Старого Щастя не буде

Від профспілки

до “Айдару”

У мирний час Алекс займався профспілкою машинобудівників Луганська. Коли з адміністрацією підприємства “Луганськтепловоз” не вдалося знайти спільної мови, громадська діяльність була призупинена. Алекс втратив роботу. Від 28 листопада 2013 року він 4 місяці провів на Майдані у другій сотні, на другій барикаді.

— Після перемоги, сліз і смертей Майдану Ви повернулися додому, що Вас найбільше вразило?

— У півмільйонному Луганську вже почався рух сепаратистів. На їхні мітинги звозили автобусами з різних районів області не більше 4 тисяч осіб. Влада нічого не робила. Перше відчуття було, що все — за домовленістю. І багато чого можна було не допустити, адже в самому місті не було масової підтримки сепаратизму.

— Коли шеврон “Айдару” у Вас з’явився на рукаві?

— Офіційно я був оформлений тільки 6 серпня. Спочатку батальйон і не називався “Айдар”. Під час президентських виборів група озброєних сепаратистів приїхала у Новоайдар, щоб зірвати їх. 25 травня у нас був перший бій. Ми з однодумцями туди виїхали оперативно й успішно провели операцію.

А батальйон “Айдар” починався з майбутнього комбата Сергія Мельничука, який приїхав до мене в Луганськ. Із ним познайомилися через “Самооборону”. Коли зрозуміли, що в Луганську нічого не вдасться організувати — міліція на боці сепаратистів — поїхали в Сватове, де були проукраїнські сили. Там безуспішно намагалися на базі Сватовського військкомату створити загін опору і почули: “Неприємності нам не потрібні”. Вимушено (15 осіб) окопалися в лісі Троїцького району. Мельничук “вибив” зброю для нас. А офіційно, на папері, військова частина була створена пізніше.

 

Настрої Донбасу

— Фішка сепаратистів і Росії, що на Донбасі ситуацію спровоковано Майданом і підйомом націоналістичних настроїв. Ви чули це тоді від місцевого населення?

— Частина населення, хто не вміє аналізувати, вірить пропагандистським російським телеканалам. Зараз на Донбасі тільки російське телебачення. У мене є знайомий, який завжди був проросійський, “не розумів” української мови. Таким залишався, поки Росія не окупувала Крим. Я був на Майдані, а він телефонує: “Ти глянь, що відбувається! Це ж Путінсволота — у сусіда хата горить, а він із неї телевізор тягне!”. Оце було ставлення етнічного росіянина до української ситуації в державі.

А родич із Антрацита виправдовувався: “Прийшли бандити зі зброєю, і міліція стала на їхній бік”. Просив швидше їх визволити.

— Які настрої домінували в луганців?

— На мою думку, в обох ворогуючих сторін є зацікавлені у посіві якнайсильнішої ненависті у душах місцевого населення до всього українського. І щоб конфлікт тривав якомога довше, щоб було якомога більше загиблих. Після перемоги у кожного загиблого (з обох сторін) залишаться мінімум 20 осіб, які будуть ненавидіти тих, хто убив близьку їм людину. Очевидно, що все йде саме за цим сценарієм.

Я ще навесні передбачав, що війна триватиме довго… Переможноокрилююча війна підіймає дух людей. Що потім робити зі свідомими? Вони ж можуть спитати у влади: а що ви зробили? Це нікому не потрібно. Треба людей вимотати, щоб якась частина загинула, інша — отримала інвалідність, решта має стомитися від війни.

Не секрет, що без військових операцій солдати стають пасивними і пригніченими. Морально виснажений народ сприйматиме будьяку владу, аби мир. Така моя суб’єктивна думка.

— Які головні об’єднуючі і роз’єднуючі настрої мешканців Щастя?

— У різні періоди були свої настрої. Щастя було сепаратистським містом. Коли “Айдар” узяв Щастя, всі швидко побачили, хто є хто. У Щасті було краще, ніж у Луганську: магазини працювали, ніхто нікого не чіпав.

Незадоволеного населення була незначна частка, переважно жінки. Спілкувався з 3040річними. Вони — за сепаратизм. Коли наші відступили, і Щастя почали обстрілювати, багато людей звідти виїхало. Настрої населення знову змінилися: вони хочуть жити мирно.

— Люди Лугандонії налаштовані на автономію у складі України?

— Скоріше — ні. Звісно, у телефонних розмовах частина людей говорить тільки про труднощі, але більшість благають про звільнення території. Ситуація нагадує сталінські часи, коли сказати зайве — собі на шкоду.

На Донбасі панує атмосфера страху. Мешканці регіону застосовують спосіб захисту — говорити, що в них усе добре.

— Як відчувається вплив пропагандистської машини?

— Коли їздив територіями Донбасу, то бував на неконтрольованих ділянках. Люди базікали: “Зараз прийдуть “бандерівці” і “нацики” і будуть убивати”. Їх було складно переконати у протилежному.

— Розкажіть, як прожити один день у Щасті?

— Робота для місцевих є тільки на ТЕЦ. Можливо, комунальні служби працюють. Оголошували, що школа має запрацювати.

Поки працювали супермаркети, було все добре. Але навіть тоді батальйон з волонтерських запасів допомагав бідним і родинам із дітьми продуктами і необхідними речами, бо влітку вони не отримували ні соцвиплат, ні пенсій.

— Чому Ви не вивезли рідних від війни подалі?

— Батьки із 40х років. Їм пропонували виїхати, але вони відмовилися. Якщо на тиждень усе залишити — пограбують. Мародерство там процвітає.

На жаль, люди зі Сходу не можуть сподіватися на державне страхування від втрати майна. Такий Закон нині дуже потрібен, і це могло б повернути обличчям східняків до Києва.

 

“Айдарівська” аналітика

— Які особливості цього конфлікту на державному рівні?

— Це чистої води війна. Якби воювали між собою місцеві, то війна уже давно закінчилася б. Місцеві не хочуть, щоб стріляли по їхніх будинках. Окупантам усе одно по кому стріляти.

— Коли молоді воїни самовіддано гинуть за Батьківщину — це не залишає байдужим нікого. Як Ви, учасники війни, оцінюєте АТО?

— Назву АТО, що не відповідає реальному стану на фронті, треба змінити і ввести в державі військовий стан. Щоб усі державні й бізнеспідприємства працювали на оборону країни.

Я довго не був у Києві. Приїхав і відчув, що тут війни немає. Люди ходять до ресторанів, у театри — розважаються. А війна десь там… по телевізору.

— Який результат від “днів тиші”, зокрема — 9 грудня, коли люди гинули також?

— Коли нас змусили залишити оборонні позиції, ми мали втрати. “Перемир’я” дало сепаратистам моральну зверхність. Люди до них почали тягнутися. У них з’явилася надія на перемогу. Цього не можна допускати.

На війні багато чого робиться непродумано, ніби вона спеціально затягується. Луганськ давно можна було взяти. Сепаратистам здали всю територію, з якої нас легко контролювати. Вони нас обстрілюють, бо впритул підходять до висот, із яких видно місто Щастя та інші населені пункти. Замість того, щоб узяти всі стратегічні висоти навколо міста для контролю над Луганськом, командування АТО наказало відступити за “Металіст”. Ми стали на позиції, з якої міста не було видно. Керівництво АТО пояснило наказ так: “Ми не зможемо утримувати позиції — нам не вистачить сил”.

— На Вашу думку, у чому успіх українських військових? Які найвдаліші дні війни?

— Операції, розроблені безпосередньо батальйонами, відбувалися успішно, хоча вони не були повномасштабні і не узгоджені з Центром.

Безглуздям АТО було закриття кордону. Це абсурд повний — коли позаду територія не контрольована. Провести війська можна, але утримати їх і щоб вони вижили — ні. Тоді частина українських бійців загинула, решта виходила через Росію.

— Які Ваші прогнози щодо закінчення війни?

— Доки влада вагатиметься, війна триватиме. Коли владі не буде куди дітися, вона змушена буде завершити війну.

— Війна закінчується перемогою або поразкою…

— Нас перемогти складно, адже воюємо не завдяки якимось можливостям, а наперекір складнощам. Майдан показав, що самоорганізація населення вища, ніж зовнішня організація. Те саме можна сказати і про батальйони добровольців. Завдяки силі духу можна перемагати. Моя думка, що у війні мають брати участь добровольці.

— Як солдат цієї війни, якби мали змогу вийти на контакт із вищим керівництвом держави, які вимоги поставили б?

— Спочатку — це військовий стан, потім заміна всього керівництва так званого АТО. Із бойових офіцерів — підполковників або полковників — має формуватися Генштаб. Генералів там не повинно бути, бо це люди, які отримали генеральські звання у мирний час.

 

Європа чи Азія

— Чи відчуваєте різність українців сходузаходу, півдняпівночі, Центру? Чи варто педалювати тему ментальності регіонів?

— Наша інакшість не залежить від національності, мови чи місця проживання — тільки від світосприйняття. Корінь у менталітеті: він є європейський і азійський. Азіату потрібен цар, він під когось має лягти.

— А нам здається, що менталітет Донбасу совковий…

— Азійський тип світосприйняття і є совковість. Усі азійські цивілізації будувалися за принципом піраміди, де один — володар, а всі інші — його раби. А європейські цивілізації зароджувалися як демократичні соціуми.

 

Старого Щастя не буде

— Що Ви не зможете зітерти з пам’яті?

— Смерть друзів, особливо тих, кого я привів у батальйон.

— Офіційна цифра втрат на війні відповідає дійсності?

— Із нашого боку — більшменш відповідає, із протилежного — ми не можемо порахувати. Коли була трагедія під Іловайськом, то з різних джерел (неперевірені дані) фігурувала інформація про масові розстріли у повернутих “Айдаром” населених пунктах за зраду ЛНР. Адже там було багато людей, хто нас підтримував. У Новосвітловці навіть діти показували будинки сепаратистів. Найсумніший момент був, коли наші відійшли…

— Яким чином Вам вдається фільтрувати інформацію, відрізняти правду від брехні?

— Зараз складно з надходженням інформації. Телевізори та інтернет у польових умовах майже недоступні. Тому ситуацію аналізуємо з реалій війни.

 

“У чому, брате, сила?”

— “Айдарівці” підпорядковуються Генеральному штабу?

— “Айдар” — структура Міноборони. На війні відповідаємо за конкретну ділянку фронту і постійно там перебуваємо. У інших підрозділах є проблема ротації. Свіжі бійці мають вивчити місцевість, зрозуміти ситуацію. І на жаль, наступного разу їх сюди не присилають, а відправляють в інше місце. Це нерозумно.

— Ми чуємо багато про солідарність бійців. Чи дружні між собою солдати?

— Навіть якщо є упередженість бійців щодо командирів — “хто з ким піде у розвідку” — розборок ніяких не було. У бою один одного підтримуємо. Були моменти, коли прибували нові бійці, а якийсь командир намагався їх “строїти”, щоб показати себе перед Центром. Тоді самі “місцеві” бійці пояснювали, що вони тут давно і краще знають ситуацію. А взаємодопомога у нас завжди була, особливо помітно це на блокпостах.

— На чому тримається Ваш бойовий дух?

— Зігріває бажання змінити життя в Україні на краще. Багато хто вірить, що можна швидко подолати ворога і прийти у Київ та спитати у влади за зради. Але бачу, владі краще вдається притягати бійців до відповідальності за втрати на цій війні.

— Скільки коштує один тепловізор?

— Невеликий тепловізор коштує 12 тисяч доларів. Це неймовірна сума для нас. Жодного не купили через дороговизну. Якщо брати до порівняння безпілотники, що є на озброєнні в армії, то вони коштують сотні тисяч доларів. А тепловізор для нас вкрай необхідний. На це мають зважити в Міноборони. Вдячні волонтерам, які ініціювали питання виробництва безпілотників. Апарат дуже допомагає, коли немає супутникового зв’язку.

— Якщо завтра закінчиться війна, чим Ви будете займатися?

— Як і до війни — громадською діяльністю.

— Щоб Ви хотіли сказати людям через нашу газету?

— Щоб скоріше закінчилася ця війна, треба тиснути на владу.

 

Записала і сфотографувала Наталя КУЛІШ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment