«Ми не забрали ні в кого волі, ані землі, ані чужих пісень»

Світлана ЧОРНА

Фото з архіву Раїси ІВАНЧЕНКО

 

“Я повертаю Україні те,

що в неї вкрадено”

На книгах Раїси Іванченко виховалися покоління українців. У її творчому доробку — художньодокументальний роман про Михайла Драгоманова “Клятва” (1971), історичні романи “Гнів Перуна” (1982), “Золоті стремена” (1984), “Зрада, або як стати володарем” (1988), “Отрута для княгині” (1995), “Орли клекотали про волю” (2004). Вже перша книга, присвячена проблемам становлення національнополітичного світогляду передової української інтелігенції другої половини XIX ст., з якої всупереч ленінським канонам Михайло Драгоманов постає не “буржуазним лібералом, сепаратистом і націоналістичним міщанином”, а духовним пастором українського народу, борцем за відновлення державного суверенітету і соборності, була піддана шаленій критиці “відповідальних партійних діячів”. Увесь її наклад був знищений ще в типографії. Та народжена у Гуляйполі на Запоріжжі, де степи й досі пам’ятають вільне й сміливе козацтво, Раїса Петрівна не здається і бореться за право бути собою, а не безголосим статистом у “совєтськопартійному театрі”. Вона звертається з листом протесту до секретарів ЦК КПУ Ф. Д. Овчаренка і П. Ю. Шелеста, відстоює свою позицію на засіданні спеціальної створеної комісії істориків, у дискусіях із тодішнім заступником міністра вищої і середньої спеціальної освіти УРСР В. Маланчуком, який і став ініціатором знищення видання. Монографію знову перевидають, утім молодого науковця продовжують звинувачувати у “відступництві” від “марксистської методології” і “партійнокласового підходу”, у “націоналістичних збоченнях”.

Незважаючи на переслідування і навішування ідеологічних ярликів, Раїса Іванченко продовжує науковий і літературний пошук. Вона захищає кандидатську, викладає історію в Шевченківському університеті, якому присвятила не одне десятиліття, невтомно працює над задуманими книгами. Ізпід пера виходять нові твори, зокрема, збірка “Я повертаю Україні те, що в неї вкрадено”, створює історичні портрети княгині Ольги, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького й інших діячів.

Кредо дослідниці — без історичної пам’яті немає нації. Під час Революції на граніті письменниця активно виступає за перейменування столичного педінституту, що носив ім’я Горького. На вченій раді вишу, куди її запросили студенти, члени страйкового комітету, один з апологетів “русского міра” викрикував “Вы неграмотные люди, вы не знаете, кто такой Горький”. Аргументована відповідь Раїси Іванченко не забарилася, її лекціюекспромт про “пролетарского писателя”, котрий прославляв “свободный труд” у соловецьких таборах, і про українських достойників, чиї імена мають нарешті зайняти місце в серцях сучасників, зустріли оплесками. За кілька днів виш уже носив ім’я Михайла Драгоманова.

 

“Київська Русь —

це Україна, а не Росія”

— У московській історіографії ще в імперські часи, починаючи з XVIII століття, стверджувалося, що Україна — це окраїна, “ісконно русская земля”, а назву “Русь” і “руси” принесли в Подніпров’я військові дружини грабіжників — злодії, вороги, крадії, яких літописці, чи переписувачі літописів, називали “варягами”, — зазначає Раїса Іванченко. — Тож слово “ворюги” начебто звучало як “варяги”. Ця концепція прижилася не тільки в російській імперській, а й в українській історіографії і побутувала навіть за радянського періоду. Такої думки дотримувався і відомий у Канаді історик Орест Субтельний. Навіть деякі сучасні українські автори продовжують називати варягів русами, хоча ні в європейських, ні в скандинавських хроніках такої назви немає.

Письменниця, спростовуючи “варязьку концепцію” походження Русі, зазначає, що центральним стрижнем цієї могутньої територіальнодержавної спільноти було подніпровське плем’я полян, яке на певному етапі розвитку взяло собі назву — руси, русичі, русини.

— Боротьба населення ПодніпровськоПрикарпатського регіону з ордами кочівників (нині черговий, скоріше за все, вже останній, етап боротьби нашого народу з дикою ордою) сконсолідували у цьому регіоні наш етнос в окрему політичну і національну спільноту, яка вже з XII ст. починає ототожнюватися з назвою Україна поряд з назвами “Русь”, “Руська земля” — підкреслює дослідниця. — А в цей час у східних регіонах Київської імперії Рюриковичів — у РостовськоСуздальській землі переважають угрофінські племена (мордва, чемериси, бургаси, меря, весь, мурома та інші), яким прийшлі з Подніпров’я поляни принесли містобудування, писемність, освіту, хліборобство, християнство.

 

“Русирусини в Криму

розмовляли слов’янською мовою”

— КиєвоРуська держава, що виникла в Подніпров’ї в VII ст. за свідченням арабського автора альМасуді, доходила до кордонів волзьких болгар, Дону та Північного Кавказу, — говорить Раїса Іванченко, презентуючи свою книгу “Україна і Крим”. — Про русинів у Причорномор’ї повідомляють й інші джерела — історик Йордан, німецькі “Бертинські літописи”, візантійські автори. Вони підкреслюють, що руси в Криму розмовляли слов’янською мовою. Тобто це були ті люди, які народилися і тривалий час жили в подніпровськослов’янському середовищі.

Крим без ідеологічних міфів абсолютно не схожий на той, яким намагаються його показати заполітизовані історики. Вони замовчують і такий цікавий факт. Узимку 860 року творець слов’янської писемності Кирило Філософ у знаменитому кримському граді Корсуні, як руси називали давньогрецький Херсонес (слов’янське слово корст — камінь) побачив Євангеліє і Псалтир, що були “руськими письменами писано”. Про цей випадок розповідає П. Лавров у своїй книзі “Кирило та Мефодій в давнослов’янському письменстві”. Тоді на півострові Кирило зустрівся з русином, який не лише показав руськомовні книги, а й учив філософа своєї мови. Кирило під час цього навчання випробовував “гласные и согласна”, певно, шукаючи способів їх написання.

— Із свідчень, що дійшли до нашого часу, випливає, що руси на той час уже мали свою писемність, — зазначає дослідниця. — І це не дивно: адже у Подніпров’ї й Причорномор’ї ще в епоху Трипільської культури існувала абетка, яка, певно, збереглася і до пізніших часів нової ери.

Не виключено, що “руські письмена” священних книг, які бачив Кирило в Херсонесі, й базувалися на писемності трипільської епохи ще до створення ним слов’янської абетки і кириличного письма, — розмірковує Раїса Іванченко. — Як стверджував наш історик М. Брайчевський, це було так зване руськохозарське письмо, існування якого засвідчене східними авторами, це був рунічний алфавіт, що поширився в I половині I тисячоліття від Причорномор’я до скандинавських країн — так званий “протоглаголичний” алфавіт. Та згодом більшої популярності набуває слов’янська абетка, створена Кирилом, яка й утвердилася в більшості слов’янських народів. У давніх хроніках, зокрема, XI ст. — в “Сказанні про граматику руську” стверджується, що “…грамота руська явилася Богом дана в Корсунь Русину, от нея же учился філософ Константин”.

У новій книзі Раїса Іванченко, спираючись на літописи та давні тексти, що збереглися у східних арабських країнах, наводить й інші цікаві факти. Вона підкреслює, що Крим, Тамань і частина Кубані входили до складу Київської Русі. Посилаючись на арабського географа Ідрісі, який 1153 року називав Керченську протоку “гирлом руської ріки”, стверджує, що біля Керчі було місто Россіа, крім того були поселення Рос, Росіа, Рософар; що Тендрівська коса називалася Росо, а поселення біля Євпаторії — Россіка. До того ж східні автори ще в VI ст. згадують “народ рос”, який був розселений на північних територіях Азовського побережжя.

Нагадаємо читачам, що Москва заснована Юрієм Долгоруким у 1147 році, а Росією московське князівство назвав Петро I після закінчення північної війни 1725го.

 

“Колесо часу”

не зупиняється

У ці дні Раїса Іванченко відзначає свій ювілей. Сонечко її долі піднялося високовисоко над горизонтом. Та все ж незважаючи на те, що вже зроблено дуже багато (інший давно б почивав на лаврах) вона продовжує викладацьку і літературну діяльність. Професорка завідує кафедрою суспільнополітичних наук Київського міжнародного університету, активно виступає на радіо, готує до друку нові видання. Найближчим часом з’явиться збірка “Діалоги”, до якої увійшли її інтерв’ю в газетах, на радіо і телебаченні про історію без міфів. Інша збірка — “Колесо часу” познайомить читача з поезією цього талановитого історика і письменника. На сторінках книги вірші про Україну, а також присвячені Майданам 2004 і 2014 років, Воїнам Світла, котрі нині воюють за належність і свободу нашої держави. В одному з віршів є такі рядки: “Ми не забрали ні в кого волі, Ані землі, ані чужих пісень. Ми захищали свою свободу і наближали грядущий день”. Серед захисників України, її мови, історії, культури, національної пам’яті і лауреат Шевченківської премії, заслужений діяч культури, щира патріотка Раїса Петрівна Іванченко.

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment