Василь ГОЛОБОРОДЬКО: «Моя стежка-доріжка»

Дві ластівки

Є ластівка міська,

є ластівка сільська.

 

Не знаю, з якого уже часу я тут стою

з пучечком, випадково знайденим тут таки під стіною,

пташиного білого пір’я,

так само не знаю, чому я тут стою,

ніби отак виправдовуюся

(бо з пучечком пір’я для гнізда)

перед птахами,

зокрема, гадаю, перед сільською ластівкою, адже я її

покинув давно уже

у своєму рідному, подаленілому, селі.

 

Перед сільською ластівкою, яку тут, у місті, годі зустріти,

і її саму, і її гніздо, адже вона ліпить гнізда

у якихось приміщеннях

(у нас у спорожнілому на літо хліві),

а таких приміщень у цьому місті не знайти,

ні мені, щоб покласти до гнізда пучечок пір’я,

ні сільській ластівці, щоб у тому гнізді поселитися.

 

Тому й стою отут з пучечком

пташиного білого пір’я, непотрібного,

та пригадую, як однієї весни налетіли під нашу хату

міські ластівки,

усе шукали місце під дахом, щоб зліпити гніздо,

уже й почали були ліпити, але уже перші наліпки

відпадали, бо не трималися стіни,

тож я прилаштував дощечку під тим місцем,

де вони намагалися побудувати гніздо,

але ластівкам моя допомога не сподобалася

і вони відкинулися від нашого піддашшя

та полетіли десь шукати друге місце для гнізда,

що я з прикрістю зауважив одного дня.

 

Не надав тій події ніякого значення,

хоч і знав, що ластівки — віщунки.

 

Вихід із лісу

Щоб зайти —

двері до лісу завжди відчинені,

щоб вийти —

двері із лісу завжди відчинені.

 

Сьогодні я виходжу з цього лісу,

збагачений лісовим досвідом,

для мене самого — важливим,

для усіх сторонніх, так вважаю, — безпечним:

я тут знаю кожне гніздо пташине,

я тут знаю кожне дерево,

я тут знаю кожну стежку.

 

Та поки я минав цей ліс,

наближаючись до дверей, щоб вийти із лісу,

двоє незнайомих чоловіків уже чекали мене біля дверей,

хоч я їх бачив здаля, як вони наближалися

тільки до того місця, де я зайшов у ліс —

тут казка навпаки:

у казці тварини перетворюються на людей,

а тут люди, двоє чоловіків, перетворюються на тварин,

завдяки своїй здатності швидко пересуватися.

 

Мене завжди найбільше непокоїла

здатність людей швидко пересуватися:

не ходити, як люди,

а бігати, як якісь тварини,

бігати не на спортивних змаганнях,

бігати, сидячи у механічних пристроях,

бігати не на допомогу ближньому у біді,

поспішаючи повідомити йому добру вість,

бігати, переслідуючи ближнього,

поспішаючи повідомити йому лиху вість.

 

Двоє чоловіків, тепер перетворених на тварин,

саме двоє, бо у мене дві руки,

ось би вони, кожен зі свого боку,

заламували мені руки за спину,

щоб не міг вільно володіти ногами,

носять з собою кайданчики із двома зап’ястками,

по одному на кожну руку,

щоб не міг вільно володіти руками,

кожен має по двоє очей,

щоб вести мене тією дорогою,

яку вони бачать, а не я,

та мене пильнувати

отут, у цьому лісі, з якого я виходжу.

 

Я стою у тому місці, де вихід із лісу —

поряд з деревом, що є одвірком тих дверей,

на дереві позначки усіх важливих попередніх подій

у моєму житті:

(як на справжньому одвірку в хаті позначки

чорнильним олівцем мого росту з року в рік,

писані рукою матері)

кожне гніздо сучка засохлої гілки

нагадує мені про ті минулі події,

над тими ж — численними — гніздами

жива гілка зеленіє —

це я сьогодні отут.

 

Не туди спрямовую я свою увагу,

треба відвести погляд від тієї гілки —

вона мене уже не порятує!

 

Білі лебеді — Параджанов

Того осіннього ранку, йдучи на роботу,

я побачив лебедів, які низько літали над селом,

мабуть, чомусь заблукали, збилися з дороги до вирію,

а я подумав, що то вони нагадують мені

про високе небо,

пізніше я дізнався, що тих самих лебедів

бачив і ти,

що й стало приводом до написання кіносценарію.

 

Ми обоє з тобою бачили тих білих лебедів,

але ми дивилися на те саме, але бачили різне:

я дивився на білих лебедів і бачив білих лебедів,

ти дивився на білих лебедів, але бачив білих лебедів.

 

Ми з тобою ніби знаходилися поряд:

ті самі дні і ночі тяглися з року в рік,

ті самі спостерігали ми зміни погоди,

ті самі пори року ішли одна за одною,

але було незмінним наше становище,

у якому ми — не з нашої волі — опинилися,

хоча і воно дуже відрізнялося одне від одного,

я завжди про це знав,

а надто у той день,

коли ми обоє — із різних місць — дивилися

на білих лебедів.

 

Ти у який би бік не пішов —

натикався на стіну,

я ж, хоч і недалеко, але міг ходити

на всі чотири сторони:

від струмка до струмка,

від дерева до дерева,

від пагорба до пагорба.

 

Незаповнені порожнечі

немає гілки

на якій сиділа пташка

а я ж якраз її збирався тобі показати

 

немає винбарю

біля якого збиралася кожного вечора вулиця

де я тебе вперше побачив

 

немає війська Ігоря

тільки й можна впізнати ту місцину

за зграєю вороння

що укриває поле

ніби після щойної поразки

 

Відліт насінинкою кульбаби

Знаю, звідси літаком не відлетиш —

треба якось зуміти самому летіти.

У хаті коти, багато котів,

з усього кутка позбігалися

(і як вони дізналися про мій відліт!),

не наші коти, отже, дикі,

хоча здичавілих котів і не буває.

 

Коти як застереження і загроза польоту

у постаті пташки,

зауважують червону плямку на моїх грудях,

ніби у пташкиконоплянки,

тому змушений летіти у постаті насінинки кульбаби:

ось я виходжу з дому у пошуках вільного простору,

з рідного подвір’я на вулицю,

де віє вітер

у далекому напрямку —

тепер повіви вітру мене

понесуть, понесуть!

 

Обліплений метеликами

З якогось часу мені

хоч не прокидайся вранці —

тільки розкриєш очі,

як відразу набивається повна кімната метеликів,

і так їх багато, що аж дихати ніяк.

 

Метелики різні: і забарвленням, і розміром,

усі такі, які бувають у нашому краю,

не одного разу бачив їх, але по одному,

деколи по двоє, але щоб стільки і відразу —

такого ще зі мною ніколи не було.

 

Ти ж знаєш, як я їх любив:

і білих, і жовтих, і червоних, і маленьких блакитних,

пам’ятаєш, як я передбачав по тому,

які метелики вперше трапляються на очі навесні,

який буде рік:

якщо вперше бачив білого —

буде багато молока,

якщо червоного —

буде багато меду,

хоч я пасіку не вів

і корову не держав,

але такими прикметами я щовесни перед тобою хвалився!

 

(Епіфанія:

метеликнеметелик —

символ за ознакою

“бути тим, що невідомо звідки береться,

і невідомо, куди дівається”).

 

Щоб якось урятуватися від цього нашестя метеликів,

я виходжу з хати на поріг,

але весь обліплений метеликами,

які ніяк не струшуються із мене, що я не роблю,

виходжу у двір — так само, як якась квітка,

що привабила до себе стільки метеликів,

виходжу за ворота — метелики зі мною,

ніби й ніжки ж мають крихкі, а тримаються міцно.

 

Я повертаюся у той бік (щоб ти краще почула),

куди ти від’їхала із сином,

голосно закликаю повернутися обох,

бо я вже не знаю, що мені робити

з цими чисельними метеликами,

але скоро припиняю ті поклики,

бо коли б ви невчасно і повернулися,

 

ви однаково побачили мене

усього обліпленого метеликами,

які відриваються тільки з м’ясом.

 

Дівчина з краю села

Ті, хто живе на краю села,

уже не люди.

 

Чи ж один раз сам бачив,

як ти вранці злітала вгору,

тріпочучи жайворонковими крильцями,

щоб я тебе носив у очах увесь день.

 

Чи ж один раз сам чув,

як ти увечері співала,

вимовляючи соловейкові слова,

щоб я тебе носив у вухах увесь день.

 

Чи ж один раз сам спостерігав,

як ти вдень ішла по воду до криниці,

залишаючи на стежці лисячі сліди,

щоб по них самі ноги несли мене до тебе.

 

З того часу,

як ми з тобою познайомилися,

ти запрошуєш довго дивитися на тебе,

ти запрошуєш довго слухати тебе,

ти запрошуєш напевно знати,

біля якої криниці ти живеш.

 

 

Бериоко

Пройшов іще кілька кроків

і побачив тебе голуголісіньку,

плаття у квіточки тримала у правій руці,

ніби переходила річку вбрід.

 

Бачу, що ти соромишся, але не мене,

бо мене ти не бачиш,

та ще й ідеш із заплющеними очима,

ховаєш босі ноги в траву,

але ж я знаю, що ти боса,

що ти роздягнена, скільки б ти платтів

не носила з собою — хоч усю шафу!

 

Буває, що на якийсь час я ніби тебе забуваю,

але від сьогодні починаю

тільки й думати про тебе.

 

Хоч ти і, як звикло, мовчиш,

але я знаю, що ти зараз вітаєш подумки гусей,

що повертаються з вирію,

тобі ж наймиліше за все чути їхні перегуки в небі.

 

Тепер ти на всі боки

виставляєш усі пальці,

щоб хоч одна приваблена пташка сіла співати,

тепер на тебе летять бджоли,

ніби це не ти, а вулик у садку,

тепер ти в усіх,

хто тільки не подивиться у твій бік,

відбираєш очі

(епіфанія:

брати очі —

символ за ознакою

“бути тим, що найкрасивіше за все на світі”) —

он скільки ти їх назбирала,

не знаєш уже, куди і дівати!

 

 

Розмова

Розмова починається з монологу,

з моїх слів, звернених до тебе,

ти можеш на них відповісти,

а можеш і промовчати —

 

тоді моя надія на діалог

перетвориться на монолог.

 

Діалог завжди відбувається

у оточенні страху,

що відповіді не буде —

діалог не відбудеться.

 

“Я пам’ятаю твій давній малюнок,

який ти вишила на білому полотні,

я довго його зберігав у себе,

але потім він десь загубився,

чи ти не змогла б сьогодні

повторити ту вишивку —

тепер би я зберігав її надійно і довго,

аж до самої смерті?”

 

 

Дозволені забави

Хіба ти не в тюрмі,

якщо кожного дня думаєш про неї,

про своїх товаришів у тюрмі!

 

Хіба ти не в Парижі,

коли, перебуваючи в неволі,

кожного дня думаєш про це місто,

про своїх побратимів на бульварі!

 

Тепер наша забава — ділитися коробкою сірників:

коробка із сірниками у мене, а в тебе порожня,

я виймаю пучечок, щоб покласти у твою коробку,

ти підставляєш коробку, я кладу,

але через суцільну темряву, виявляється,

що я той пучечок поклав назад у свою коробку,

а твоя й далі лишається порожньою.

 

Чому саме сірники?

Що тут можна палити?

Хіба наше довге волосся,

так воно й так згоряє по волосині щодня!

 

(Епіфанія:

довге волоссяневолосся —

символ за ознакою

“бути тим, що відростає вільно, як заманеться”).

 

Так ми бавимося днями з тобою,

нас чомусь не розлучили, а помістили разом,

хоч це й суперечить їхнім тюремним правилам,

бавимося у дозволену забаву.

 

Від наглядачів нічого не приховаєш,

але якщо вони нам не забороняють бавитися,

можна припустити, що вони те дозволяють,

на відміну від багатьох речей, які вони забороняють.

 

Ти усміхаєшся після тієї забави,

байдуже, що вона цього разу була неуспішною,

і мені добре,

так добре, ніби я опинився з тобою на волі.

 

 

Приваблений птах

Скільки разів казав собі:

не читай нічого про пташок,

не приваблюй їх до себе,

не підгодовуй їх,

не бери у руки,

які б вони красиві не були,

як би вони гарно не співали —

бо якийсь птах колись тебе знищить.

 

Ось він наближається до мене,

починає від’їдати пальці на руках, як черв’яків,

потім переходить до очей, випиває їх, як росу,

тоненькими пазурцями роздирає груди,

виймає серце, як зернятко,

випиває кров, аж пір’я на грудях червоніє.

 

Відчуваю, як я зникаю у птахові,

розчиняюся у ньому безслідно,

про таке кажуть: жива смерть,

пропадає навіть моя пам’ять про птаха.

 

Де я тепер,

що від мене залишилося?

Тільки оцей вірш

про те, як я необачно привабив птаха.

 

 

Пригадуючи прочитане

Пригадуючи прочитане,

пригадую три радості:

що перша радість — я привітав з Новим роком хрещену,

що друга радість — я приніс подарунки,

що третя радість — я повернувся додому живий

(епіфанія:

прочитана книжканекнижка —

символ за ознакою

“бути тим, що в той час, коли я читав,

прочитане було для мене правдою”).

 

Ось і я виходжу через сінешні двері з дому,

мати знає, що я пішов посівати далеко,

хоч моя хрещена мати й живе на сусідній вулиці,

ось і я іду через зимовий ліс, де і я збився зі шляху,

і я заблукав у лісі, але мені вдалося вийти на шлях,

хоч як звабливо і не кружляли навколо мене сніжинки,

закликаючи мене у танок смерті,

я дійшов до хрещеної, де посипав з рукавички,

вітав хрещену з Новим роком та з новим щастям,

а хрещена обдарувала мене:

дала сороківку грошей і велику паляницю,

ще й ковбасу на придачу

(епіфанія:

подарункинеподарунки —

символ за ознакою

“бути тим, що веселить”).

Веселий я повернувся додому

та звеселив свою матір

тим, що навчився співчувати чужому горю.

 

У череві риби

Поки я милувався рибинками,

які плавали поза моїми очима,

та великими світляними водоростями

перед моїми очима,

хтозназвідки підпливла велика рибина

і проковтнула мене з черевиками.

 

(Епіфанія:

рибинанерибина —

символ за ознакою

“бути тим, що захоплює і відпускає”).

 

Тепер я сиджу в череві риби,

читаю у темряві книжку,

в якій сторінки із загублених лущин.

 

Знаю, що тут сидітиму,

гарну книжку читатиму,

аж поки не проситимуся:

 

“Рибо, рибо,

виплюнь мене з черевиками —

хочу іще нагулятися,

на білий світ надивитися!”

 

Дивитися і слухати

Метелику,

ти такий гарний,

ти літаєш усюди,

дивишся на різні квіти

і за тими узорами

розмальовуєш свої крильця.

 

Якби ти хоч здаля

побачив мою кохану

та перемалював її собі на крильця,

то ти б іще гарніший літав,

і усі дивилися б на тебе і дивилися.

 

Соловейку,

ти так гарно співаєш,

ти літаєш усюди,

слухаєш, як усе звучить:

як жебонить струмок по камінцях,

як шелестить листя від повіву вітру,

як дзвенить крапля роси уранці,

та й наслідуєш їх своїм голосом.

 

Якби ти хоч раз

почув, як говорить моя кохана,

та став наспівувати, як вона

співає у весняному танку,

то ти б іще гарніше співав,

і усі слухали б тебе і слухали.

 

Засохлий вазонок

Нікуди не відлучався — надовго — із тієї кімнати,

хіба що на якийсь час,

твій улюблений — із синіми квітками — вазонок

не забував щодня поливати.

 

Але просто на моїх очах квітка

стала засихати:

листячко обсипалося,

стебельця стали не товще ниток,

уже й не розпізнаєш із першого погляду,

що то була гарна квітка.

 

А все через те, здогадуюся,

що ти не буваєш із якогось часу у цій кімнаті

і тепер не поливаєш

свій улюблений — із синіми квітками — вазонок.

 

(Епіфанія:

вазонокневазонок —

символ за ознакою

“бути тим, з ким треба знаходитися завжди поряд,

не розлучаючись ні на день”).

 

Підсаджувати якусь другу квітку

усе ніяк не зберуся,

та й не тим забита голова,

тож так і стоїть — он, на підвіконні —

порожній горщик.

 

Луганськ—Ірпінь, 2014 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment