Олег ТРАЧУК — журналіст, викладач Східноукраїнського національного університету. Він народився в Грузії, де залишився після служби в Совєтській армії його батько, родом із Хмельниччини. Мати Олега — вірменка. Після відомих кривавих подій у Грузії родина змушена була тікати. Так опинився на Донбасі, де прожив не один рік. На той час, коли Росія анексувала Крим і розпочала агресію на сході України, він працював редактором муніципальної газети “Жизнь Луганска”. А нині, як і десятки тисяч інших біженців із так званої “ЛНР”, опинився на Київщині. Живе з родиною у своїх друзів. На причини трагедії і реалії сьогодення він має свій погляд і свої оцінки як людини, “яка вдруге втрачає батьківщину”.
— Даремно вважають, що люди на сході України якісь “не такі”. Більшість населення Донбасу й Луганщини хотіла євроінтеграції. Усі, навіть Партія регіонів півтора року переконували, що ми йдемо в Європу. Політики, журналісти об’єктивно розповідали про переваги європейської демократії, торговельноекономічного співробітництва, соціальної захищеності і т. ін. А тут ще Росія вдавалася до безглуздих торгових війн проти України. Залишався тиждень до підписання асоційованого членства, але політики нас зрадили. У Києві почалися протести. Нейтральний луганець, позбавлений об’єктивної інформації з Києва і черпаючи її з інших джерел, завагався в підтримці Майдану. Дров у вогонь підкидала протилежна сторона, яка переконувала: мовляв, чим відрізняються майданівці, які захопили державні установи, Будинок профспілок, били міліцію, від тої ж таки влади? А згодом ще й ініціатива “Свободи” щодо скасування “язикового” закону.
— Не думаю, що це була та крапля, яка переповнила чашу терпіння населення сходу України…
— Для нас, російськомовних українців, не проблема спілкуватися українською. Але навіть мені, українцю по батькові (у нашій родині говорили російською), — це важко дається. Це моя рідна мова, а не Росії. Можливо, я помиляюся, але повірте, що Україна для мене і таких, як я, не в мові, а в душі. Це найважливіше. І коли дехто необдумано захотів змінити усталений порядок, це стало причиною обурення.
— Хочете сказати, що споконвічно агресивна антиукраїнська політика Москви, її озлоблення проти тих, хто не хоче бути під п’ятою “євразійського ведмедя”, не є головною причиною нинішньої російськоукраїнської війни?
— Я не зовсім те хотів сказати. Сьогодні вже ні для кого не секрет, що на мітинги автобусами привозили “гопників” із Росії. Міліція ловила маргіналів на дрібних крадіжках, наркотиках і ставила перед вибором: “Або посадимо, або ось автобус — їдь! Там треба “пошумєть”. Так було спочатку. Потім — уже відомо. Але агресія проти України почалася давно. Тотальну антиукраїнську інформаційну політику Росія вела безперервно і цілеспрямовано з року в рік, із дня в день… Київська влада не протидіяла. Ви знаєте, що третина Луганської області всі роки незалежності взагалі не мала українського телебачення?
— А радіо, преса? Не всі ж були проросійськими й російськомовними…
— Ні, в Луганську було дротове радіомовлення. Але я виїжджаю за місто на дачу (5 км за межею міста) і його вже там немає. Всі передачі приймаю через “тарілку” і тільки російські канали. Це технічний бік питання. Не менш важливе — якість. Українські програми переважно низькоякісні, непереконливі… Зараз кажуть, що буде українське супутникове телебачення на Луганськ і Донбас. Але якщо радіо і телепередачі будуть винятково про героїв Майдану (хоча це також треба!), про Голодомор, якщо акцентуватимуть на минулому — їх ніхто не слухатиме і не дивитиметься.
— Тобто, нашим ЗМІ на минулому зациклюватися не варто?
— Усе має бути дозовано і в розумних межах. Пригадуєте, як раніше, за часів Союзу, працював “Голос Америки”? Його журналісти брали факти, які були відомі й близькі пересічному громадянину, і використовували як основу для ведення своєї пропаганди. Більша половина інформаційних повідомлень була надумана, прикрашена і т. ін., але вона працювала, як молот по ковадлу…
— Яке місце у розв’язуванні війни проти України Москва відвела інформаційному бомбардуванню наших східних і південних регіонів?
— Одне з найважливіших. Інформбомбардування було постійним. І таким же агресивним, цинічним, брехливим… із моменту розпаду Союзу. Спеціально на Луганську область ніхто не працював, хоча цей регіон давно був проросійським. Точніше, він більше схилявся до Москви, ніж до Києва. Київ жив своїм життям і особливої уваги цим регіонам не приділяв. У чому була помилка нашої влади після Помаранчевої революції? Ніхто нічого не зробив, щоб українськість стала модною. Можливо, я кажу дивні речі, але якби це стало модно, престижно, зокрема й щодо державної мови, то багато чого ми не побачили б сьогодні і тут, у Києві, і в нас, на Луганщині, Донбасі…
Чому б не видавати книги про Україну, про її героїв, минуле та майбутнє російською мовою? Привчіть російське населення шанувати і любити Україну, бо там люди фактично без батьківщини. Привчайте поки що зрозумілою для них мовою, насамперед дітей. Але владі і навіть інтелігенції все це було, даруйте, до ліхтаря. У мене син російськомовний, але завдяки нам він — патріот України. До цього треба привчати.
— Але для обивателя “патріотизм” є поняттям, яке він може помацати…
— Так, він справді вірить у те, що можна помацати, ужити, використати. Коли й чому почався певний перелом у стосунках наших людей зі Сходу і Заходу? Коли наші почали їздити до Львова, львів’яни — на Луганщину, Донбас і т. ін. Коли зав’язалася дружба містпобратимів, почалися культурномистецькі обміни, творчі зустрічі… Наша молодь почала їздити до Львова на відпочинок, “кави попити”, а студентильвів’яни — на якісь заходи в нашому університеті. Але все це швидше епізоди, аніж система.
— Кажуть, що любов загалом, і до своєї батьківщини зокрема — це талант, який не всім даний…
— Своїм друзям, жартуючи, я казав, що мене не збуджують жінки в сарафанах і кокошниках, я не плачу над берізками. А коли мені кепсько, горілка мою душу точно не рятує. Так я зрозумів, що в мене не російська душа. А ось росіян це рятує… Хоча мова моя рідна — російська. Саакашвілі зауважив, що в цьому не слабкість українців, а їхня сила. Велика частина російськомовних теж патріоти України і вони можуть протистояти і протистоять путінській Росії.
— Які Ваші прогнози щодо закінчення цієї братовбивчої, спровокованої Москвою війни?
— Нетривкі добросусідські відносини між двома народами на багато років уперед уже зруйновані. На окупованій території нині панує озлоблення і несприйняття Києва. Зараз уже пізно щось виправити. Але якщо нічого не вживати, то ми взагалі нічого не зможемо зробити. Стільки дров наламали за “допомогою” нашого “брата”. Можна відвоювати втрачену територію, закрити на замок кордон, звести високу стіну. Але на Донбасі проблему так не вирішити. Сьогодні вже навіть Путін хоче, щоб Україна взяла на себе цей тягар.
Ми програємо ще й тому, що багато хто тут, у Києві, не розуміє, що насправді відбувається в країні. На превеликий жаль. Немає усвідомлення всієї глибини народної трагедії. Я їхав сюди в маршрутці і слухав по радіо оголошення: “Вечірка! Новорічноріздвяна! Запрошує нічний клуб!”. Я розумію, що не треба посипати голову попелом, але в нашій ситуації ці веселощі — блюзнірство.
Пасажири між собою: “Подорожчає метро, піднімуть ціни — буде третій Майдан!”. Який Майдан, люди добрі!? Невже так важко зрозуміти, що це на руку агресору, який уже й так приніс нам тисячі смертей і покалічених, захопив частину території України? “Ми стояли на Майдані!” — кричать. Ну і що? У нас війна, триває реальна війна, а ви за гречку і квартплату. Зрозумійте: там “гради”, ракети, міни, люди гинуть, а ви лаєте президента (так, він не святий!), який намагається щось зробити.
Клепки бракує не лише пересічному громадянину. До прикладу, коли нардепсвободівець Мірошниченко приходив у НТКУ і брав за барки його керівника — це повний ідіотизм, хоча для того були підстави. Але коли Громадське телебачення повністю транслює пресконференцію Путіна, то це вже не просто ідіотизм. Бо ця інформація не лише для свідомих, а й для тих, хто вагається чи не розуміється на тонкощах путінської пропаганди, яка чорне робить білим. Уже не кажучи про таких, як учителька мого сина в Броварах. Вона переконує дітей: “Путін маладєц, он защіщаєт своїх граждан і много дєлаєт для ніх харошего”!?
Тут не треба й міністерства пропаганди. Кому ж, як не журналістам, розуміти: у країні війна. Все! Це мусять розуміти всі, і всі мусять бути в одному строю. Не подобається, мариш “вєлікой і нєдєлімой” — чемодан, вокзал!..
Маю моральне право так говорити. Я людина, яка двічі пережила втрату батьківщини, втратив житло, роботу, друзів. Тепер і в сина залишилося багато друзів по той бік. Але порядок навести в країні можна. І починати треба з вливання у мізки обивателя інформації — грамотно, продумано, оперативно, виважено. А не так, як зараз робить переважна більшість наших ЗМІ.
Спілкувався
Микола ЦИМБАЛЮК
