Життя і творчість видатного шевченкознавця Миколи Мацапури

Олександр ПИРОГОВ,

м. Радомишль

Фото з архіву автора

 

Мати, Тереза Романівна Подковінська, з великого шляхетського роду. Вона була лагідна і дуже любила свого єдиного сина. Як майже всі жінки в місті, вела домашнє господарство. Мали дві корови, свині, кури, гуси. Зубіч охайних будинків — фруктовий сад, серед дерев чимало квітів, мальви, бузок, кущі калини. Батько, Іван Ананійович Мацапура, за походженням із селян, рано залишився сиротою. Замолоду якийсь час працював у КиєвоПечерській лаврі, був дуже віруючою людиною. Народився М. І. Мацапура 10 серпня 1900 року в місті Радомисль Київської губернії. Батько, Іван Ананійович, мав кілька робітничих професій і побудував для сім’ї два будинки по вулиці Великій Житомирській № 39. Здібний, серйозний, наполегливий у всіх справах, за які брався. Ці риси характеру, напевно, передалися і Миколі Івановичу. Батько працював лісником у Радомисльському лісництві. Зачарований садом і лісом, Микола на все життя зберіг любов до поліського краю.

Його дядько, рідний брат матері, Василій Романович Подковінський, тримав у місті пекарню та кондитерську. У ній французька здобна булка коштувала 5 копійок до обіду, а після обіду 3 копійки, бо вважалася черствою. Василій Подковінський відкрив перший у місті кінозал, у дощатому сараї. Тоді він називався сінематограф. Згодом переніс його до місцевого театру, який називався “Експрес”, де двічі на тиждень демонструвалися фільми. Хоч для учнів вхід у кінозал коштував досить дорого, Микола не пропускав жодного сеансу. Дядько завжди пропускав без квитка.

1911 року в Радомислі відкрили чоловічу гімназію. Микола Мацапура став одним із перших учнів. У Радомисльську гімназію приймали з православних, переважно заможних, родин. Учні, які добре вчилися — звільнялися від плати за навчання. Директором гімназії був Н. Л. Сеферовський, вимогливий учитель, який прищепив багатьом вихованцям любов до історії та літератури. Вчителі гімназії мали вищу освіту, знали свою справу. Якщо учень отримував “трійку”, то це означало, що він знав на “четвірку”, знав добре. Якщо ставилась “п’ятірка”, то можна бути впевненим, що той гімназист виявляв відмінні знання. Микола Іванович вчився на п’ятірки і по закінченні гімназії отримав похвального листа. Навчання в гімназії велося російською мовою. З іноземних мов вивчали латину, давню грецьку, французьку, німецьку. Можна тільки дивуватися, як Микола Іванович, знаючи стільки іноземних мов, зберіг на все життя любов до батьківської мови.

У роки визвольних змагань громадянської війни влада в місті з десяток разів переходила з рук у руки. Вітри історії добряче потріпали місто. Майже повністю порушився зв’язок із зовнішнім світом. 17 вересня 1919 року 58 стрілецька дивізія Червоної Армії зайняла Радомисль і Миколу Івановича примусово мобілізували, незважаючи на те, що був єдиною дитиною в родині.

По закінченні тих буремних подій, періоду НЕПУ і т. ін. у 1932 — 1933 рр. М. І. Мацапура навчався в Автошляховому інституті у Харкові. Водночас там же почав працювати в 1933 — 1934 рр. завідувачем меморіального відділу науководослідного інституту Т. Г. Шевченка. Із 1934 до 1941 рр., будучи завідувачем фондів, а потім і заступником директора з наукової частини галереї картин Т. Г. Шевченка у Харкові, брав участь у виявленні та збиранні малярської спадщини та матеріалів, пов’язаних із життям і творчістю Т. Г. Шевченка. Ця діяльність стала основною в житті М. І. Мацапури.

У 1940 — 1941 рр. закінчив курси з підвищення кваліфікації наукових працівників художніх музеїв при Державному Російському музеї у Ленінграді. З початком війни (1941 р.) здійснив евакуацію з Харкова на Схід фондів оригінальних творів Харківської Державної Галереї картин Т. Г. Шевченка Київського Будинку музею Т. Г. Шевченка, що на той час опинилася в Харкові. У 1943–1944 рр. був заступником директора Державного літературнохудожнього музею Т. Г. Шевченка в евакуації у місті Уфі. В цей час виявив місцезнаходження евакуйованих шевченківських раритетів у Новосибірську. Там вони зберігалися разом з унікальними колекціями Третьяковської галереї. Мацапура здійснив їхній переоблік і перепакування, а також брав участь у реевакуації шевченкознавчих фондів через Москву до Харкова. Із 1945 до 1948 року влаштував кілька виставок до шевченківських свят у картинній галереї Харкова. 1948 року після постанови ЦК КПУ та ради міністрів УРСР про відкриття у м. Києві державного музею Т. Г. Шевченка М. І. Мацапура всі цінності колишньої галереї, картини Т. Г. Шевченка в Харкові, а також колишнього Центрального музею Т. Г. Шевченка та Будинку музею Т. Г. Шевченка у Києві цілими та неушкодженими перевіз із Харкова до Києва. За 8 місяців, із 1948 до квітня 1949 року під його керівництвом повністю переобладнано приміщення по вулиці Шевченка, 12, і створено нову велику експозицію (з 24 залів).

М. І. Мацапура знаходив час для пошукової роботи, мистецьких досліджень. Винятковий дар пошуку, поєднаний із невичерпним ентузіазмом, — це дуже багато. Але й цього буває замало. Щоб приступити до музейної справи, потрібні і любов, і натхнення, і віра. 24 квітня 1949 року в сонячний день Великодня люди зі служби Божої йшли на відкриття музею Кобзаря, а від Володимирського собору до самих дверей музею, над якими висів портрет у вінку з барвінку, вишикувалася черга. Треба було мати неабияку мужність і твердість характеру, вміння переконати, щоб призупинити дію постанови Л. Кагановича про те, що в Києві не потрібен музей Шевченка. Він — директор, завжди вмів відстояти музей, свій колектив.

Із 1944 до 1953 року був заступником директора з наукової частини і директором Державного музею Т. Г. Шевченка у Києві. 1953 року його призначили директором Київського Меморіального Будинкумузею Т. Г. Шевченка. З 1957 року Микола Іванович на творчій роботі за станом здоров’я. М. І. Мацапура брав участь у створенні кількох музеїв та їх експозицій: Державного заповідника “Могила Т. Г. Шевченка” в Каневі (1944 — 1951 рр.); літературномеморіального музею М. О. Островського в м. Шепетівка (1947 та 1950 рр.); літературномеморіального музею І. Я. Франка у м. Львові (1947 — 1948 рр.); брав участь у побудові експозиції музею Т. Г. Шевченка для Канади (1951 р.) і музею І. Я. Франка для Канади (1954 — 1955 рр.). М. І. Мацапура багато працював над дослідженням творчості Шевченка художника і його оточення та у царині образотворчого мистецтва загалом. Був одним із упорядників та автором низки атрибуцій і коментарів до академічного видання “Тарас Шевченко. Мистецька спадщина” у 4х томах та низки статей до Шевченківського словника.

1965 року М. І. Мацапуру прийняли у члени Спілки художників України в секцію мистецтвознавства. Все своє свідоме життя Микола Іванович перебував у творчому пошуку. Перелік праць, статей у газетах, журналах, збірниках охопив би не одну сторінку. Працював до дня своєї смерті — 3 січня 1974 року. Похований на Берковцях.

Навесні 2012 року відбулася презентація книжки про Миколу Івановича Мацапуру — “Дослідник на ниві шевченкознавства”. Працю упорядкувала донька Миколи Івановича — Тетяна Мацапура, передмову написав заступник директор Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ Сергій Гальченко, який свого часу був директором цього славетного музею. Згадували та говорили про попередників, фундаторів — тих, хто стояв біля витоків літературнохудожнього музею і започаткував дослідження робіт Шевченка. На презентації видання, на жаль, уже не було багатьох колег і соратників М. І. Мацапури, тих, хто починав свій шлях у музеї і присвятив життя цій благородній справі. Залишилося мало людей, які знали Миколу Мацапуру. Але у книжці, підготовленій і виданій донькою науковця, котра бачила, як створювався музей і в свої юні літа розуміла важливість цієї справи, розкрито те, про що не говорилося роками.

Нині в Національному музеї Тараса Шевченка експонуються акварельні портрети Крилова, Жуковського, Овсянникова, які розшукані, витребувані й досліджені свого часу Мацапурою. Микола Іванович не здобув гучних титулів і звань. Заслуга його в тому, що, працюючи в музеї національного поета, він продовжив справу своїх попередників, став визначним музейним працівником і директором, подав добрий приклад тим, хто прийшов після нього і посправжньому любить свою працю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment