“Змінюється світ, але людина не змінюється…”
— “Поезіє, зціли мене ще раз…” — читаємо у першому вірші Вашої збірки “Спитати в янгола”. Як поезія зцілювала Вас? Що при цьому відчували?
— Коли в людини криза, безнадія, все довкола у темних барвах, рятує поезія, адже це світло, вона дає надію. Коли пишеш — ти ніби відроджуєшся. І тоді знову можна йти в дорогу.
— “Сивий час я вигребу із небуття руками”. Що казав Вам той сивий час?
— Він сказав, що змінюється світ, але не змінюється людина. Залишається і зло, і зрада, і кривда, і недовіра. Адже історія повторюється — і в людях, і в суспільстві. Є якесь коло повторення — тільки на іншому рівні.
— “В поезії побути, як в раю”. Коли Ви відчинили найповніше двері в той поетичний рай?
— Можна сказати так: коли пишеш дорослу поезію, не має значення про що. А коли складається враження, що перепливаєш ріку слів, ріку образів, — оце перебування в такому стані робить інший настрій у душі, у світосприйнятті, у відчуттях. Коли це минає, то не розумієш, що це було. Відбувається це тоді, коли пишу багато.
— “В Бортятині поета душу збагнемо…” Коли вперше познайомилися з творчістю БогданаІгоря Антонича, коли збагнули поетову душу?
— Познайомив мене з поетовою творчістю Ігор Калинець, який зі своєю дружиною Іриною (на жаль, відійшла вже в засвіти) відкрив Антонича і для себе, і для громадськості. Ми з ним часто розмовляли про Антонича. І я ввійшла в поетову стихію, коли почала читати. Дуже багато молоді зацікавилося Антоничем, коли почався конкурс “Привітання життя”.
— “А вірші приходять зненацька…” Як саме вони приходять, коли прийшов до Вас перший вірш?
— У п’ятому класі. Я лежала тоді в лікарні, пам’ятаю це відчуття. А в 20 років написала дитячу поезію “Глиняний коник”, — коли захоплювалася малюванням, ходила в педагогічне училище на ліплення. Я тоді побачила свій вірш у підручнику з малювання для 1 класу. Це була велика розкіш. Цим завдячую Вітольді Іванівні Проців. Діти молодшого віку надзвичайно люблять вірші чи казочки. Саме так почалося моє захоплення дитячою літературою. На кожен свій вірш я очікувала! Музику вірша чула, коли сідала до столу. Природа і музика дуже впливають на процес творчості. Коли вірш справжній, він вихлюпується з душі.
— Кого найчастіше читаєте?
— Леоніда Талалая, Василя Герасим’юка, Тараса Федюка, Ігоря Римарука, Івана Малковича, Неонілу Стефурак, Ніну Гнатюк…
— “Знаєм, що значить Світ безпритульний, коли нас не стане”. А чому світ, що без нас, має бути безпритульний?
— Коли ми живемо, складається враження, що світ належить нам, а ми — світові. Нас не буде, а світ існуватиме. Кожна людина — згусток енергії. Коли людина відходить в інший світ, — світові, напевно, боляче. І він стає трішки безпритульний. Мені, наприклад, бракує багатьох людей, які відійшли. Іноді здається, що вони десь є, ще ходять, просто не приїхали у Львів.
— “Щоб… Потім знайтись вже як люблячій жінці…” Вдалося Вам нею стати?
— Людина мусить когось любити. В різний період життя любимо порізному. Нині поособливому мені хочеться любити внуків.
“Мене завжди цікавив янгол…”
— “Що було, те втрачає над тобою владу”. То що втрачає владу над Вами — любов, надії, визнання?
— Таке враження, що живемо у пам’яті, в спогадах, живемо минулим — молодістю чи зрілістю… Зараз настільки тривожний час, пришвидшений навіть, що не встигаємо оглянутися. А людина повинна зважувати, думати. А ми біжимо. І тільки на 5 хвилин можна присісти на якомусь камені і подумати. На жаль. Ця війна вибиває з рівноваги. Про що говорити?
— “Який жорстокий світ!” Охарактеризуйте, в чому його жорстокість?
— Світ жорстокий тому, що в ньому є такі несподівані речі, на які людина й не сподівається: війна, неспівчуття, голод, зради, підлість…
— “Пам’ята наше місто Поета живим…” Як гадаєте, скільки львів’ян пам’ятають Івана Франка, його твори, прагнуть удосконалити своє життя, життя міста?
— У школах, в академічних колах, у педагогічних інститутах Іван Франко є, там його пам’ятають. Він наш Пророк, як і Тарас Шевченко. Коли нещодавно була в школі, п’ятикласник запитав мене, чи я знайома з “Лисом Микитою”. Я сказала, що знайома з Франковим твором. Діти сприйняли казку щиро, правдиво, довірливо, тому любов до поета треба виховувати змалку.
— “Чому… Не чуємо землі і нас ніхто не слухає?”
— Бо людина думає, що вона — пуп землі. А насправді саме люди занехаяли землю, річки забруднили, ліси вирубують. А потім земля їм тим віддячує.
— “Відчинимо вікно у ніч…” Ви, мабуть, не раз відчиняли те вікно у ніч — і що там було?
— Я люблю вікна засвічені, бо вони наводять на роздуми, люблю небо зоряне. Коли дивлюсь на нього, то здається, ніби весь світ щасливий.
— Бувало таке відчуття, що Ваш “день втопився в журбі”?
— У мене дуже часто змінюється настрій. А в житті все буває. Тож добре, коли журба згодом змінюється радістю. Тоді яскраво відчуваєш кольори радості.
— “Одвічна жіноча розрада — Гойдати колиску, співаючи… Осягаючи сутність життєпису”. Як Ви вважаєте, чоловіки це розуміють?
— Вони це розуміють із віком, а в молодості — ні, адже в них інша природа.
— Чому “обличчя минулого таке мінливе”? Що саме Ви згадуєте з минулого?
— Щоразу, коли заглядаєш у минуле, можеш побачити там щось інше. Як читаєш книжку — у 20 чи 40, чи у 60 років.
— Чому “тішиться диявол”? Чому він “у прірву закликає”?
— А хіба зараз диявол не вирвався на волю? І не розкошує? Не конкретизую, бо всім зрозуміло, що нині діється на Сході України.
— Невже “епоха збайдужіла”? Невже нині “хворий простір без тепла й уваги”? Якщо так, то чому?
— З одного боку, бачиш: люди співчувають, є волонтери, а з другого боку — збагачуються, жирують, не мають совісті. І ті, від кого це залежить, — не реагують. І прірва між людьми розширюється, “простір хворіє”.
— Яким є Ваш янгол, що сидить “на березі річки чи моря, на березі часу”? Ви вже бачили його?
— Як добре, що ми свого янгола можемо уявляти. У мене є великий цикл. Я народилася 7 січня, на Різдво. Було в моєму житті багато різного, але завжди у всіх бідах відчувала підтримку янгола. Він спрямовував мене від зневіри на поверхню надії, радості життя.
“Поезія —
це таємниця…”
— Це правда, що Вас доля “ні про що не пита”, і Ви їй за це дякуєте?
— Доля є — і все. І не хочеться навіть знати, що буде далі. Хочеться миру, гармонії, щоб усі були здорові, щоб люди читали книжки, щоб звучала музика. Хочеться нормального людського щастя.
— “Йду за клубком життя то вниз, то ввись”. Куди довше Вам у житті доводилось іти — “вниз чи ввись”?
— Так життя побудоване, що людина завжди хоче вийти на гору, хоча іноді треба й перепочивати. Головне — йти!
— “Жити — це значить вітатись”. Із ким?
— Я тішуся, коли вітаюся з весною, з першою зеленою травичкою, з першим цвітом вишеньки і з птахами, які прилітають і щебечуть. А люди — це люди. Доброго друга зустрінеш — тепло вітаєшся… Люблю вітатися зі сходом сонця і лісом.
— “Могила, хрест і паперові квіти”. Це все, що по нас? Чи можна сподіватися на пам’ять?
— Це — конкретно. А загалом залишається пам’ять, спогади, наші труди. І тому надзвичайно важливо думати про те, який слід залишиш серед людей. Іноді навіть варто подумати, чи хтось за тобою заплаче. Тому треба вміти плакати за кимось. У цій книжці, в розділі “Молитва за брата”, я плачу за братом.
— Ким (чи чим) Ви б хотіли стати: “золотою рибкою”, “дивовижною квіткою”, “весняним хрущем”?
— У певний період, коли жінки щиро люблять, вони є тим всім для свого коханого.
— “Найбільша втіха — це Різдво у Львові”. Тільки у Львові? А вдома?
— Дім — це Львів. Такого розкішного свята, як у Львові, немає ніде. Це церкви, родина. Львів пахне Різдвом. Хоч куди б ти ступив, відчуваєш народження Христа. Ти чекаєш цього Різдва. А я чекаю особливо, бо це мій день народження. Маю великі надії. Завжди хочу тільки у Львові зустрічати Різдво.
— “І в янгола, що службу десь несе, про щось таємне хочеться спитати”. Що Вам у янгола хочеться запитати?
— Кожен тільки у свого янгола може запитати про щось своє. Бо поезія — це таємниця.
— Скажіть, “скільки ще нам бути і летіти”?
— Скільки Бог дасть!
Замість післямови. “Вірші писати — це пошепки тайну шептати…
А розказувати про себе — це пізнавати людську душу, якій властиве боже і гріховне, небесне і земне. Захоплення і розчарування, любов і зрада, життя і смерть — ось що цікавить поезію, яка приходить, як гість, несподівано, побуде з тобою і — зникає. Її не одомашниш, не приручиш, бо вона — вільна”. (Марія Людкевич. Витяг з авторського передслова “Небесна квітка на тонкому столі” до поетичної збірки поетеси “Квітка, якою тішився Бог…”; 2007).
Справді, поезія завжди була вільною. Як і творча суть талановитої поетеси Марії Людкевич. Як і інтерв’ю, запропоноване її творчим єством у книжці “Спитати в янгола”. Як і прагнення інтерв’юера вибудувати розмову з поетесою на базі її авторського поетичного світу. Нехай янгол допомагає Марії Людкевич і в подальшому плаванні поетичним океаном.
Спілкувався
Богдан ЗАЛІЗНЯК
