Мої шляхи-дороги до Тараса

Петро ЗАСЕНКО

 

Золота Шевченкова зоря

Моя баба Олена, батькова мати, народилася 1860 року. Тобто ще за життя Тараса Шевченка. Не вміла ні читати, ні писати. Казала: “Земля моїх батька і матері, царство їм небесне, була далеко від села — аж отам, де простягається Стовповий шлях. Тож, бувало, в гарячу жнивну пору, аби не гаяти часу на дорогу з дому та додому, хлібороби і ночували в степу. Ми з дівчатами прокидалися раноранесенько. Вибігали на вершечок Розрізаної могили. Звідти, при сході сонця, як кинеш оком отак через степи та ліси, та й десь там через Дніпро, можна було бачити над землею таку блискучу — аж боляче дивитися, велику зорю. Люди розказували, що там на високій Дніпровій кручі могила Тараса Шевченка. А на ній поставлено золотий хрест. Так ото від нього відбивається таке яскраве світло. А туди ж, казали, якщо прямо глянути з Розрізаної могили, то буде понад сто верстов. Іще чули, що в тій могилі під золотим хрестом самого Шевченка начебто немає. Бо він насправді не вмер — він живий, у селянському вбранні ходить поміж людьми…”

А батько, на мить відірвавшись від роботи, дивиться на мене, усміхається й каже: “Так і до нас у хату він заходив. Взимку. У кожусі і смушевій шапці. Довгенько ми з ним говорили. А на прощання він залишив свою книгу. Ото вона лежить на столі, “Кобзар” називається…”

Мені у нашій хаті було все знайоме, навіть рідне: вікна, двері, піч із припічком, у куточку рогачі, лави, піл, широкий стіл, застелений білою у блакитних смугах скатертю. Зверху лежав хліб, накритий рушником, а поруч — книга. Палітурок на ній не було, а гострі кутики від частого перегортання заокруглились. На пожовклих, аж рудих, сторінках сіріли мені незнайомі покручені позначки — літери.

За літами я врядигоди згадуватиму бабусину розповідь. Хотілося знати, яку ж то ясну зорю вдалині при сході сонця могли бачити сільські дівчата, вибігаючи на степову могилу. Знайшлася довгоочікувана відповідь у книжці Павла Зайцева “Життя Тараса Шевченка”: “У середині 80х років на Шевченковій могилі замість дубового хреста поставлено дуже високий, гарної роботи залізний хрест із бронзовим, позолоченим рельєфом голови поета в профіль. Опанувавши Україну, совєтська влада зняла той хрест, і в 1931 р. його заступив незграбний стовпобеліск. Саме від отого “позолоченого рельєфа” відбивалися ранкові промені сонця і чарували моїх далеких предків.

 

З батькового голосу

У нашій хаті завжди були книги. Тато перечитав їх, мабуть, найбільше за всіх мешканців села. Довгими осінніми вечорами (заходив до хати після роботи по господарству) він засвічував каганчик. То був невеликий бронзовий балончик, наповнений гасом, зверху запалювався ґнотик і жовтий вогник, схожий на гарбузову насінину, освітлював хату. Тато привіз те причандалля з фронту — такими світильниками користувалися солдати в окопах Першої світової війни.

Серед книг найчастіше розгортався “Кобзар”. Давно це було, але я й зараз чую розважливий батьків голос, який без надмірних емоційних пасажів, але глибоко, щемно озвучує ритмомелодику шевченкового вірша. Час від часу тато зупиняється, наче хоче передихнути. Баба Олена покрадьки втирає сльози з незрячих очей, а мати, пораючись коло печі, каже: “Ото написав, так написав… На всі часи і времена. Ну куди ж іще: “Кати знущаються над нами, а правда наша п’яна спить”. Аж страшно…” А мені, малому, запам’ятовується таке наше рідне:

Тече вода ізза гаю

Та попід горою,

Хлюпочуться качаточка

Поміж осокою.

І я наївно запитую: “Тату, а коли Шевченко був маленький, то йому хтось читав ці вірші?..”

Минатимуть десятки літ, мені доля вділить можливість відвідати не лише ближні, а й далекі — за тисячі кілометрів від України місця, освячені свого часу присутністю Тараса Шевченка. Той місцевий антураж підтверджуватиметься в моїй пам’яті поезіями великого поета, а мій погляд шукатиме і знаходитиме зримі об’єкти і краєвиди, на яких зупинялися живі тривожні очі художникаакадеміка. І щоразу мене там пройматиме глибинне, аж до сльози, усвідомлення: дихати повітрям, яким дихав Він… Але й учуватиметься мені всюди такий рідний ненадривний голос мого батька, яким озвучувалися протягом багатьох літ сільські вечори при читанні творів багатьох авторів, особливо безсмертних поезій Кобзаря.

 

Горить мечем Шевченкова свіча

Так було й тоді, коли мені вперше довелося відвідати Ленінград. Я був відряджений від Спілки письменників України — взяти участь у відзначенні Шевченківських днів у березні 1971 року в Академії мистецтв, де навчався поет і художник і де мав останнє у своєму житі помешкання. Звісно, я не орієнтувався у чужому місті. Опівночі холодної засніженої пори я облишив готель і, ні в кого не питаючи дороги, пішов шукати пам’ятник цареві Петру. І знайшов. І сказав мідному вершнику те, що мав йому сказати… На холодному постаменті прочитав засніжені написи латиною: Peter рrima Catarina secunda. І знову ж у моїй підсвідомості постав живий образ Шевченка, який читає ці слова, і почувся рідний голос мого батька у далекому селі в Україні:

От собі й читаю,

Що на скелі наковано:

Первому вторая

Таке диво наставила.

Тепер же я знаю:

Це той первий, що розпинав

Нашу Україну,

А вторая доконала

Вдову сиротину.

Кати! Кати! Людоїди!

Наїлись обоє,

Накралися; а що взяли

На той світ з собою?

Імперські ідеологи за першої нагоди, коли заходить мова про їхню колоніальну політику, хапаються за факт: мовляв, саме вони викупили Шевченка з кріпацтва. Так, одного викупили, а весь український народ, закріпачений їхніми попередниками, століттями лишався в неволі.

Наступного дня я ходив розкішними залами Ермітажу, аж поки повечоріло. Зупинився на другому поверсі біля вікна, з якого в імлавих сутінках по той бік Неви проглядалася будова Академії мистецтв. У тому приміщенні знаходилася і меморіальна кімната — музей Тараса Шевченка. Чомусь мені здалося, що в ній світилося. Раптом спало на думку, що на тому місці, де я стояв, свого часу міг стояти цар Микола. Він бачив серед темнот петербурзької ночі в Академії єдине вікно, в якому горів вогонь. І міг поцікавитися у ближніх — кому там не спалося. Йому відповідали: “Там Шевченко світить”…

Думалося мені тоді, що такого українця, як Шевченко, можна відірвати від України, завезти від рідного краю Бог знає куди, але вирвати з його душі Україну — неможливо.

Автопортрет зі свічкою

Немає дням ні зміни, ні одміни —

Знов день, як тлінь, понад Невою згас…

Привезеній Вкраїні — з України —

До дум своїх присвічує Тарас.

 

Тополя зникла десь там над сагою,

Степів нема. Дніпро — і той замовк…

І плаче свічка білою сльозою

На лист паперу, чорний од думок.

 

Не гайдамачить воля у закові,

Тут козакові не попить з Дніпра.

Держава духу в бунтівному слові

Мундир державний вперто розпира.

 

Царю на вухо хтось доноси ліпить,

Біжить Пілат — прислужник до палат:

“Ой, страшно, царю, там Шевченко

світить,

Не дати б світлу більше запалать”.

 

Уже за північ. Сни прийшли примарні

Та й знов пішли: не їхні тут права…

Тарас в майстерні, наче у зброярні,

Чуттям живлющим слово напува.

 

Стоока темінь, що царем наслана,

Так пильно зирить в нього зза плеча

На всеімперській ночі аж до рана

Горить мечем Шевченкова свіча.

Я написав цього вірша там, у Ленінграді, і наступного дня, 9 березня, прочитав на урочистому вечері з нагоди 157ї річниці від дня народження Тараса. Простора зала Академії мистецтв була вкрай переповнена — студенти, імениті літератори з Москви й Ленінграда, українці поодинці і цілими родинами, доля яких була пов’язана з північною столицею. Та найвизначнішою подією того вечора була присутність групи бандуристів — кобзарів, які літаком прилетіли. Серед них знамениті старійшини кобзарського цеху Євген Адамцевич, Георгій Ткаченко, Іван Башловка, а також молодші: Василь Литвин, Мирослава Попілевич. Я хвилювався і заспокоївся лише тоді, коли почув у залі дружні оплески на мою адресу, а після вечора мені дякували Адамцевич, Ткаченко і ленінградська відома поетеса Марія Комісарова зі своїм чоловіком поетом Миколою Брауном. Атмосфера того вечора була перейнята єдиним почуттям — усіх нас зібрав Тарас Шевченко…

Студентихудожники в залі шелестіли паперами: вони спішно намагалися ухопити на олівець рухливі жести того чи іншого бандуриста під час гри. Багато хто в залі, ніколи не убачивши такого дива, нагороджували виконавців шаленими оплесками. Я сидів на сцені недалеко від Адамцевича, який, припавши душею до бандури, викрешував зі струн такі захоплюючі звуки “Запорозького маршу”. У моїй думці народжувались асоціації: незрячий бандурист, осліплена Україна… Пізніше напишеться вірш, якого зможу опублікувати лише в незалежній Україні.

Очима Тараса

Царі Вкраїні викололи очі,

Коли вона край битви знемогла.

Пішла у світ, як ходять поторочі,

Уже ніким — без радості і зла.

Царевою хвалою подавилась,

Хотіла вже з порогів… Без весла…

Та раз — Його очима подивилась —

Прозріла, встала, із Дніпра умилась

І непокору в серці понесла.

 

Орськ і Оренбург

У кінці 70х років минулого століття у містах Південного Уралу — Орську і Оренбурзі — почали відбуватися літературні читання під девізом “Шевченківський березень”, присвячені великому Кобзареві. Це там, де колись на пустельній та чужій землі поетова душа кричала: “Горе нам, невольникам і сиротам, В степу безкраїм за Уралом”.

Того року на “Шевченківський березень—80” до Орська прибули посланці письменницької організації України (великої душі літературознавець Анатоль Костенко і я), а також наукові співробітники Державного музею Т. Г. Шевченка. До нас приєдналися письменники з Оренбурга Геннадій Хомутов, Валерій Кузнецов, Володимир Одноралов. Ми були приємно вражені тим, що люди цього краю шанують і люблять колишнього невольника. Легендарне ім’я українського Кобзаря на цій землі у великій пошані. Це ж і до них линуть його слова:

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих… Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово…

За активною участю відомого письменника і шевченкознавця Леоніда Большакова і громадських організацій було створено якнайкращі умови для того, щоб шевченківські читання в Орську відбулися на високому рівні, набрали широкого розголосу і масовості.

Особливо хвилюючою була зустріч у центральній ошатній бібліотеці Орська, якій ще до революції 1917 року було присвоєно ім’я Шевченка. Тут у переповненій читальні гостей зустріли надзвичайно радісно. Після виступів літераторів двоє читачів цієї бібліотеки продекламували вірші Шевченка, і тут сталося несподіване: в залі виявилося стільки охочих читати вірші Кобзаря, що їх і за цілий день не переслухати. Вони навперебій поривалися декламувати, мало турбуючись про те, що не дуже добре знають українську мову. Та саме це було, здається, найзворушливішим у тих щирих пориваннях.

Мою душу оступали тривога і вболівання за таку вимучену долю Тараса. Мимоволі напрошувалися докучливі питання — за що? За що?.. А відповідь на безліч питань одна: за Україну. Пекучі думки напосідали тоді, коли на стендах музею чи бібліотеки прочитував тексти давнішніх циркулярів, які спускала царська охранка у ті далекі куточки імперії. Не було сучасних засобів інформації, одначе секретні депеші зі столиці летіли туди чи не швидше вітру.

Поет уже перебував у повній ізоляції, а імперію, розбурхану його віршами, пробирала ідеологічна лихоманка. Київський губернатор Дм. Бібіков дає секретне розпорядження куратору Київського учбового округу Ол. Траскіну “иметь тщательное наблюдение… в особенности по университету, не остались ли у кого в обращении стихотворения Шевченки, также не питаются ли между студентами мысли о прежней вольности Малороссии, гетманщине, об отдельном существовании…”

Ось припис командуючого Окремим Оренбурзьким корпусом і Оренбурзького військового губернатора командиру 22ї піхотної дивізії: “Государ імператор височайше повеліти зволив колишнього художника С.Петербурзької Академії мистецтв Тараса Шевченка за складання підбурливих віршів призначити в Окремий Оренбурзький корпус рядовим з правом вислуги під найсуворіший нагляд з забороною писати й малювати, щоб від нього ні в якому разі не могло виходити підбурливих та пасквільних творів.

Про таку монаршу волю повідомляючи Вашому превосходительству і перепроводжаючи рядового Шевченка, уклінно прошу зарахувати його в Оренбурзький лінійний №9 батальйон, встановити за ним — далі повторюється знову — найсуворіший нагляд з забороною йому писати й малювати…” І саме тут відбулося знайомство Шевченка з командуючим 5м батальйоном майором Мєшковим, який потім узявся по кілька годин щоденно буквально знущатися, щоб зробити з “колишнього художника” “рядового” солдата, вимагаючи від нього “виправки”, “ученого шага в три приема”, якими надривав здоров’я Тарасові Шевченку.

У центрі Орська — величезна площа імені Шевченка, на якій височіє пам’ятник поетові. У старому місті була колись фортеця і казарми, в яких перебував Кобзар, — встановлено меморіальну дошку.

Третього березня того року ми брали участь у масовому мітингу з нагоди відкриття ще однієї меморіальної дошки на місці колишнього плацу, на якому фельдфебелі муштрували “опального политического преступника”. Проходиш плацом, встеленим кам’яними плитами (все збереглося до цього часу) і мимоволі зупиняєшся — тебе охоплює моторошне усвідомлення: саме тут унтер примушував рядового Шевченка виконувати стройові вправи з рушницею, тут поет, перемагаючи втому, повзав попластунськи, день у день нічого не чуючи, крім команди “Атьдва, атьдва!”

Душа поета не знаходила рівноваги ні на плацу, ні в затхлій атмосфері казарми. Цілковита безвихідь… Мешканці Орська нам розповідали (а це передавалося з покоління в покоління), що в ритмах “шагістики” на плацу у єстві Шевченка народжувалися нові поетичні образи, які просилися на папір. Але… де знайдеш притулок, аби наодинці з собою порозмовляти… Вперше потрапивши на гауптвахту, поет лише у чотирьох стінах карцеру відчув себе вільним. Почав складати вірші. Оскільки не було ні олівця, ні паперу, то на стіні видряпував літери цвяхом, якого витяг із нар. Після чергового звільнення зпід арешту начальство помітило, що стіни гауптвахти були списаніподряпані. Тарас, одержуючи нове розпорядження “на гауптвахту!”, Мєшкову відповідав не по уставу: “Слушаюсь!”, а глузливо дякував: “Спасибі!” Це так народжувалися оці знамениті рядки:

О думи мої! о славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

Караюсь, мучуся… але не каюсь!..

Люблю, як щиру, вірну дружину,

Як безталанную свою Вкраїну!

Переймаючись неймовірно жахливими умовами того безправного життя (хіба ж принижене існування можна називати життям), мимоволі думаєш про цю обрану Богом особистість.

Комукому, а Шевченкові відчуття окриленості душі було добре відоме. Ще 27літнім, працюючи над “Гайдамаками”, поет про народного повстанця Ярему каже: “Ярема гнувся, бо не знав, Не знав, сіромаха, що виросли крила, Що неба дістане, коли полетить…” Митець, окрилений могутнім талантом, з чіткими вимірами народного пророка, який у юнацтві здобув найдорожчий скарб — волю, орлино набирав висоту в духовному небі України, пронизуючи у стрімкому леті царство мороку. Це ж треба було тій деспотичній силі прийти до нелюдського наміру: увібгати орлині крила під сіру шинелю і вимуштровувати з нього “человека с ружьем”, солдатазахисника отого самого царства мороку.

А він! “В незабвенный день объявления мне конфирмации, я сказал себе, что из меня не сделают солдата — так и не сделали. Я не только глубоко, даже поверхностно не изучил ни одного ружейного приема. И это льстит моему самолюбию”.

 

Бентежна душа художника

Через вісім літ, коли мені як учаснику Всесоюзного Шевченківського свята поезії довелося літаком ТУ154 приземлитися в тодішній столиці Казахстану АлмаАті. Травневе сонце починало прив’ялювати напрочуд мальовничі масиви степових квітів, а ще недавно зелені хвилі ковили уже сріблилися під гарячими вітрами.

Запрограмована поїздка на півострів Мангишлак мене бентежила особливо — як не оглянути ті незвичайні для українського ока креси, на яких зупинявся зір Тараса, побувати в саду, який часто згадується в “Щоденнику” поета, вдихнути повітря, яким дихалося йому протягом семи років, зустрітися з вербою Шевченка. Святковий настрій поволеньки мінявся на мінорний, коли почала розмотуватися вузька асфальтівка по безкінечних просторах напівпустелі. Їдеш годину, другу, третю, а навколо одноманітна безкінечність у сірих кольорах, на яких немає на чому зупинити погляд. Не хотілося піддаватися гнітючому враженню, але… Мимоволі повертаєшся в думках на нашу Україну, і хтось тобі нашіптує: “Так то ж земний рай порівняно з цією нудьгою, якій не видно ні кінця, ні краю”. Переконуєшся, що лише тут можна збагнути, у яку безвихідь потрапляла бентежна душа Тараса Шевченка: оку художника потрібне розмаїття кольорів, відчуттям поета потрібен калейдоскоп вражень. А тут де його все взяти?..

Пізніше, повернувшись в Україну, я знову перечитав “Журнал” Тараса Шевченка і його листування, аби зриміше уявити побачене і відчуте мною на тих далеких дорогах. І трапиться мені відновити в пам’яті лист поета, надісланий із того ж таки Мангишлаку Семенові ГулакуАртемовському. Ось цитата з нього: “Теперь сижу в Новопетровском укреплении да жду, что дальше будет; а это укрепление, да ведомо тебе будет, лежит на северовосточном берегу Каспийского моря, в киргизской пустыне. Настоящая пустыня! Песок да камень; хотя бы травка, хоть бы деревцо — ничего нет. Даже горы порядочной не увидишь — просто черт знает что! Смотришь, смотришь, да такая тебя тоска возьмет — просто хоть давись; так и удавиться нечем”.

А поки що ми, члени української делегації, долаємо цей шлях. В автобуснім вікні раптово привертає нашу увагу нечисленний табунець коней, що вигулькнули ізза плаского підвищення серед піщаної рівнини. Пастуха біля них немає — вони вільні, нічиї. Раптом помічаємо застиглу постать верблюда — господаря пустелі. Він гордим поворотом голови супроводжує наш автобус. І знову довкола ані душі.

Після тривалої поїздки зупинка. Виходимо з автобуса. В очі впадає знайомий предмет. Як? Тут? Я вже десь його бачив. Та ж на малюнку Шевченка! Надгробок на туркменському кладовищі. Не віриться власним очам. Підходжу. Торкаюся потемнілих від часу граней. Не випускаючи з поля зору цю реліквію, віддаляюся, шукаючи місце, на якому сидів чи присідав Тарас, вибравши потрібний ракурс для змалювання пам’ятника. Усвідомлення того, що знаходжуся на тому самому місці, де зупинявся поет, мене глибоко зворушує.

А через кілька десятків кілометрів знову зупинка. Підходимо до якогось дивного об’єкта, що нагадує гротпечеру. Мені він пам’ятається з акварелі Тараса Шевченка. Присутній у нашій поїздці екскурсоводказах розповідає, що це могила і мечеть ДанисманаМулли — мусульманського праведника, роки життя якого невідомі. А ще дізнаємося, що Тарас, хоч і продовжував нести на собі тавро людини, пригніченої деспотичним режимом, глибоко цікавився історією туркменів, казахів, намагався проникнути у зміст написів на могильних плитах, вивчав побут, мову народу, серед якого жив. Шевченко і сьогодні може бути взірцевим прикладом для тих, кому доводиться потрапляти в іншомовне оточення на територію чужої держави: не корч із себе гординю, не дивися в очі місцевим людям зверхньо, не дай Боже очима завойовника, перед яким мають гнутися аборигени.

 

Гілочка з його верби

У Казахстані, на Мангишлаку зокрема, впадає в око якась особлива, боготворча любов населення до Тараса Шевченка. Адже це він, перший у цьому краю, висловився на папері співчутливо про нелегку долю казахівтрударів. Він перший в історії мангишлацьких поселень на рівні художникаакадеміка змалював реалістичні типажі дітейбайгушів. Відомо, що Тарас ніколи не був байдужим до дітей, боляче переносив їхню нужду й страждання, ставився до них з любов’ю і прихильністю. Байгуші — це знедолені. Спостерігаючи за місцевими напівголими і напівголодними дітьми, йому згадувалося його сирітське дитинство:

Мені здається, що ніколи

Воно не бачитиме волі…

Що він не знатиме, де дітись

На сім широкім вольнім світі,

І піде в найми…

А в живописній лагідній постаті казашки Каті художник передасть національну вроду дівчини, народжену рідною землею. Одначе, як бувала у бувальцях особистість, художник нагадує про наявність державного стиснутого кулака, який завжди готовий своїм ударом нанести біду з прочиненого вікна імперської установи.

Дивуєшся, коли осмислюєш ту творчу працю, яку здійснив Шевченко в тяжкі роки заслання. Тут він виконав понад п’ятсот малюнків, живописних і акварельних робіт, написав понад сто віршів, зокрема такі високохудожні твори, як поема “Варнак”, повісті “Художник”, “Музикант”, “Княжна”, “Близнюки”.

На Мангишлаці ще 1939 року місто Форт Петрівський перейменовано на Форт Шевченка. Тут Меморіальний комплекс Тараса Шевченка — це парк, на території якого розташована споруда (колишній дім коменданта Новопетрівського укріплення майора І. С. Ускова). У центральній залі приміщення у вазі, обрамленій українськими й казахськими узорами, священна земля з могили великого Кобзаря. Близько від будинку розташована землянка, в якій періодично жив Тарас. Про це помешкання поета я дізнався уперше. У цьому комплексі криниця з дерев’яними цямринами під дашком — із неї поет брав воду. Височіють два пам’ятника Кобзарю, поставлені 1881го та 1927го року. На цій же території і “Тарасова верба”, яка виросла з палиці, ввіткнутої поетом у піщаний ґрунт ще 1850 року. На ній помітні шрами і сліди обрізів від старих стовбурів. Тепер вона символічно нагадує долю самого Тараса — вимучена, пошарпана каспійськими вітрами, але переможно шумить зеленим віттям, закорінившись у живильну вологу казахської землі. Із гілочки “Тарасової верби”, привезеної мною в Україну, розростається дорідна вербичка і в моїй любарецькій леваді.

 

Найсучасніший поет Шевченко

22 травня 1988 року відбувалося велике літературномистецьке свято біля величного пам’ятника Кобзарю, спорудженого на березі Каспію. Місцеве радіо повідомило, що на світанні того дня у молодій казахській сім’ї народився первісток і його тато й мама назвали Тарасом. А потім виявилося, що у Форті Шевченка аж сорок сім Тарасів різного віку. Усі вони названі на честь нашого Кобзаря. До речі, ім’я Тарас показахськи вимовляється Таразі, тобто “справедливий”.

У дні, коли ми повернулися з Мангишлаку в тодішню столицю Казахстану, мене запросили виступити в алмаатинському університеті. При зустрічі професори твердо говорили: “Українці, не думайте, що Тарас Шевченко належить тільки вам. Не меншою мірою він є нашим. А коли взяти до уваги, що він перший як художник у нашій історії змалював персонажі казахів, тож роль його неперевершена як родоначальника казахської художньої школи”.

Знаменитий аварський поет Расул Гамзатов свого часу перебував у Києві. Його запросили виступити на Комбінаті преси. Один із журналістів запитав його: “Кого ви знаєте з українських поетів?” Гамзатов відповів: “Шевченка”. Але автор запитання уточнив, що він має на увазі саме сучасних поетів. Тоді Гамзатов пристрасно мовив: “А хто сьогодні може бути найсучаснішим поетом, як не Тарас Шевченко?!” І почав читати напам’ять українською мовою поему “Кавказ”. Потім висловився, що ніхто з дагестанських поетів і ні Пушкін, ні Лермонтов, які бували на Кавказі, не написали таких глибоких творів про долю гірських народів, як написав Тарас, який, до речі, на Кавказі не був.

Безмежно трудні Тарасові шляхидороги накладалися у моєму єстві на уважне й глибоко осмислене прочитання його творів — усе те залишається невід’ємною частиною мого духовного світу.

 

Любарці—Київ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment