблеми, аби згодом вони постали як головні. Це навіть не наполегливість, радше — упертість і подиву гідна затятість, що зрідні упевненості в правоті й істинності того, до чого докладаєш зусилля.

Прочитавши книжку “Посаг для приречених”, багато зрозуміла й відкрила для себе. Саме цей роман у новелах може слугувати своєрідним “ключем” для розкривання текстів Мирослава Лазарука — і прозових, і поетичних чи мистецтвознавчих. Звідси беруть початок усі “точки відліку” й вісі “перетину” в його творчості — того, без чого людина не здатна вповні явити світові власну творчу сутність. Письменник мусить мати свою “історію”. І навіть тоді, коли вона залишається нерозказаною, ще не відомою для читача, вона все одно існує, вона виявляє себе опосередковано — через знаки, певні коди, символічні образи й окремі деталі. Але вона є, і читач її відчуває. Маю на увазі передовсім власний досвід сприймання творів Мирослава Лазарука — я завжди знала, відчувала, що за поетичними рядками письменника щось існує — воно не назване, але означене. Воно, як тінь, переходить текстами, спонукаючи до розгадування цих таємних послань, “сюжетів”, алюзій. Мені вже доводилося писати про згадувану збірку “Цісарська дорога”, і я добре пам’ятаю стан пошуку відповідей на те, що ословлене в книжці, що назване, але постає “скалкамиуламками” якоїсь одної драми — не до кінця з’ясованої, лише почасти напіввідкритої для читача. Саме звідси починається Мирослав Лазарукписьменник — його досвід відкриваннядлясебе цієї історії власної родини (врешті — як результат такого досвіду — створення власної “родинної хроніки”) і є його шляхом у літературу — поступовим і органічним, як стежка на пантір, як долання усіх попередніх “вимірів” задля здобування сенсу буття (українського буття!) — усвідомлення ваги (важкості, ваговитості) “посагу”, отієї діалектичної взаємопов’язаності, де Покрова виростає у центральний символ, стаючи початком (бо “… не можна заново почати, / Що збагнути вчора ти не зміг…”), як запитання, відповідь на яке покликаний дати сьогодні кожен із нас (“А де твій сардак і кептар, / Де гвер і топір, і збруя? / Ти маєш іти на війну, / Бо наші отави толоче, / Ліси молоді плюндрує / Лихвар і защедрий шинкар, / Що кров’ю своєю годує / Таки ж сатану. / І, ноги звісивши, всівся / На золотий вівтар…” (“Замість промови на врученні премії “Князь роси” імені Тараса Мельничука”). Ще в збірці “Пантір” стикаємося з поезією “Дві війни”, окремі рядки якої “вписані” в контекстуальну площину роману “Посаг для приречених” (зокрема в проблемний вимір однойменної новели): “Бо хтось тебе встиг звоювати / У попередньому житті…/ […] Воювати таки доведеться / Із тим, хто вселився у тебе / І величається двійником…”.

Роман у новелах Мирослава Лазарука “Посаг для приречених” — це твір про кожного з нас, незважаючи на те, чи маємо ми за плечима подібні “історії”. Але зяючі ніші й травми, пов’язані з колоніальним досвідом батьків і дідів, “промовляють” до нас із минулого (“Нутро, з якого випалено й глину, / Зоставлено лиш сажу порожнеч…”), і оживити їх, надати буттєвого сенсу покликані митці. До національної книги буття записано слова і вчинки, наші долі, а її сторінки обпалені трагедіями — жертовним геройством і підлими зрадами (але ж — геройство завжди жертовне, а зрада апріорі підла!). І про це все написав Мирослав Лазарук у своєму романі в новелах. Їх (новел) десять — як заповідей Божих. Незважаючи на те, що в кожному творі маємо різних людей із різними долями, у центрі все ж — лише один персонаж. Він є то оповідачем, то споглядачем подій, які відбуваються. Крізь призму його долі “просвічують” долі інших членів родини й зовсім чужих людей, пов’язаних із ними. Автор не випадково обирає жанр “роман у новелах”, оскільки роман має дуже виразне хронологічне обрамлення, ба навіть “точки відліку” — про Покрову вже згадувалося, крім того, ще однією “точкою відліку” є 24 серпня як початок нового буттєвого циклу в національній історії (як і в житті автора — народження внучки Євдокії напередодні “знакового” дня в рамках “родинної хроніки”, котрою вона й розпочинається — 24 серпня 1991 року — в той день помирає тітка Анна). Направду, така “тонка між небом і землею нить” (“Земне нутро не міряне, не зриме…”), така гірка, аж пекуча правда буття, що здатна відкритися вповні тим, хто бачить і чує (вслухається), як “ходить по мертвому цвинтару Бог…” (“Аж по рукоять”), коли надходить болісне прозріння (“…світло — це ми самі / Коли покидаємо землю / Чи вона проминає нас / Бо водночас / Не можна бути і зіркою й тінню / А тільки одним…” (“Світло не можна побачити…”)).

Цитовані рядки віршів Мирослава Лазарука зі збірки “Пантір”, як і окремі твори з поетичної книжки “Цісарська дорога”, вписані в ідейнотематичні й проблемні виміри роману “Посаг для приречених”. Чого варті, наприклад, “історії” з “Цісарської дороги” — окремий розділ збірки має назву “Снігові балади сибірської Туркині” (поезії “Наша географія”, “За Воркутою, аж під Тюкалою…”, “Сніг на Покрову сорок шостого”, “Снігова балада про сибірську Туркиню (Пізній спогад про юну маму)” та інші), що сюжетно перегукуються з новелами “Безіменні герої”, “Явлення Богоматері”, “Посаг для приречених”. Або ж вражаюча “історія” про юних Романа, Раю і Мишу, якому нема й шістнадцяти, про їхню страшну смерть від вогню в церкві Різдва Пресвятої Богородиці (новела п’ята “Запалені дзвони”) — її автор ословив у “Новелі про трьох героїв, заживо спалених у церкві”, присвятивши поезію в збірці “Цісарська дорога” Степанові Бандерімолодшому.

І таких зв’язуючих текстів“ланок” між поезіями й романом у новелах можна віднайти чимало. Вражає своєрідна енергетика творів письменника, здатна “втягувати” у своє силове поле, не відпускаючи, не даючи можливості перевести подих, не даючи можливості озирнутися… Якусь вічну істину відкривають вони для нас. Бо й правда: “Але яка тобі справа до всього, що в нас робиться…”. Так каже один із персонажів новели першої “Смертию смерть поправ…”. Уже можна було б розказати про те, що раніше приховувалося, не ословлювалося, не надавалося до осмислень, але… хіба розкажеш кількома словами те, що виміряно долями, життями людськими… Так у романі оприявнюється, виразно прокреслюючись оце між. Невидима межа між — між тими, хто тут, і іншими — тими, кому цей світ (світ “приречених”) чужий. Іноді ці світи зближуються на дуже близьку, тонку й невидиму відстань — наприклад, завдяки єдиному слово “синку” (у новелі другій “Пієта” солдат дозволяє Парасці забрати тіло вбитого сина Яся) чи через усвідомлення вищої правди життя в тому часі сумної української історії (вона відкривається дипломованому молодому лікарю Веніаміну Сліпушенкові, героєві новели шостої “Гостинець на Голгофу”, який виріс у “принциповій радянській сім’ї” й отримав після закінчення медінституту на Донбасі направлення на Західну Україну). Саме межа між набуває статусу визначальної в цілісній концепції твору Мирослава Лазарука, вона прокреслює події в перспективі: “Але ті, які їдуть на Захід, не знають того, що знають ті, котрих везуть на Схід. І навпаки. Знає все тільки той, хто на небесах. Але хіба ми вміємо Його чути, а тим паче, слухати? Тому їдуть, їдуть, їдуть, не можуть зупинитися. Ніби вони втрапили у часову божевільну чорторию, яка вміє закручувати людські долі так, що ніщо не спроможне розкрутити цю безупинну центрифугуколоворот, це глибоченне буркало, котре утворилося після багатолітнього лихоліття, дно якого вкрите мільйонами трупів, поламаних кісток і таланів, поруйнованих надій і сподівань”. Щоби почути, щоби відкрити — для цього потрібні ті, кому ось цю межову лінію між під силу подолати, перетнути, закреслити чи бодай оприявнити. Чи не тому цю непросту місію (своєрідну роль перевізника) перебирають на себе митці.

Автор розкриває перед читачем не просто “історії” доль своїх персонажів (документальність оповіді у творі фіксована й декларується через імена, топоси, конкретні реалії та дати), він творить власні філософські сентенції, що дають можливість сприймати роман у новелах “Посаг для приречених” як текст філософського звучання. І сприяють цьому своєрідні авторські відступи, що подекуди позначені публіцистичністю, авторські роздуми — насамперед над самим собою (тут варто згадати новелу дев’яту, яка дала назву романові, та новелу десяту “У переддень Воскресіння”). Слова з новели “Пієта” (“Бо хто може нині сказати, в чию хату завтра постукає горе…”) перегукуються з рядками з новели “Гостинець на Голгофу”: “Хіба ж чоловік винен, що його застрелили. Кожного ж можуть застрелити…”. Між ними глибинна прірва — передчуття й очікування смерті, з одного боку, і смерть як результат такого очікування — з другого. Подібних прикладів із роману можна наводити багато — вони тяжіють до афористичності. Хоча інколи здається, що автор поклав собі за мету говорити до читача просто й виразно, не надуживаючи його довірою — розповідаються ж бо дуже драматичні й реальні історії з життя. Можливо, саме це і є головною спонукою до філософської виповненості текстів, їх афористичної сили: “Бо навіть виживши, можна раптом померти в неволі” (новела восьма “Ті, що стріляють у спину”). Або ж інші рядки зі згаданого твору: “… бо ті, що стріляють у спину, не вміють промахуватися… […] Ті, що стріляють у спину, не народжуються і не помирають, але й не живуть. Бо для такої мети — стріляти у спину — неможливо народжуватися”. Чи з новели “Посаг для приречених”: “Допоки існуватимуть наші спини, доти й не переводитимуться стрільці…”. Вони “кореспондують” із поетичними рядками Василя Герасим’юка (“не ті, що стріляли у спину, не ті, що прийшли, як святі…”) — поета, котрому вдалося вибудувати власний архетипний “знак” на означення певного хронологічного відтинку в українській історії. Подібними “знаками” промовляє до читача й письменник Мирослав Лазарук — аналізований тут роман у новелах мовби узагальнює художні пошуки митця, виявляючи, поряд із названими характеристиками, й інші особливості його авторського стилю. Зокрема бездоганну налаштованість на “відкритість” до свого читача — авторові неможливо не вірити, не довіряти (це відчуття не полишає від першої новели “Смертию смерть поправ…” і до останньої — десятої — “У переддень Воскресіння”). Ще варто наголосити на одній важливій рисі твору Мирослава Лазарука — його вмінні витворити певний “настрій” моменту чи ситуації, настрій, що постає не завдяки тому чи тому описові (наприклад, пейзажу), а твориться через окрему деталь, певний (подекуди впізнаваний) “знак”. Тут варто звернути увагу на те, що більшість подій відбуваються у романі вночі — своєрідним “знаком” або ж критерієм тут виступає світло (світло місяця / темінь, подекуди опозиційність набуває очевидної виразності — день / ніч, вона співвідносна з іншими опозиційними парами: праведність / неправедність (“Такі часи настали, що, певно, й пан Біг не розбереться у праведності чи неправедності людських діянь”); любов / ненависть (“Бо вибору між любов’ю і ненавистю їм ніхто не давав…”). Твір побудований на цьому протиставленні, невипадково слідчі, які допитували Доцю та інших заарештованих, “боялися світла” (новела четверта “Безіменні герої”). Дещо інше смислове навантаження має картина нічного похорону Яся в новелі другій (“Пієта”): “Чорні тіні повиходили з хати й потягнулися за домовиною на возі […] Завив тужливо Антосів Бровко. Хтось крикнув на нього, але він продовжував завивати ще жалібніше, ніби і в собачому серці існує місце для туги і співчуття. Так він і супроводжував процесію, поки вона повністю не розчинилася в нічній імлі, що поглинула все довкола своєю непроглядністю та безпробудністю. Позалазила вона і в людські очі, вуха і роти, заслонила ніби назавше. І ніхто не відав, як має визволитися від цієї темнющої напасті, ім’я якій — біда, безсилля і туга”. Автор “програмує” цю темінь, позбутися якої можна лише завдяки внутрішньому світлу, носіями якого стають ті, хто здатні в темних хвилях власного життя зберегти віру й силу, — як героїні новели “Явлення Богоматері”, як оповідач “центральної” новели “Посаг для приречених” (“Аж нарешті туман із моїх очей розвіявся і я їх усіх розпізнав… […] Але коли розпізнав, стало ще огидніше: адже й серед них могли бути ті, хто доносив на мене, на своїх друзів. І задля чого? Задля якого порятунку? Їм, либонь, також пальці в двері не вставляли. Ось коли стало посправжньому страшно… […] Стало ще кепськіше, ніби ти опинився на відтятій від світу крижині і плинеш у невідомому напрямку”). Стан прозріння, відкривання очевидного тут відбувається за посередництва світла (“Повний місяць світив у втомлені вічі”). Відбувається осмислення багатьох важливих речей у внутрішньому світі молодої людини, зокрема сутності поразки як “посагу” душі, як того, що здатне змінювати кожного з нас: “Поразка — це наш спільний посаг, тому нести його кожному, не ухиляючись, не перекладаючи на інші плечі й душі. Бо цей посаг — для приречених”. Цілком закономірно, що роман у новелах завершується твором “У переддень Воскресіння”, — ця новела концептуально “замикає” рамки оповіді, розриваючи “коло приреченості”. І хочеться вірити, що назавжди. Хоча те, що записано в нашу книгу буття, залишається з нами, бо воно в нашій крові…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment