Ми не самотні

Володимир ВОЙТЕНКО,

професор

 

“І день не день,

і йде не йде”.

Т. Г. Шевченко,

“Три літа” (1845)

 

Хочу повернутися до своєї монографії “Україна: десять років самотності”, що вийшла друком у львівському видавництві “Універсум” (2001) завдяки сприянню п. Олега Романчука. Майже півтора десятка років, що минули відтоді, варті уваги і стосовно того, що було, і того, що буде, і того, на чому — дасть Бог — колись заспокоїться серце України. Саме про це останнє йдеться на 152 стор. книги, проте сьогодні поговоримо про декілька найвагоміших позицій.

 

1.

Ірод Великий урядував Юдеєю, на той час римською провінцією, 34 роки. Відзначався дикою жорстокістю, у той чи інший спосіб знищуючи всіх, хто здавався йому політичним суперником (поміж іншими — власну дружину і двох синів). У передостанній рік його життя у Віфлеємі народився Спаситель. Дізнавшись про це і остерігаючись, що Ісус колись зазіхне на його трон, Ірод наказав умертвити усіх немовлят у Віфлеємі та його околицях. Виявилось їх 14 тисяч, і наймолодший син Ірода був одним із них. З цього приводу римський імператор Август сказав (натякаючи на особливе ставлення юдеїв до свині): “Краще бути свинею Ірода, ніж його сином”.

Чи можемо беззастережно вірити біблійним апокрифам і побиття віфлеємських немовлят вважати історичним фактом? Питання слушне ще й тому, що (за свідченням римських джерел) Ірод умер за 4 роки до дати, з якою пов’язують народження Христа. Ситуація ускладнюється тим, що датування Різдва Христового також, за деякими версіями, вважається неточним. Фахівці стверджують, що насправді Єшуа ГаНоцрі народився принаймні на 6 років раніше, ніж вважалося (і цей міленіум ми могли святкувати уже давненько). Проте — бувають дивовижні збіги. Нині маємо один із них: нещодавно поблизу Віфлеєма археологи знайшли велике поховання з кістками немовлят, а спеціальні методи дослідження дозволяють датувати їх саме першим століттям н. е.

Тепер — запитання з царини політичних технологій. Могутньому Іродові, який ще за життя був названий Великим, доповідають: у Віфлеєм — “городок столь малый и незначительный в колене Иудином, что он даже не упомянут в общем списке городов Иудиных” (Библейская энциклопедия, Москва, 1891) — прийшли мудреці, щоб поклонитися Синові Божому, про майбутнє народження котрого говорили ще давні пророки. Чи міг той хлопчик у пелюшках конкурувати з Іродом за його царство? Народ Юдеї дізнався про Помазанника від Івана Хрестителя, який народився лише за півроку до сходження чудесної Зірки над Віфлеємом, а проповідувати пришестя Месії почав, уже маючи за плечима 30 років. На той час припадає перше чудо, здійснене Христом у Кані Галілейській (перетворення води на вино). Так ось: жодних підстав бачити в Ісусові політичного суперника Ірод не мав, але так палко забажав його смерті, що не пожалів ні півтора десятка тисяч чужих синів, ні свого рідного. Чому? Тому що він Цар, тому що він Влада.

Якщо йдеться про конкретного міліціонера чи міністра з їхніми конкретними вимогами до людей, які так чи інакше потрапили у залежність до них, то Влада є чимось очевидним і навіть банальним. Точнісінько такою ж банальністю є гроші, якщо вам заманулося купити пиріжок із капустою чи маєток за океаном. Проте істинні сутності Влади і Грошей мають у собі достатньо містичну складову (якщо їх поціновує не простий, як палка, марксист). Макіавеллі учив, як владарювати, керуючись лише політичними міркуваннями і нехтуючи засадами моралі. У приватному житті, писав він, Володар мусить дотримуватись загальноприйнятих норм поведінки, але вони є необов’язковими для нього, коли йдеться про інтереси загальнодержавні. Боюся, що саме такої думки дотримується 99 із 100 наших державних достойників, хоча 98 із 100 про Макіавеллі нічого не чули. Ну, а ми з вами, пані та панове, хочемо мати за вождя людину, у своєму службовому кабінеті делікатну і порядну, як і у своєму приватному помешканні, чи нам більше імпонує безпринципний і жорстокий, але успішний політик? Відповідайте собі, а не мені — і не лукавте… Сила та успіх мають у наших очах свою власну ауру, а Володар викликає не лише страх, а й трепет. Згадаємо Петра Великого, Івана Грозного та Йосипа Жахливого, кожен з яких — подібно до Ірода — умертвив свого сина і ще багатобагато не своїх синів і доньок, за що й розлюбили їх холопи і “гвинтики”.

У такому контексті пропоную ознайомитись із тезами, які виписав із двох різних першоджерел.

1. “У сучасних умовах ідеологічна пропаганда оформилась в особливу сферу духовної діяльності; вона є системою організацій, засобів і методів ідейнопсихологічного впливу на маси”.

2. “Наша пропаганда за змістом і формою повинна сприйматися широкими народними масами. Мистецтво полягає у тому, щоб не подрібнювати увагу мас, а завжди концентрувати її”.

3. “Характерними рисами пропаганди є цілеспрямованість, диференційованість, безперервність дії, масовість”.

4 “Ми працюватимемо над тим, щоб сформувати у молоді почуття відповідальності. Щоб долучити маси до ідеї Національного відродження, ніякі соціальні негаразди не можуть вважатися завеликими”.

5. “Розроблюючи завдання політичної, економічної та ідеологічної роботи, партія визначає завдання і в області пропаганди, принципової позиції щодо її організаційних форм”.

6. “Справжня сила політичної партії полягає в тому, щоб зберегти дисципліну партійців. Успіх всякої пропаганди визначає наполегливе, рівномірне і тривале застосування”.

Тут чергуються тези, які я виписав (і переклав українською) із нацистської катехизи “Майн кампф” А. Гітлера і “Философского энциклопедического словаря”, який вийшов друком 1983 року за редакцією секретаря ЦК КПРС Л.Ф. Ільїчова. 1ша, 3тя, 5та тези належать секретареві ЦК, а 2га, 4та і 6та — фюрерові третього рейху.

 

2.

Письменник Вільям Фолкнер не цікавився політикою. Однак він був спостережливий і дійшов висновку, що політика — справа особистісна. Республіканець, писав Фолкнер, виникає лише серед тих, хто власноруч здобув свій капітал. Ліберал — той, хто цей здобуток успадкував. Демократ є не хто інший, як босоногий ліберал у перегонах по пересіченій місцевості. Консерваторами стають лише республіканці, але після того, як навчаться читати й писати. Ця іронічна класифікація краще чи гірше віддзеркалює американські реалії, але її принцип діє скрізь: позаособистісна політика не існує. Важлива риса психології людини — змагальність, а від неї — активність, яка дозволяє індивіду вивищитись у науці, бізнесі, мистецтві чи спорті. Політика стоїть у цьому ряду. Не перехід до нудотної рівності, а вивищення “нерівних” є наслідком суспільного розвитку. Вивищення грошей — капіталізм, вивищення волі — тоталітаризм, вивищення розуму — те, до чого йде людство, не знаючи його назви. Не лише боротьба класів, а й боротьба особистостей є рушієм суспільних змін. Відтак важливим складником політичного таланту є самолюбство. Чим його більше, тим краще. Проте самолюбство мусять урівноважувати розум і почуття гумору. Не має перспектив марнославний бундючний дурень, але й занадто скромний розумник за собою нікого не поведе.

Політикпрагматик орієнтується на своє розуміння дійсної (а не бажаної) суспільної ситуації. При цьому спирається на песимістичні оцінки, не дозволяючи собі примарних надій. Суспільство бачить так, як сівач своє поле: що треба зробити, щоб вродило зерно, а не полова. Твердо пам’ятає свою політичну мету і стратегію її досягнення. Прагматик не любить тактичні ігрища і компроміси, але ніколи не відмовляється від них через особисті мотиви. Може підписати угоду навіть із чортом, але чорт має бути чесним і виконувати свої зобов’язання. У щоденній практичній роботі прагматик не надає завеликого значення відтінкам, він готовий коригувати ідеологічні нюанси — але у наперед визначених межах; ядро своєї політичної позиції лишає недоторканим. Гуртує навколо себе фахівців різного профілю. Може ухвалити важливе рішення, прислухавшись до слушної поради навіть безпартійного сажотруса. Як правило, прагматик не схильний до самовозвеличення, але “наступати йому на хвіст” небезпечно. Не любить гуманістичних фраз і гасел, але саму ідею гуманізму вважає непорушною. Зауважу, що саме політичного прагматизму забракло керівництву УНР. Академічної ерудиції і соціального ідеалізму М. Грушевського не вистачило для консолідації суспільних сил.

Політикфанатик страшний через нездатність бачити світ, яким він є насправді. Сліпий і глухий до всього, крім своєї ідеї, він має спотворене розуміння особистої і суспільної моралі — йому до душі єзуїтське гасло “мета виправдовує засоби”. Численні злочини комуністичного режиму проти свого народу це засвідчують однозначно. Нинішні комуносоціалісти, словесно відкидаючи “сталінські” збочення, божаться Леніним і клянуться демократією. Погано знають першоджерела. Цитую: “Нет решительно никакой почвы для той идеи, будто в России нет глубокого, качественного различия между идеями демократов и социалистов. Совсем напротив: между этими идеями лежит целая пропасть, и социалистам давно бы пора понять это, понять неизбежность и настоятельную необходимость полного и окончательного разрыва с идеями демократов”. Писав, звісно, Ленін (1894).

Потребуємо партії, яка задовольнила б запити української політичної нації. Такої партії, яка ґрунтується не на етнічних, а на ідеологічних і патріотичних засадах. Такої партії, котра, тримаючись жорсткого прагматизму, була б у національному питанні — правоцентристською, в економіці — центристською, у соціальних питаннях — лівоцентристською. І хай ніхто не каже, що це є нежиттєздатний гібрид, бо саме на таких партіях тримається нині Європа. І тримається тому, що вони не ставлять у контроверсію правоцентристський індивідуалізм і лівоцентристську соціальність людини. Християнська етика може увійти в ідеологічний облаштунок такої партії, бо вона (етика) не є позапартійною. Христос сказав: “Усе віддай!”, а Маркс сказав: “Усе забери!”. Ось і вся мудрість — принаймні для сьогоднішньої України.

 

3.

Сьогодні (в 2001 р. — В. В.) найактивнішими учасниками політичних змагань в Україні є зрусифіковані елементи, які поняття “культура” розуміють лише як “російська культура”, а про своє українство згадують, торгуючись з тіткою на базарі.

Не маю нічого проти російської культури; люблю Чехова і Блока, схиляю голову перед Толстим і Достоєвським. Але чи ж вони, класики, визначають інтелектуальний клімат у середовищі наших росіян і російськомовних українців? Якщо йдеться не про тонкий прошарок насправді культурних людей, а про російськомовний загал, то найвульгарніша “попса” є їхньою основною поживою. Не чули такого, шановний читачу? Не повірю; принаймні весь Київ просякнутий таким непотребом — і, як з’ясувалося у зв’язку зі смертю Юрія Білозора, не вільний від того і Львів. Російська культура до того непричетна: йдеться про експансію маргінальної російськомовної дикості епохи Путіна і геноциду Чечні. Наша проблема полягає у бракові відпорності таким впливам (хоча, якщо йдеться власне про “попсу”, то її українські варіанти ніколи не опускаються до такого хамського рівня.). Пишу про цю нещасну “попсу” винятково тому, що нею харчується молодь. Насправді йдеться про сутності засадничі: невід’ємною ознакою нашої доби є девальвація моралі, культури і освіти. Пошлюся на дослідження, проведені Інститутом соціології НАН України. Питання: “Чого вам не вистачає?” Відповіді:

Це вже діагноз хвороби, виліковність якої є проблематичною. Суспільство, яке брак науковотехнічних знань ставить на 32ге місце, не може перейматися проблемою політичних свобод — і ставить їх на 43тє місце. Отже: на свій рахунок мусимо записати зросійщеного хама, котрий не цікавиться освітою, але сподівається, що держава його захистить, нагодує, влаштує йому автомобільчик. Щоб застерегтися від пересмикувань, наголошую: йдеться не про російську культуру взагалі і не про російську мову взагалі — йдеться про те, що сьогодні російськомовне етичне й естетичне дикунство загрожує нашому майбуттю. До речі, російська мова більшості наших росіян — а особливо тих, що називають себе “російськомовними” — є знущання над справді прекрасною літературною російською мовою; зростанню культури вона загрожує не менше, ніж відвертий плебейський суржик. Ті, хто домагається державної двомовності, насправді не знають жодної з двох мов.

 

4.

У Неаполі, у монастирі Камальдолі, черговий послушник чотири рази кожної години стукає у келії: “Badate, e passato un quarto d’ora della vostra vita” (Слухайте, відійшла ще чверть години вашого життя). Спливає десятий рік нашого життя у незалежній державі. Уперше розгорнутий жовтоблакитний прапор я побачив (ще до проголошення незалежності) на урочистому відкритті установчих зборів Українського лікарського товариства. Здавалося тоді — ось нарешті, ось тепер, ось усе нам буде під силу… Не збулося. Майорять прапори, але лікарі з тихим відчаєм спостерігають і тілесну, і духовну деградацію нашої людності.

На думку італійського соціолога П’єтро Мальдіні, у керівництві кожної держави, як в оркестрах, є інструменти смичкові (за ними Бог і совість), є духові (у них гроші) і є інструменти ударні (популісти), але назагал музику визначають ті, хто не вміє читати ноти… Навіть європейці скаржаться, а що ж залишається нам? З одних “барабанщиків” мелодія не звучить, “смичкові” заслабкі, а “трубачі” грають, не дивлячись на диригента. За 2000 років від народження Христа Людина не змінилася, але Людство збагатилося ідеєю регламентованого приватного підприємництва, з якої проросли, поперше, демократія, подруге, нові технології, потретє, механізми соціального захисту немічних і старих. Ми поки що лишаємось осторонь від цієї магістралі. Ми долучимося до поступу Людства; я не маю щодо цього сумнівів, але психологічний спадок двох імперій (однієї з двоголовим орлом, іншої з серпом і молотом) ще довго триматиме нас на узбіччі історії. Композитормодерніст С. Штокхаузен написав дивовижний “Концерт для глухої вдови”. Літає у повітрі диригентська паличка, бігають смички, здіймаються литаври, але все це несправжнє: звуків нема. Така поки що у нас музика. Цими словами я закінчив монографію в 2001 р., ними мушу закінчити її короткий парафраз. Але! “Кожна влада тримається лише на тих засобах, з яких вона почалася”, — казали в давньому Римі. Свиняцтва большевицького заколоту в Росії повилазили боком громадянам СРСР і спричинили тупість сучасної РФ. Першою більшовицькоукраїнською війною стали криваві походи збройних сил анархічнореволюційної Росії проти незалежної УНР, визнаної всіма цивілізованими країнами (зокрема й Росією). “То була довга, тяжка й велика війна, що вирувала мільйонними масами й завершилася розгромом України” (В. Лупейко, 1998). Українське самостійницьке повстанство більшовики називали бандитизмом, а Центральну Раду — буржуазною (хоч насправді головними “буржуями” в ній були Грушевський, Петлюра, Винниченко…). Друга українськобільшовицька війна — Голодомор 1932—33 років. Навальні дії Кремля на наших теренах спричинили до фізичного винищення вмілих хліборобів; участь місцевих комнезамівців ув експропріації хліба для Москви не підважує провідної ролі останньої в розгортанні трагічних подій. Третя українськобільшовицька війна пов’язана з діями УПА. Це (як і кожна інша масштабна воєнна сутичка) кричуща, антилюдська й кривава річ. Засуджуючи необґрунтовані в окремих епізодах дії УПА, не заперечуємо національновизвольного руху українського народу проти обох тоталітарних режимів — гітлерівського й сталінського. Сьогодні — четверта українськобільшовицька війна. Ми маємо сприятливу перспективу, бо наші Перший і Другий Майдани були етично взірцевими.

 

 

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment