Василь ШПІЦЕР,
член ради “Просвіти” Галицького району, м. Львів
2 грудня 2014 року Верховна Рада обрала черговий Кабінет Міністрів України, у якому з’явилося нове Міністерство — інформаційної політики. Більшість політологів, депутатів і держслужбовців сприйняли таке рішення позитивно. Так, радник міністра внутрішніх справ, депутат Антон Геращенко вважає, що головним завданням цієї інституції буде “захист інформаційного простору України від Російської пропаганди і контрпропаганда в Росії, на території тимчасово окупованих територій Криму і Донбасу. Це питання давно назріло, і я б навіть сказав, перезріло”. Здавалось би, все правильно: адже брехлива російська пропаганда давно вже затуманила розум і підсвідомість не тільки значної частини української людности, а й заполонила світові масмедіа, спотворюючи українську дійсність. Враховуючи неспроможність існуючих у незалежній Україні структур уже чверть століття дати гідну відсіч московським медіафальсифікаторам, такий крок здається доцільним, принаймні варто спробувати. Мабуть, знайдеться для цього Міністерства у державній казні якась копійка та й міністром призначили Юрія Стеця, представника “Блоку Петра Порошенка” — ефективного менеджера, досвідченого політика, журналіста, який пройшов немалий трудовий шлях на цій ниві.
Але що тут почалося зі сторони четвертої влади… Практично всі телеканали, інтернет, радіо устами своїх і запрошуваних журналістів почали критикувати новостворене Міністерство, звинувачуючи владу в намірах ввести на них цензуру. Тобто, нехай російська інформаційна грязюка і надалі заливає Україну, тільки б наші рідні журналісти мали змогу подавати яку завгодно інформацію, часто навіть неприховано антиукраїнську. Виходить, що, прикриваючись демократичними гаслами, працюємо на ворога. Отут і захотілося мені показати, яку насправді інформацію від українських ЗМІ отримує щоденно пересічний українець, і задуматися, як він повинен після цього почуватися. Не хочу сказати, що все це вивалюється на нас свідомо чи за московські гроші. Скоріш за все устремління вразити, шокувати, привернути увагу стоїть вище від розуміння того, що така інформація не полегшує людині життя, а навпаки — негативно впливає на психіку. Навіщо мені знати, що у Москві п’яний водій заїхав на електричний стовп і загинув, або що під час повені у Китаї (де населення вже доганяє 1,5 млрд осіб) загинув один дідок? У Львові одна газета щотижня зі смаком подає інформацію про кількість померлих, проте не пише, скільки дітей народилося. Прошу журналістів не ображатися, але писатиму про вашу роботу лише очевидні факти, писатиму так, як сприймаю вашу інформацію.
Практично всі новини ви починаєте з висвітлення воєнних дій на сході України — і це правильно. Але ми дізнаємося тільки про те, як нас обстрілюють російські вояки і продажні українці, скільки наших бійців загинуло, скільки поранено, про злочини щодо мирного населення. А що ми? Сидимо в окопах і чекаємо, коли нам дадуть дозвіл відстрілюватися? Чому ніхто з вас, журналістівдемократів, не перейде таємно на бік ворога та не передаватиме про його втрати? Прослухавши поданий вами ледь не мартиролог, не відаєш, як чинити далі, а у підсвідомості виникають настрої відчаю, безнадії. До речі, засновниця товариства “Груз200” Олена Васильєва підрахувала й оприлюднила інформацію, що на Донбасі загинуло 3526 російських солдатів. Чи чули ви з цього приводу журливі репортажі від Кисельова, Соловйова чи будьякого іншого російського журналіста?
Президент України Петро Порошенко повідомив, що за час воєнних дій на сході з української сторони загинуло 1252 військових — кращих синів нашого народу. Не забуваймо, що українські воїни віддали і віддають своє життя за волю і незалежність рідної держави. Згадавши про загиблих, доречно буде відновити у пам’яті лише про деякі наші жертви від рук російських катів у часи, коли Україна була колонією цієї жорстокої держави. Батуринська трагедія — вирізали всіх мешканців міста, загинуло до 15 тисяч батуринців, саме місто пограбували, спалили, а церкви знищили. Російський генерал Кречетников за наказом Катерини ІІ обманом придушив повстання гайдамаків, що призвело до загибелі від рук росіян і поляків тисяч українських повстанців. Війна радянської Росії проти Української Народної Республіки — десятки тисяч жертв, після взяття Києва 1918 року радянські війська під командуванням Муравйова за один день знищили до 5 тисяч українців. Далі — тисячі жертв Холодного Яру, ОУНУПА. Не можна оминути й голодомор 1932—33 років, від якого жахливою смертю померли за різними даними від 4 до 10 мільйонів українців. Сотні тисяч чи навіть мільйони українців репресували і виселили у Сибір, де багато хто загинув від голоду й холоду, а решта зросійщилася і сьогодні проявляється у вигляді такої мерзоти, як доренкигорбачови. 1937 року знищили цвіт української інтелігенції. Чи можливе було б таке винищення нашого народу, якби Україна була незалежною? Тож належить згадувати і про ці страхіття та пояснювати, що мусимо воювати проти віковічного ворога, якщо не хочемо повторення тих кривд, яких ми зазнали від кацапів раніше.
Після підписання пакту МолотоваРіббентропа гітлерівська Німеччина і сталінський СРСР, які у той час були найбільшими мілітарними потугами у світі, напали на слабеньку у воєнному відношенні Польщу, яка не здалася без бою, а до останньої можливості боронила свою державність. І хоча за час бойових дій майже 70 тисяч поляків віддали свої життя за Батьківщину, та вони також знищили понад 12 тисяч окупантів, зберегли свою високу національну гідність і, врештірешт, нехай не відразу, Польща стала вільною європейською державою.
Маленька Фінляндія 1940 року рішуче вступила у війну проти могутнього Радянського Союзу, який після злощасного нацистськобільшовицького пакту вирішив приєднати її до Росії. Мужні фіни втратили 23 000 вояків убитими і померлими від ран, але не піддалися загарбникові. Щоправда, Червона армія втратила 130 тисяч убитими, а з пораненими, обмороженими й полоненими — 412 тисяч. З них українців загинуло 40 000 — за що, за кого, чи було б таке можливе, якби Україна була незалежною державою? Про це слід говорити, а не повторювати щопівгодини, скільки осіб загинуло минулої доби з української сторони.
Десять років боронили свою незалежність афганці і таки змусили окупантівмосковитів відступити. Свобода їм обійшлася у 1,5 мільйона життів — загинув кожен десятий із числа тодішнього населення країни, але Афганістан не став російською колонією.
У двох чеченських війнах за незалежність від Росії втрати цього мужнього народу сягають 200 тисяч осіб.
Війни без смертей не буває і українським журналістам належало б пояснювати, що треба брати приклад із тих свободолюбних народів, які ціною немалих жертв захищали волю та національну гідність. Треба показати Путіну з його камарильєю, малоросам, українофобам та всякій іншій нечисті, що український народ уже ніколи не стане невільником Росії, незважаючи на матеріальні та людські втрати. Бо ми не гірші від перерахованих вище народів, бо нас підтримує світ, бо з нами Бог!
Повертаючись до передчасної смертності (тема, яку ви безперервно тримаєте в полі зору, мовлячи про війну), можу повідомити, що в Україні щороку в ДТП гинуть 4 тисячі українців, від туберкульозу помирають 10 тисяч осіб, від наркотиків — до 12 тисяч молодих людей, через алкоголь передчасно йдуть із життя 40 тисяч осіб, внаслідок куріння — 120—140 тисяч. Чомусь вас не турбує, що в Україні щорічно гине до півмільйона осіб від інфаркту, інсульту, цукрового діабету? Отут би вам слід було проливати сльози і вести регулярну просвітницьку роботу, пояснювати, що шкідливі звички і неправильний спосіб життя призводить до таких втрат. Тоді цей список, напевно, швидко скоротився б на отих 1252 особи.
А славних захисників Батьківщини необхідно всіляко підтримувати та віддавати належну шану полеглим на війні, що наша держава, на відміну від путінської Росії, намагається робити.
В “Українській правді” за 9 грудня 2014 року читаю: “Як відомо, 2 грудня Верховна Рада пакетним голосуванням призначила новий Кабмін, у складі якого з’явилося нове відомство — Міністерство інформполітики. Його очолив кум президента і колишній керівник “5 каналу” Юрій Стець. Рішення створити це відомство викликало обурення і протест з боку журналістів і громадських активістів, які побоюються цензури або невиправданого державного втручання в інформаційну політику”.
Про кума моя думка така: українці обрали Петра Порошенка президентом тому, що він розумний, а у розумної людини дурень не може бути кумом. Отже, нехай розумний Юрій Стець покаже, на що він здатний. Йому треба допомагати, а не безпідставно передчасно кусати.
Щодо можливої цензури, то запитую, чому за “проффесорської” демократії ви не дозволяли собі обурюватися з того, що Янукович ставив на посади міністрів росіян, які успішно розвалювали Українську армію і СБУ, оточив себе родичами, друзями, порозставляв у всіх регіонах “смотрящіх”, поміняв Конституцію, ігнорував вимоги студентів щодо заміни Дмитра Табачника, не зважав на протести з приводу нових податкових правил і пенсійних реформ, віддано заглядав у вічі Путіну і виконував усі його забаганки?
Ви мовчки проковтнули факт засилля російських фільмів на українському телебаченні, хоча навіть у радянські часи ми мали змогу насолоджуватися кращими творами кіномистецтва виробництва кіностудій США, Франції, Італії, ФРН, НДР, Польщі, Чехословаччини, Греції, Іспанії та інших кінодержав. За останні двадцять років можна дійти висновку, що крім Росії більше ніхто кінокартин не знімає. А ви — анічичирк!..
Складається враження, що українським ЗМІ заборонено висміювати і критикувати дурнувате і брехливе, сказане Путіним (наприклад, що падіння курсу рубля вигідне росіянам, бо коли раніше за один долар можна було одержати 28 рублів, то зараз — аж 54(!), або чого варта його брехлива заява на саміті в Австралії, що Росія не може вивести свої війська з України, бо “їх там немає”), Лавровим, Чуркіним на найвищому міждержавному рівні, кепкувати над “сином юриста” чи над перукою антинародного артиста України. Зате відбувається пильне стеження за кожним словом Президента, Яценюка, Ляшка і навіть козака Гаврилюка з подальшими їдкими коментарями. “Геніальна” журналістка не знайшла кращого запитання до Михайла Гаврилюка, аніж чому він не прийшов на засідання ВР у костюмі. Слід віддати належне розумній відповіді Героя Майдану: “Якщо від мого костюма залежить робота Парламенту і подальша доля України — я куплю собі костюм”.
Якщо ж говорити про висвітлення російськоукраїнської війни російськими ЗМІ, а конкретно Дмитром Кисельовим, то можна твердо заявити, що він “околесицу понес”. Проте всі українські ЗМІ за звичкою (чи на замовлення) “нагоняют тоску” про наші біди, замість того, щоб на котромусь із каналів у зручний час показувати російські бздури, аналізуючи та коментуючи їх. Гадаю, це було б надзвичайно цікаво. Для прикладу, недавно російське ТБ із почуттям гумору оповідало, що в Україні не будуть вшановувати Діда Мороза, бо його немає, а будуть святкувати Санта Клауса. Насправді ж Діда Мороза таки немає — для темного російського пролетаріату його вигадали комуністи, щоб викинути з життя Святого Миколая — історичну особу, архиєпископа, чудотворця. Від Святого Миколая в Америці пішла назва Санта Клаус. А кирилівська православна церква мовчить, не прагне відновити релігійноісторичну істину, щоб, не дай Боже, не розсердити комуністівкагебістів. Між іншим, належало б більше писати про антиукраїнську діяльність попиків Московського Патріархату, щоб простий вірянинукраїнець бачив, кому він подає на тацю, і переконувати людей домагатися утворення Української Помісної Церкви.
Росія напала на Україну під приводом захисту російської мови. А що ви робите для захисту української мови, яку сотні літ та ж Росія і відступникихохли неприкрито викорінювали і нищили? Ви нічого не зробили, щоб не допустити ухвалення ганебного закону КолесніченкаКівалова. Якось нібито зі сторони, наче це вас не стосується, ви з легкою іронією повторювали дотеп Чечетова “мы их развели, как котят”. Занадто часто ви берете інтерв’ю у російськомовних спеціалістів, буцімто бракує українськомовних. Те ж спостерігаємо під час вуличних опитувань, коли й питання ставите російською…
Вас не бентежить, що український спорт, особливо футбол, зросійщений. Теперішні футболісти — від ващуківголовків до шевченківшевчуків, які виросли вже у незалежній Україні, предки яких тисячі років розмовляли солов’їною українською мовою (і навіть їхні батьки нею користуються), твердо стали російськомовними “аристократами”. Слід пояснювати цим відступникам, що навіть для останньої російської прибиральниці, незважаючи на їхню вроду, освіту, багатство і “вєрноподданічєство”, вони і їхні діти назавжди залишаться хохлами. І лише повернувшись до рідної хати, до батьківської віри і мови, вони стануть справжніми, достойними людьми.
Більшість футбольних уболівальників — українці, але щотижневий аналіз футбольних матчів проводять переважно російською мовою Франков, Денисов, Сидоров, Леоненко, Іщенко, Венглинський, Головко, Несмачний. А наша журналістська братія не сміє просити чи вимагати вживати українську мову. Це дозволялося царям і комунякам — забороняти і нищити все українське з мовою включно, а нам не можна дбати про своє, бо можемо образити когось російськомовного.
Безцензурна вольниця довела до повсякчасного, безкарного вживання журналістами русизмів і неправильних висловів: “дякую вас”, “наніс удар по воротам”, “несе втрати” “депутатська недоторканість”… Чомусь ви не дозволяєте собі вимовляти на український лад прізвища Толстой, Горький, Полевой, Бєдний, Іванов, навіть волієте казати Даніло, Деніс, Міша, Маша, Гріша, Саша, Альона. Зате вільно і не без особливого шарму спотворюєте прізвища українців: Глaдкий, Несмaчний, Собкo, Кoваль. На жаль, зараз нема кому вас поправити, тому надіюся, що новостворене Міністерство візьме під свою опіку і цю сферу вашої діяльності.
