Якщо хочемо вижити

Микола ЦИМБАЛЮК

 

Мало не синхронно з подіями у Москві в Києві на пресконференції, присвяченій ініціативі Громадського руху “Україна — в НАТО” перший президент України Леонід Кравчук згадав про такий випадок за свого президентства. Це трапилося через два роки після Біловезької угоди, що ніби поставила останню юридичноправову крапку над колишнім СРСР, а заодно й імперським минулим Москви. 1993 року, на одній із зустрічей російського й українського президентів, у неформальній обстановці у них відбулася така розмова. Борис Єльцин запитав у Леоніда Кравчука, чи він справді вірить, що Україна піде європейським шляхом розвитку? На що отримав відповідь: “Ми — незалежна країна, тому сам народ обирає своє майбутнє”. Єльцин нагадав йому про ті “320 лєт, что ми вмєстє!”. А потім показав Кравчуку російський стратегічний документ, який назавтра мав підписати. В одному із параграфів зазначалося: “Україна була, є і буде в системі стратегічних інтересів Росії”.

Така незмінно агресивна політика Москви щодо України підштовхнула українську громадськість до рішучіших дій у забезпеченні власної національної безпеки. З цією метою відомі громадськополітичні й державні діячі — президент Л. Кравчук, генерал армії Є. Марчук, дипломати В. Василенко, В. Огризко, Ю. Щербак, народні депутати Верховної Ради України багатьох попередніх скликань Дмитро Павличко, Павло Мовчан, Іван Заєць — створили ініціативну групу “Україна — в НАТО”.

— Ми не можемо змиритися з тим, — сказав Дмитро Павличко, — що вимога Майдану про вступ України до ЄС, завжди маючи, безперечно, на увазі і приєднання до НАТО, досі не виконана. Це ж одна з гарантій нашої незалежності! Волевиявленням українського народу ми хочемо підтримати нашу владу у виборі нашого майбутнього. Зі вступом до ПівнічноАтлантичного Альянсу нам не можна чекати. Особливо сьогодні, коли Росія для підсилення своїх регулярних військ і місцевих бандформувань уводить на окуповану Донеччину і Луганщину танкову дивізію, і щоночі через наш кордон вона перекидає бронетехніку, артилерійські системи…

— Референдум за вступ до НАТО, — підсумував Дмитро Васильович, — за який ми виступаємо, це знак, що український народ підтримує рух нашої влади до надійної системи нашої національної і європейської безпеки. Воля українського народу мусить бути продемонстрована точнісінько так само, як це було продемонстровано вперше 1 грудня на підтримку Акту незалежності України.

Євген Марчук, якому, здається, ніколи не бракувало закритої інформації щодо кремлівської військовополітичної кухні, цілком відповідально заявив, що Україна підійшла до критичної межі свого майбутнього існування.

— Не дивлячись на радикальність такого висновку, — сказав він, — я ще раз звертаю увагу громадськості на зростаючу російську військову загрозу не лише на Донбасі, а загалом по Україні. Сьогодні не потрібні навіть додаткові розвіддані, щоб прорахувати і зрозуміти наміри Росії в майбутньому, оскільки вона багато чого вже навіть не приховує. Ухвалена і підписана президентом Путіним нова доктрина Росії оголила все. Там немає вже жодних таємниць. У новій доктрині вона розкрила тактику і стратегію, яку використала під час агресії проти України 2014 року.

Україна постала перед важким вибором, але його треба зробити. Вашингтонська угода 1946 р., базовий документ, який ще називають конституцією ПівнічноАтлантичного Альянсу, має низку чітких і прозорих положень. Знайомство з ними навіть пересічної, неупередженої людини може розвіяти будьякі страхи, які накручує російська політична й дипломатична машини. НАТО — не кошмар для інших країн, як про це невтомно лементує Кремль. Про що свідчать, наприклад, такі вимоги до претендентів на членство в НАТО: “Країнапретендент має відповідати базовим принципам Вашингтонського договору. Від країнипретендента вимагається: поперше, вирішувати міжнародні суперечки мирним шляхом; подруге, демонструвати відданість принципам верховенства права і права людини; потретє, вирішувати мирним шляхом міжетнічні конфлікти і зовнішні територіальні суперечки, спірні питання внутрішньої юрисдикції відповідно до принципів ОБСЄ та з метою прагнення до встановлення добросусідських відносин; почетверте, встановлювати належний і демократичний цивільний контроль над своїми Збройними силами; поп’яте, утримуватися від загрози силою чи застосування сили будьяким методом, що не відповідає меті ООН. Сприяти розвитку мирних і дружніх міжнародних відносин шляхом зміцнення своїх вільних інститутів і завдяки зміцненню стабільності і благополуччя, продовжувати надавати цілковиту підтримку та брати участь у раді Євроатлантичного партнерства, програмі “Партнерство заради миру” та розвитку співробітництва з країнамипартнерами, що не є членами НАТО”.

Україна бере участь у натівській програмі “Партнерство заради миру” ще з 1994 р., коли президентом був Кравчук. Москва вже тоді активно розігрувала кримську карту. Були й інші проблеми українськоросійських, українськорумунських відносин (а коли їх не бракувало?). Але Київ стоїчно вів свою політику в міжнародноправових рамках. Україна вкотре доводила світові свої демократичні й відповідальні перед європейською безпекою принципи співжиття. Що ж неприйнятного для нашого войовничого сусіда може бути в позиції України щодо членства в НАТО?

ПівнічноАтлантичний Альянс, як охарактеризував його Марчук, “це своєрідний високоаристократичний клуб багатих, сильних і демократичних держав. Вони створили цей клубальянс, щоб забезпечити безпеку своїх країн таким чином, коли прості люди про неї не думають, але вона надійно гарантує розвиток і соціальноекономічне процвітання їхніх громадян. НАТО — не  демонстрація сили, НАТО —  гарант безпеки”.

Нині всі 28 країнчленів НАТО — різні. Наївно вважати, що всі вони (йдеться про їхні уряди і високопосадовців) готові щиро допомагати з вирішенням українських проблем. Відомі підступнонедружелюбні, провокативні висловлювання експрезидента Чехії Земана, не кажучи про заяви Кісінджера, Горбачова (“Захід має змиритися, що Крим — російський!”) та ін. Українська громадськість усе це враховує, так само як усвідомлює нелегку і не миттєву процедуру приєднання до НАТО, але мусимо розпочати рух до нього уже сьогодні. Тим паче, що ще 12 років тому наш парламент і уряд ухвалили нову стратегію України, яка накреслила шлях до членства в Альянсі. А 11 років тому ВР України ухвалила ще й Закон “Про основи національної безпеки”. Цим законом передбачалася можливість вступу України до НАТО в інтересах забезпечення нашої безпеки. Отже, від 2003 року Україна має і відповідну правову базу, підкріплену воєнною доктриною.

Розвінчуючи пропагандистські випади Москви щодо вступу України до НАТО, доктор юридичних наук Володимир Василенко сказав:

— НАТО не примушує нікого до вступу в свої структури. Не Європа сповідує агресивність щодо демократичних країн, а Росія. НАТО ніколи не був і не є агресивним блоком. Структура Альянсу не пристосована до ведення агресивної війни. Це головне. НАТО не становить загрози і Росії. Жоден член Альянсу не пред’являє територіальних претензій до Росії і не проголошує своєю метою її знищення. Навпаки, він прагне нормальних відносин із РФ.

Але Москва виношує зовсім інші плани щодо Києва. Вона всіляко виступає проти вступу України до НАТО. Розраховуючи, що загнавши Україну в міжнародну ізоляцію, вона тим самим розв’яже собі руки для своєї агресивнореваншистської антиукраїнської політики. Росія вже не один рік, навіть не одне століття веде тотальну війну проти українців і України. Її мета — знищити Україну як державу і як націю. І мета, за російським принципом, виправдовує засоби. А засобами, особливо щодо українців, Москва не гребувала — від заборони нашої мови, нищення культури, інформаційної, економічної, торгової, дипломатичної до відкрито збройної війни. Знищуючи національну ідентичність українців на індивідуальному і національному рівнях, Росія сподівається зберегти себе як могутню, хай і на глиняних ногах, імперію.

Ось чому за геополітичним значенням вступ України до НАТО має для нас не менше значення, ніж відновлення своєї державності і здобуття незалежності  1991 року. Вступ України до НАТО зміцнить безпеку не лише України, а й світову, створить важливі передумови для нормалізації російськоукраїнських відносин. Зрештою, це покладе край реваншистськоекспансіоністській політиці Москви. І якщо Україна, дай Боже, стане членом НАТО, то це поставить остаточний хрест на імперському проекті Росії, який вона прагне утвердити сьогодні на окупованих українських територіях “вогнем і мечем”. Але для цього мусимо протиставити силу і волю всього українського народу, як це продемонстрували українці вікопомного 1991го.

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment