Вогнем породжене — у вогні й гине

Про роман Софії Андрухович “Фелікс Австрія”

Микола ГРИГОРЧУК

 

Перед нами розгортається історична панорама Станіславова, де в злагоді жили, працювали, торгували між собою українці, поляки, євреї та німецькі колоністи. Містом керували бурмістр, магістрат і ґміна. Це були часи, коли з’явились перші фотоапарати, телефони, патефони, фонографи, промені Рентґена, які “наскрізь бачить людське тіло з усіма фляками”, часи модернізації, коли вокзали почали освітлювали електрикою, а по дорогах їздили на фаетонах, роверах та мчали на автах зі швидкістю аж 15 км/год. Тоді здавалося, що фізика може і “Бога пояснити”. Заможні чоловіки відрощували бакенбарди на знак лояльності до самого ФранцаЙосифа І та Австрійської монархії.

Герої роману ходять старовинними вулицями, освітленими газовими ліхтарями, обіч яких на “несміливому вітрі” погойдуються портрети Цісаря та “танцюють флюгери” на вежах вілл, відвідують міщанське та музичне товариство ім. Монюшка, міський театр його ж імені, Люблінську оперу, ходять на концерти піаніста Рауля Кочальського та на вистави ілюзіоніста Ернеста Торна. З одного лише переліку назв вулиць і площ (Сапіжинська, Казимирівська, Карпінського, Крашевського, Бельведерська, Липова, Ґіллера, Ґославського, Семирадзька, Седельмаєрівська, Собеського, Третього травня, площі Міцкевича, Франциска, парк цісаревої Ельжбети, сад Ґізели, Гетьманські вали…) постає розлога культурна панорама тодішнього міста.

Розповідь у романі ведеться від імені головної героїні — Стефанії Чорненько. Після пожежі 1868 року, в якій згоріло половина міста, її разом із дівчинкою, що мешкала поруч (дочкою доктора Анґера), порятували сусіди. У цій пожежі Стефця втратила обох батьків, а доктор — свою дружину. Він порятував доньку убогих русинів, які допомагали його дружині по господарству і чия “халупа спопеліла вщент”, забрав до себе, надав їй притулок, зодягав і забезпечив найнеобхіднішим. Доля звела дівчат із раннього дитинства. Вони росли, жили й виховувалися разом. Як два дерева, з роками сплетені стовбурами, вони були пов’язані “одним серцем, шлунком і печінкою на двох”. Тільки одна з них — Аделя, дочка доктора, — згодом стає панею, а інша — її служницею, бо таким був заповіт доктора Анґера. Тісно пов’язані, змалечку “зшиті” як сестри, вони виростали разом і “бачили сни одна одної”. Однак уже з ранніх літ між ними пролягала “генетична прірва” непорозуміння, зумовлена “нерівністю” походження, що у зрілому віці проявилось особливо гостро. Така зав’язка твору.

Події у ньому розгортаються напружено й швидко. Аделя, дочка доктора Анґера, виходить заміж за скульптора “цвинтарного світу” Петра, який у Відні навчився “визволяти з мармурових плит людські постаті”, а Стефанія, яка “знає і може найбільше”, — залишається самотньою. Вогонь, чи радше “пожежа почуттів” до неї Йосифа, — колишнього студента доктора Анґера, — насправді лише міраж. Дівчина й далі змушена жити зі своєю господинею. Незважаючи на приниження з боку пана Петра, Стефа не в силі покинути безпорадну й кволу Аделю. Вона могла б поїхати на віллу в Дору до майже одинокої пані Зузанни, в якої не раз відпочивала, узагалі могла б піти кудинебудь, навіть у монастир. Та розвиток сюжету, що віддзеркалює психологічну спрямованість художнього мислення авторки, накреслює інший хід подій.

Аделя усиновлює мовчазного циркового хлопцядивака, спійманого у робітні Петра. Малого назвали Феліксом. Він не розмовляв, хоча розумів мову, навіть умів писати й рисувати. Однак мав пристрасть до сховів у закапелках і з часом з’ясувалося, що він утік із цирку Торна. Маючи вроджену аномалію кісток, коли суглоби гнуться в усі боки, хлопець міг звитись у сувій, і таким чином проникати в найвужчі шпарини й щілини. Його не зупиняли зачинені двері та високі мури, що було вигідно керівникові цирку, який використовував малого як знаряддя для крадіжок. Із часом Торн з’ясовує, де ділася цінна пропажа і намагається викупити хлопця. Спроба ця марна, бо добра служниця прилипає серцем до цього чортеняти і жертвує задля нього особистою долею — пропозицією юнака Велвеле. Морально її підтримує приклад “доброго” отця Йосипа, який став парохом при “Карному домі” і одружився на хворій і безпорадній Йванці. Потай закохана у цю “світлу душу”, вона стала працювати “на дві хати”, аби якось полегшити його життя.

Авторка поступово розкручує всі психологічні пружини сюжету. Йосип розуміє, що не може й не має права відповісти на почуття Стефи. Він радше схильний відповісти взаємністю на відвертість Аделі. Відчуваючи приреченість свого кохання, Стефа б’ється у пошуку відповіді, як бути. Бо більшу владу за любов має хіба що смерть. Буря емоцій прокочується в її душі. Чи довго могло тривати таке життя “без шкіри”, з оголеними нервами?

Кульмінація роману наступає, коли Стефа, не витримавши внутрішньої напруги, на дні народження Аделі у присутності поважних гостей прямо виголошує свій біль: “Шановне панство, у моєї пані Аделі любовний роман з отцем Йосифом. Я бачила все на власні очі, як бачу зараз кожного із вас, а ви — мене”… Після цього — цілковита розгубленість, пустка, страх перед невідомим майбутнім. Стефа тільки тепер усвідомлює, що її щастя уже від початку було приреченим, з домішкою отрути, і що вона — цілковито одна в цьому світі, що Йосипова теплота не були закоханістю, а лише “бажання розділити її гіркоту”. При з’ясуванні стосунків у Стефи мимохіть випадає з рук нічна лампа, розбивається, і вогонь раптово охоплює приміщення…

Життя таке крихке. Випаровується, як вода з грудки сухої землі. Повіє вітер, і вона розсиплеться на порох. Тому людина мусить пам’ятати про зорі, бо “навколо така нуда”. Тіло лише “чужий дім з пушкою духу”, що знайшов тимчасовий притулок в його середині. І вже у вогні Стефанія усвідомлює, в якій омані жила, точніше не жила, а “балансувала над прірвою, яка немає дна”, бачила те, чого не було. Їй здавалося, що лише на ілюзії, на самообмані тримається земний порядок, а любов — це єдиний вияв магії в нашому світі. Валиться стеля, і біля тіл двох жінок з глека голови кам’яної статуї висипаються коштовності, які Фелікс туди заховав. Такий трагічний фінал безвихідного кохання і драматично сплетених вуз.

Тугий зв’язок двох жінок народився з вогню і лише вогонь зміг його розірвати.

Цей оманливий світ крутить кола, намагаючись впіймати власного хвоста…

Однак над усім цим височіє місто й його історія, в анналах якої — тисячі доль, сотні поколінь. Що знали б ми про стародавній світ, якби не “Іліада” і “Одіссея”, що знали б ми про давній Станіславів, якби не Софія Анрухович? Роман Софії Андрухович дарує нам найгострішу зброю — історичну пам’ять і в цьому його значимість.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment