Юрій БУРЯК. Тарас Шевченко (ейдоси)

І

 

“Мов ті діди високочолі, дуби з гетьманщини стоять”,

Дуби з гетьманщини стоять, але за кожним дубом тать І розподілено всі ролі і вручено дубам печать

Для не гетьманських протоколів, але діди про це мовчать.

Бо надто кволі.

“Мов ті діди високочолі, дуби з гетьманщини стоять”,

Але в дубах тих в’ється гадь у дуплах і мечі стирчать, Як вирок долі, устромлені по рукоять; Діди стоять біля престолів (що їх посіли кат і тать),

Герольди “волі”.

“Мов ті діди високочолі, дуби з гетьманщини стоять”,

Дуби з гетьманщини стоять, на них не ґендлярі висять, Там з мамаями мимоволі щебече солов’їна рать, Лежать золочені пістолі, дуби з гетьманщини стоять

Стовпами солі.

 

 

ІІ

 

“Недавно, недавно у нас в Україні старий Котляревський отак щебетав”,

старий Котляревський отак щебетав, рулади виводив, пісні солов’їні.

“Замовк, неборака…” Але не віддав себе на поталу Росії!

Той щебет — Месії…

 

“Недавно, недавно у нас в Україні старий Котляревський отак щебетав”.

Той щебет лунає донині. Імперію Римську бодав.

“Замовк, неборака…” І ось на руїні із згарища знову з’явився

Еней міднолиций.

“Недавно, недавно у нас в Україні старий Котляревський отак щебетав”.

Той щебет троянців дістав — і Рим возвели у гордині.

“Замовк, неборака…” Але не пропав. Тепер, від Енея зачатий,

щебече над Римом Палатин.

 

 

ІІІ

 

“Все осталось, все сумує, як руїни Трої”.

Сталось те, на що не кожен здатен астероїд: знівечили всю культуру, обламали обрій, довели до стану стада, знищили, як обрів.

Яко стерв і гоїв.

“Все осталось, все сумує, як руїни Трої”.

Як руїни, але в кожнім разі не такої, щоб Еней ізвідти вийшов, охмурив Дідону,

доки шлях верстав до Риму, пливучи “додому”, бувши у запої.

“Все осталось, все сумує, як руїни Трої”.

Мати з сином попідтинню мрії голубої.

 

 

IV

 

“Пішов шелест по діброві, шепчуть густі лози”.

З москалями чорноброві ходять знов, стервози. Пішов шелест по діброві, кронами гойдає. Шепчуть лози до Івася, а його немає.

Вітер листям грає.

“Пішов шелест по діброві, шепчуть густі лози”.

На сорочці плями крові, ходять дикі кози По діброві, хвиля вітру — і горішній шелест. Над Івасем чорнокорий в узголовку берест.

Шепчуть лози й верес.

“Пішов шелест по діброві, шепчуть густі лози”.

Вітер віє. Врозсип, врозтіч полохливі кози. Пустка. Гострить коси вітер. Шелестить діброва. У траві по пояс — двоє: цап і чорноброва.

Шелест. Шепіт. Змова.

 

 

V

 

“Вона все ходить, з уст ні пари. Широкий Дніпр не гомонить”.

Вона все ходить, з уст ні пари… А Дніпр щось знає, та мовчить. Широкий Дніпр, Волосожаром прошитий наскрізь, аж горить.

Кого на марах Несуть в заобрійну блакить?

“Вона все ходить, з уст ні пари. Широкий Дніпр не гомонить”.

А з хмар — то голова почвари, то зір диявола над яром На Дніпр очмарений зорить, осоловілий від угару,

Мов корабель з людським товаром дав тіч — і (жити чи не жить?..) Когось на марах

Несуть в заобрійну блакить?

“Вона все ходить, з уст ні пари. Широкий Дніпр не гомонить”.

По ньому сновигають шмари, і в шмари кожної до пари Є чобіт, і любов на шару їй не болить. Широкий Дніпр не гомонить. Бо надто пізно і не дано оговтатися від удару.

І ось ця мить.

Ось валка, і його на марах Несуть за обрій у блакить.

 

 

VI

 

“А журавлі летять собі додому ключами”.

Темними ночами, темними ночами Над краймістом летять, в амальгами

Одсвітах, над могилою батька, над могилою мами. В одсвітах амальгами.

“А журавлі летять собі додому ключами”.

А я біжу і кричу: “Мені по дорозі з вами!”

А журавлі летять над кар’єрами і корчами,

І я вже лечу з журавлями над могилою батька, над могилою мами Темними ночами, темними ночами.

В одсвітах амальгами.

“А журавлі летять собі додому ключами”

Понад орільськими дібровами й лісами, Над Могилевом, Китайгородом і Дрюківкою, з голосами Ріднихнерідних, які перейшли з часами.

І я лечу з ними над могилою батька, над могилою мами.

В одсвітах амальгами.

 

 

VII

 

“Од Лимана до Трубайла трупом поле крилось”

І на круп коня Ягайла задивлялось рило,

І текла із рила слина сина свинолупа,

Що здирав не одяг — шкіру з молодого трупа.

“Од Лимана до Трубайла”

По нагірний Крим, де Яйла, Круп скакав коня Ягайла.

Підіймався клирас.

“Од Лимана до Трубайла трупом поле крилось”.

 

 

VIII

 

“Пішла дібровою руна, Руна гуляє, Божа мова”,

Гуде глаголами діброва

і відсіває геть слова,

і відлітає геть полова,

І зяє точка больова

і це — Покрова.

“Пішла дібровою руна, Руна гуляє, Божа мова”,

З Печерська чути дзвони, з Клова, гуде подзвінням голова

на розі Вєтрова й Толстого І з Володимирського два ревнули дзвони — й низова

пішла рунова — рун розмова.

“Пішла дібровою руна, Руна гуляє, Божа мова”,

На розі Вєтрова й Толстого юродивого покрива

руном Покрова.

Дуби везуть із тартака людцям на дрова.

 

 

IX

 

“Сидить ворон на могилі та з голоду кряче”!

Зараз ворон той на силі,

падло їсть звіряче.

Носить хрестика на тілі

вірить в Бога (наче) вірить в Бога, паче

позбиралося на раду зацне вороняччя. Бачать ворона у ділі без усяких всячин.

“Сидить ворон на могилі та з голоду кряче”!

А могила та висока:

бачить кожен зрячий, що не виклює ніколи ворон воронові ока.

“Сидить ворон на могилі та з голоду кряче”!

Х

 

“Там з вітром могила в степу розмовляє”.

Там з вітром могила в степу гомонить. Могила в степу. Над могилою грає Бандура, і грім понад степом гримить.

Могила із вітром — то рідна земля є.

“Там з вітром могила в степу розмовляє”.

З могилою вітер і грім із бандур

і спів на розламі всіх колоратур — Там вітер могилі вуста розверзає.

Там вітер — з бандур.

З бандуррр…

 

 

ХІ

 

“Хто без тебе грішну душу поминати буде?”

Саме душу, а не тіло, душу грішну, душу, Коли ти покинеш світ цей, заживо покинеш, Бо який жилець із тебе, коли ти бездушний, Коли ти бездушно грішний, коли ти запродав

Все, що мав би мати? Хто без тебе грішну душу буде поминати?

“Хто без тебе грішну душу поминати буде?”

Буде поминати, Душу поминати Грішного іуди?

“Хто без тебе грішну душу поминати буде?”

Коли ти бездушним станеш, гіршим від паскуди? Хто без тебе поминати буде грішну душу, Коли ти живого трупа на душі засушиш?

На душі засушиш І піском притрусиш.

Хто, крім тебе, по душі тій гавкне з халабуди?

Гавкне псом із буди?

“Хто без тебе грішну душу поминати буде?”

 

 

ХІІ

 

“В чужу землю чужі люде мене заховають”

Чужі люди заховають мене в чужу землю, Заховають чужі люде в стіну попідКремлю, В чужу землю заховають мене чужі люде — Під Кремлем або деінде я героєм буду

До Страшного Суду.

“В чужу землю чужі люде мене заховають”

В чужу землю чужі люде мене захермазох, Але я не захермазох, не в чужій бажаю —

Хай вони собі як знають — божеволіють, конають,

В чужу землю не мене хай, а каміння з пазух Спершу покидають, а тоді збирають.

 

 

ХІІІ

 

“Нащо воно? У всякого і свого чимало”.

І свого чимало. Нащо? У всяких усякого, а ще І воно пропаще, І воно нінащо.

“Нащо воно? У всякого і свого чимало”.

І свого чимало, аще У всякого є воно, нізащо

Те своє у всякого й несвого обряще

І воно, пропаще,

З несвого давало.

Аще… за свого обряще… за свого обряще…

“Нащо воно? У всякого і свого чимало”.

Нащо?

 

 

XIV

 

“Сина, сина батько одцурався!”

Одцурався батько сина,

відси і жура вся.

Ой далеко ж син, край світу

оддаливсь од батька; ані альфу, ані фіту не вчитає в дядька.

Батько сам не знає в кого син його удався І чому до дядька Сема син його признався.

“Сина, сина батько одцурався!”

Одцурався батько сина.

Цур йому і пек! Ані альфи, ані фіти — просто ім’ярек.

І тепер у сина батько просто ім’ярек. Це у сфері ідеальній,

а якщо в матеріальній — може бути й чебурек.

Цур йому і пек!

 

 

XV

 

Починають співати, коли відчувають смерть — Вищий щабель естетики.

Ніщо за душу так не бере, ніщо за душу так не візьме…

“Лебедики…”

Починають співати на межі стратосфер. Найвищий щабель естетики — Як співав би диявол чи Агасфер,

Перипатетики з Кобзаря екзегетики: “Кобзарезнавство як витвір генетики” — Генної інженерії теоретики

від літератури…

“Лебедики…”

 

 

XVI

 

“А над дітьми козацькими поганці панують”.

А діти козацькі все обсервують, Йонеско моляться і Аную,

Поганців порівнюють з носорогами, Хваляться Запорогами І золотими скіфами,

яким опонують

перси…

“А над дітьми козацькими поганці панують”.

А діти козацькі калину віншують,

І зрошують Дерево Світове, Та їх не беруть і Баррозу, й В.В.

Всерйоз до уваги, а їхні лаве Наліво й направо, одеснуошую

А Дніпр широкий

 

Реве і реве.

 

 

XVII

 

“Згоріло а чи затопило синє море твої гори, високі могили?”

Чи то вийшло на простори товариство тупориле, на розправу скоре?

Нехтує ландшафтами, роблячи ґешефти — ходять німці і моголи, турки і ландскнехти.

На твої могили видерлись моголи, затопило білосинє море твої гори.

 

 

XVIII

 

“Як та галич поле криє, ляхи, уніати…”

— Хто се носом землю риє?

— Євроазіати.

Понад полем тим широким заходу і сходу поєдналися мороки з купою народу.

“Як та галич поле криє, ляхи, уніати…”

— Хто се носом землю риє

і повзе до хати?

— Євро й азіати.

 

 

 

XIX

 

“Чия правда, чия кривда, і чиї ми діти”?

Правда — їхня, кривда — наша: ніде правди діти. А якщо інакше? Кривда їхня, правда — наша…

Тільки правда, наша правда, кривдою підбита. Ось яка в нас кривда й правда, ось чиї ми діти!

“Чия правда, чия кривда, і чиї ми діти”?

Діти правди ми чи кривди?.. Кривди. Нічим крити. Закнуріли над барилом, сучі сибарити!

ХХ

 

“Журба в шинку медгорілку поставцем кружала”.

Пожурилася і впала, зпід стола іржала. Вишинкована Вкраїна, горілка у вусі, з поставцем пішла на жебри: дайте хоч кавусі!

“Журба в шинку медгорілку поставцем кружала”.

Третім відділом бомага по столу шуршала.

По столу вона шуршала, раптом вибігло шеншило, язиком злизало. Гайдамаки і гетьмани в кунтушах, жупанах поміж сірих невидимок стратились, зжувались.

“Журба в шинку медгорілку поставцем кружала”.

З поставцем кружала, і пішла гуляти вранці без трусів й кинджала. Доборолася Вкраїна й закусила салом.

 

ХХІ

 

“Все йде, все минає і краю не має…”

І краю немає, і край той тюрма є; все йде, все минає, ейнштейна з’являє, що простір і час у дугу загинає,

кронштейном вправляє…

“Айнштайн, Опенгаймер…” Нільс Бор не конає.

Аж гульк — Стівен Хокінг зі всесвіту зяє.

А краю немає, що краю не має: усібо краї мають край і межу, і край ополонки дорожчий моржу

за край ополонок, землі на межі, де в спогадах тільки лишились моржі.

“Все йде, все минає і краю не має…”

 

 

ХХІІ

 

“Як над Вавилоном з нашими садами І над тим, що буде з нашими синами”.

Попливли сади З нашими полями, скирти попливли

Понад тим, що стане з нашими, коли Вежа вавилонська врівень з небесами Скрізь, куди не глянеш, і туди, й сюди

Вежа вавилонська, і туди, й сюди.

 

 

ХХІІІ

 

“А то дурень розказує мертвими словами”.

— Чи слова насправді мертві?

— Годі. Бог із вами!

Ті слова змертвили люде язиком могучим, Їх підтримали іуди і ссавці повзучі.

— А чи дурень — той, хто каже Отакеє проти ночі?

— Хай йому, якщо він бреше, повилазять очі.

 

 

ХХІV

 

“Ото дочка, а то батько, чортова кишеня…”

Сниться батько, він з дочкою і в пальті з мішенню. Сниться: батько із дочкою, монастир Успенський, Хрест із золота і кобальт, й чорноморська Неcсі. Сниться: море під Ліменом, чортова кишеня, Гавкіт (стоп! це не про мене), краще — син і неня.

Тільки хто тепер так каже? Кажуть: мати, мамо. Бачу батька із дочкою, люстра амальгамо, Поміж горами і морем, над мостами в леті. Сниться: батько із дочкою, сад і дім Беретті.

“Ні на небі, ні за небом ні за синім морем нема кращої за тебе…”

…сад під косогором — І тоді, коли він квітне, і коли без листя.

Сниться: батько із дочкою, сад і середмістя.

“Ні на небі, ні за небом ні за синім морем…”

Сниться: батько із дочкою, сад у різну пору (палатинський Форум).

 

 

ХХV

Се не пишуть у прогнозах, навіть в екзитпулах Се не в змозі узаконить Пауль Шарк, акула, Се не в моді, се не в моді, Се приходить часом в кумпол

Із підземним гулом.

“А Україна навіки, навіки заснула”.

Віє вітер з України, із міста і з поля.

“Все замовкло. Нехай мовчить. Така Божа воля”.

А було ж! Було: горлали.

Із Кремлем дружили. І з горла, було, алкали во здрав’я горили.

Говорила, гомоніла, у Дніпро стікала Кров мільйонів слабосилих, голодом приспалих.

Сатаною обрядили Кобзаряпророка, Шмарклі вішали на нього — сталінське бароко, А тоді з глухонімими у часи брежньовські

Говорив Тарас з хохлами тільки помосковськи.

І тепер його, солдата, ставлять знов під дуло. Какась ета нє парускі, как би нє прадуло.

“Все замовкло. Нехай мовчить… навіки заснуло”.

 

 

ХХVІ

 

“Тільки часом увечері понад Дніпром, гаєм ідуть старі гайдамаки…”

Попід гаєм йдуть, каліки, старцінебораки. Той за кобзу, той за шаблю, а той за повітря, Той за латану свитину, а той за лахміття

Тримаються…

Кожен кожного тримає. Над Дніпром, на кручі, Попід гаєм зелененьким йдуть сліпці сліпучі.

Понад кожним німб із сяйва, кожним: безголовим Чи безруким, чи безногим… Із містичним драйвом Переходять попід гаєм, понад… вічні мучні.

Їх веде Христос в шинелі, сліпоти заручник.

 

 

ХХVІІ

 

“О боже, боже Иудеи, Благий творителю земли, Не наказуй родных злодеев, А мне смирение пошли”.

Мені смирення ниспошли, захожий Боже з Іудеї, Бо ми нащадки берендеїв, ствола нащадки і мошни.

Благий творителю землі, не наказуй творців руїни, Облагороджуй пики злі, будь милосердним не до слів –

До жал і язиків зміїних.

О Боже, Боже Іудеї, до злодія від усієї Душі будь добрим, возлюби

Хюндая, урку, бармалея, розбійника і прохіндея, Бо — не підніжки й не раби!

 

 

ХХVІІІ

 

“Они твердят — закон таков:

— Не должно в прахе пресмыкаться…”

Але хіба не прахом скрізь, Не прахом скрізь дух резервацій І гетто виповнив закон!

Дух праху, дух анігіляцій, Нових кайданів і заков. Нових законників кантон, Саботування і негацій.

 

 

ХХХ

 

У світлі інших візій інший Можливий світ, високий світ, А в наших днях роздивовижних Ми стратили безодню літ, І згасли пристрасті, і попіл Вже не роздмухати як жар Перед потопом чи в потопі, Закриті світу не на жарт

“Раскроем мир иных видений, Иных страстей высокий мир”.

Нас порятує тільки геній — Не лицедій і не кумир.

 

 

ХХХІ

 

Терни горіли, за тернами Синіла далеч, ліс летів, І з ґвинтокрилами над нами

Небесний купол пломенів.

Синіло море, гвинтокрили Контейнери скидали вниз, А на душі ліси горіли Й на сонці плавились човни.

Заволокло усе димами, Останній день Помпеї зел Над Ялтою, понад домами.

“Пожар, лютея, пламенел”.

 

 

ХХХІІ

 

Сніги чужинські не сніги, Якими вкрито батьківщину, Та серце більше крижаніє…

Коли від криги чужини Далека відстань, та на вії Сніг падає із вишини І в серці чужиною віє.

“Я трепет сердца навсегда оледенил в снегах чужбины”.

Але ніколи крига так Не краяла ще серця, Як крига погляду її Гекзаметром Лукреція.

 

 

ХХХІІІ

 

“Да не дерзает искуситель в сердечну храмину войти…”

В сердечну храмину, в обитель, Де ті ікони і хрести, Де на коні святий воїтель І на чолі Твої персти.

“И по терновому пути да волит ангелохранитель на лоно рая привести”.

Хай волить янголхоронитель На лоно раю привести.

 

 

ХХХІV

 

“Чому Господь не дав дожить малого віку у тім раю”.

Господь не дав дожити, знаю, Малого віку у раю, Бо рай той раєм був лиш мить,

Той на порозі пекла рай,

Де все вмирає.

“Чому Господь не дав дожить малого віку у тім раю”.

Тому й не дав Господь дожить Й того нікому не нараяв, Бо там не раю, А пекла царина лежить

І Орк між горами біжить.

Тепер я знаю.

 

 

ХХХV

 

“Умер би, орючи, на ниві, нічого б на світі не знав”,

крім плуга й коня, і посивів

і виконав роль би як мавр. Не знав би нічого на світі —

і хто, і навіщо, й куди — царів би не кляв за совітів, кривавих тиранів орди, не був би у них юродивим

і Бога й людей не прокляв, умер би за плугом на ниві чи пас би свиней і телят, стирчав би і досі той кляп.

 

 

ХХХVI

 

“Ніхто любив мене, вітав, і я хилився ні до кого”.

І вищий був Ніхто за Бога і ні до кого я за так ніколи б не пішов, Нікого просить ніколи б я не став за того, за раба німого, що говорити перестав.

“І я хилився ні до кого”,

бо за прихильність, нахил, схил раба виводили німого, давали в руки скоростріл і раб вітав Свойого Бога, стріляв у мене за Нікого:

“Ніхто любив мене, вітав…”

 

 

ХХХVII

 

“Тойді повісили Христа, й тепер не втік би син Марії!”

Якби й вознісся б із хреста, то б наздогнали пси лихії.

“Погані, давнії літа”.

Але літа не кращі й ближчі: літа Іуди без Христа на пролетарськім гнойовищі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment