Володимир ПОГРЕБЕННИК
В історії літературного діалогу України з турецьким і кримськотатарським Сходом першої половини ХІХ ст. — доби життєтворчості генія України та батька її новочасної політичної нації — вирізняємо принаймні дві різнобіжні тенденції вітчизняного письменства. Назвемо їх тут орієнталізаційною та проросійськосервілістською. Першу представляють художні твори М. Костомарова, М. Петренка, Т. Падури, Є. Гребінки, а також вірші, поеми й малярські роботи самого Т. Шевченка, дещо згодом поетичні писання його побратима П. Куліша. Науковим відповідником тенденції був журнал “Скарби сходу” графа з Поділля Вацлава Ржевуського, знаного в арабському світі як емір “Золотая борода”1. У концепції згаданого видання Оттоманська Порта — велична й блискуча цивілізація.
Протилежну тенденцію представляють писання віршем відгуки класика нової літератури Петра ГулакаАртемовського (вірші “Сидить Абдул, губи надув…”, “Совет султану на затею его перенести свой двор, знамя и сорочку Магомета в Адрианополь”), інші відгуки на російськотурецькі війни, якот поема “До чумака, або Війна янглохранцузотурецька у 1853 і 1854 годах” перекладача Євангелія Пилипа Морачевського тощо. У таких бурлескнокарикатурних спробах маємо підміну реальної Порти, нехай уже занепадаючої, її бодрійярівськими симулякрами, проекції та відгомони “міфології імперіалізму” (Сюзан Лейтон) самодержавної Росії.
В українській новій літературі до появи “Кобзаря” (1840) Тараса Шевченка та здебільшого й після того панував сформований історично стереотип турецького/татарського інакшого як жорстокого ворогаагарянина. Це засвідчується численними творами нової літератури, від “Татарских набегов” Г. КвіткиОснов’яненка починаючи, на теми татарських і турецьких нападів на Україну і, навпаки, козацьких походів на ханський Крим і султанську Туреччину. Такі проекції, зумовлені тривалим протиборством півмісяця й хреста на теренах Європи, підсилювались у вітчизняній народній культурі історичними піснями на кшталт “Зажурилась Україна”, кобзарськими думами “невільницького” циклу. Національновизвольна боротьба народів Балкан проти Оттоманської Порти у 20х рр. ХІХ століття і наступних його десятиліттях примножила антитурецьку ідейну настанову у багатьох літературних творах, присвячених змаганням за волю сербів, болгарів і греків, авторства М. Костомарова, Я. Щоголева, Ю. Федьковича, С. Руданського, М. Старицького, молодого І. Франка (“Задунайська пісня”), О. Маковея (“Чорногорка”, “Ярошенко”), М. Садовського (поема “Шипка”).
Тому рідкісними й уже цим вельми цінними винятками бачимо в українському письменстві ХІХ ст., тим більше його першої половини, ті літературні тексти, що хоч чимось протиставлені тенденції добачати у турках і кримських татарах тільки ворогів, не наділених хоча б звичайними людськими чеснотами. До таких винятків, що розпочали у нашому письменстві лінію поступового долання стереотипного малювання ісламського Орієнту, зараховуємо поетичний і водночас щиролюдський вислів туги за полеглими на війнах між Заходом і Сходом у лірика з сучасної Донеччини Миколи Петренка; мотив ванітативності (минущості) світової, зокрема турецької, слави з “бахчисарайського” вірша “До Марії Потоцької” Миколи Костомарова. Як епізодичний відрух у напрямку переосмислення семіосфери ворожості народівсусідів можна розглядати фрагмент російськомовної повісті Григорія КвіткиОснов’яненка “Герой очаковских времен”. У ньому відтворено мужність турецьких вояківзахисників фортеці, котрі мовчки вмирають від ран зі словом “аллах” на вустах.
Ще більше збагатив і урізноманітнив орієнтальний вектор української прози приятель Т. Шевченка петербурзький українець Євген Гребінка. Він першим у новій літературі художньо опрацював тему союзництва козацької України з Кримським ханатом (поема “Богдан”), увів східні побутові мотиви. Зокрема відбив існуючу в Росії моду на містичний, чарівний Орієнт, на східний триб життя — кейф на турецьких низеньких диванах під турецький добрий тютюнець. А нарис Гребінки “Єрусалим” увів у літературу, до того ж у високому значенні, святощі ісламу, описавши місце, де є камінь, звідки пророк Магомет буцімто відлетів на сьоме небо.
Коли молодим художником Тарас Шевченко прийшов у невизнану в Росії українську літературу, то вже ранніми поемами “Іван Підкова” та “Гамалія” показав: він на генному рівні успадкував історичну пам’ять рідної Звенигородщини й “черкасько”бойківського народу про жорстокі конфлікти кримчаків і оттоманів із козаками. Бо й присвячено ці твори морським виправам запорозьких козаків на Синоп і Царград. Вони постали не без впливу творів Міхала Чайковського (Садикапаші), “Запорожской старины” І. Срезневського й українського фольклору. Ці романтичні поеми продовжили літературні значення топосу Оттоманської Порти як ворожої потуги, країни тяжких мук невільників. Молодий автор, хоча й був обізнаний з історією Середземномор’я, не переймався точністю, історичною автентикою. Тому в “Гамалії” фігурує не Оттоманська Порта, а попередня держава Візантія.
Водночас Тарас Шевченко, хоч у ВізантіоніСтамбулі (як і у Синопі й узагалі Туреччині) ніколи не був, увів у твір конкретні координати міста на протоці Дарданелли, згадав його передмістя Галату й Скутару. Це вже був напрямний вияв мистецького руху в бік автентичності на противагу російськоімперській міфології, що готувала підґрунтя для підняття Андріївського прапора над містом Костянтина. Особливо важлива у “Гамалії”, на нашу думку, пісня “У туркені, по тім боці”, яку козаки співають у морі. Вона, поперше, виступає козацькою візієюалегорією турецької держави часів її розквіту. Оскільки ж романтиквізіонер Шевченко у “Гамалії”, як слушно писав Юрій Івакін, не прагнув відобразити якусь реальну історичну подію, а творив “узагальнений образ” історії, варто потрактувати знакову пісню ширше — певним внутрішньополітичним креслеником і для України, навіть сучасної. Так, міцна оттоманська “хата на помості” символізує державну потугу країни, захищеної, як і козацький край, бурхливим морем. Туреччина в образному моделюванні пісні має багату на таляри й дукати казну (не розкрадену владою “проффесіоналів”, як це сталося в Україні), сильні збройні сили, готові до відбиття агресії. Про це поет образно мовив: “у туркені яничари і баша на лаві”. Рівною Оттоманській Порті за цими ознаками Тарас Шевченко хотів бачити власну Батьківщину, символічно відтворивши у пісні для нащадків головні вектори державотворення.
Такий репрезентативно“прикладний” погляд на турецьку Порту, хай і подолану в неісторичній виправі чубатими переможцями, не “знімається” в “Гамалії” навіть картинами жорстокого кровопролиття в дусі тодішньої “романтики жаху” (Дмитро Чижевський). Однак про марність кровопролиття народамисусідами свідчить нериторичне питання поета з іншого твору: “За що ми різались з ордами? / За що скородили списами / Московські ребра?”.
Світоглядний розвиток, ідейноестетична еволюція Т. Шевченка сформували й ідею трагізму козацьких походів “у турецькую землю”. Справді, герой поеми “Сліпий” отаман Степан таки повернувся з заморського полону в Україну. Проте за Катерини ІІ там стало так, що “хоч з своєї хати / До турчина в сусіди прохатись”, як воно й було в нашій історії. Проте й це підданство поет побачив не в достатньо ідилічному світлі, як його приятель Семен ГулакАртемовський, творець опери “Запорожець за Дунаєм”, бо у поемі “Іржавець” назвав Олешківську Січ “гореЗапорожжям”.
Тарас Шевченко був свідком становлення сходознавства у Росії. Однак воно виконувало роль ідеологічного забезпечувача колоніального Drang nach Osten Кремля, а не сумлінного дослідника духовних надбань Орієнту. Тому величний “Кавказ” (1847) — новаторське переосмислення східної теми та міфопоетичного “світового” образу Прометея, гуманна інтернаціоналістська інтерпретація історії опанування Сходу Заходом, розвінчання російського експансіонізму. Недарма ще М. Драгоманов протиставив Т. Шевченка О. Пушкіну: якщо українець обезсмертив модус лицарського резистансу кавказьких горців (“Борітеся — поборете!..”), то російський класик у дусі офіціозного урапатріотизму здобувся на заклик: “Смирись, Кавказ! Идет Ермолов… [царський генерал — В.П.]”.
Мусульманський гірський світ український геній протиставив Росії. Адже на Сході не існувало несвободи людини, неможливими були криваві звірства, які принесло “христолюбиве” воїнство, знищуючи цілі аули та вдаючися до тактики випаленої землі. Так потужно до Шевченка ніхто не відтворив деформації психіки колонізаторів (“Чом ви нам платить за сонце не повинні?..)”, не легітимізував визвольної боротьби горців Кавказу, всіх гноблених народів. А критика російського псевдокультуртреґерства виявила розуміння автора: на Сході існувала багата й давня культура вже тоді, коли власне російської не було ще й у сповиточку. Так мужньо й гідно Тарас Шевченко вийшов на прю з колоніальною риторикою імперського центру, гідно протиставився політиці планово веденого нищення народів.
Подібно до “Кавказу”, “киргизькі тексти” поетазасланця, що становлять предмет окремої студії, розкривають його як інтелектуала й митцяінтернаціоналіста, який долав тяжку екзистенцію самотності, зокрема, якісно новою естетичною комунікацією зі східним світом. У цей спосіб Т. Шевченко усправедливив слушність ідей швейцарського філософапанідеаліста Рудольфа Гольцапфеля, висловлених аж через сім десятиліть: чужини, властиво, немає ніде, достатньо ширше відкрити своє серце назустріч людям, зокрема іновірцям, довкруг себе… Тут слід наголосити: будучи митцемсинтетиком, Тарас Шевченко осягав орієнтальний світ і його людей паралельно як поет і як художник (згадаємо живописні роботи “Гонець сповіщає візира турецького про несподіваний напад Суворова” чи славнозвісні “Дари в Чигирині”. До речі додамо: художником Сходу Шевченко став під впливом Карла Брюллова, який мав змогу мандрувати Туреччиною й робити там замальовки).
Волелюбний “тренд” літературного орієнталізму Т. Шевченка після нього продовжили письменники, що відкривали читачам мусульманську релігійну ідентичність і культурноісторичну психологію, — О. Стороженко, П. Куліш, М. Старицький, Д. Мордовець, І. НечуйЛевицький, І. Франко, А. Чайковський, М. Грушевський, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Козловський, Г. Комарова й ін., зокрема на початку ХХ ст. А. Кримський.
Особливо вирізнимо Пантелеймона Куліша, який у період “пізнього” туркофільства створив поеми “Магомет і Хадиза” і “Маруся Богуславка”, перейняті ідеєю “світла з Востоку”. Він відвідав столицю Туреччини і створив рядки “Нема й не буде другого Стамбула”, опосередковано цим засвідчивши впливовість орієнталізму Шевченка (згадаймо його “Нема на світі України, немає другого Дніпра”). П. Куліш опоетизував красу стамбульських мечетей і благоуханних садів, підніс шанобливе ставлення турків до жінок, знайшов у думах і Корані спільне етичне зерно та зобразив Марусю Богуславку живою ланкою єднання між Туреччиною й Україною.
Творчість Тараса Шевченка любив Назим Хікмет, який присвятив йому свій твір. Мовою нобеліянта Орхана Памука твори найбільшого українця переклали Фахрі Ердінч, Неджаті Джумали, Федора Арнаут. Ці переклади звучали на урочистій академії “Вічний Шевченко”, присвяченій 200літтю від дня народження геніального поета, що відбулася цьогоріч 12 березня в українськотурецькому культурному центрі “Сяйво” у Києві.
Пізнання Шевченка турецьким читачем, розпочате ще А. Кримським, із появою нових видань — таких, як випущений в Анкарі 2009го “Кобзар”, — без сумніву, ще повніше розкриє велич творчої особистості багатострунної людинигуманіста, відкритої до східних народів та їхніх культур, будівника золотих мостів розуміння і взаємної симпатії між Україною і Орієнтом.
1 В.Ржевуський першим із європейців таємно відбув прощу до Мекки; він поставляв до дворів європейських правителів арабських скакунів, зокрема скакунанащадка кобили Магомета. Один із піонерів європейської орієнталістики, він увійшов у творчість поета “української школи” польської літератури Т. Падури та в історію польських визвольних змагань проти Росії.
