Духовні скарби, не до кінця розгублені нащадками…

Мирослав ЛАЗАРУК

 

Одвічне житейське правило: перш ніж створити власні духовні цінності, треба не розгубити і зберегти вже відкриті й знайдені попередніми поколіннями. Нам, нащадкам, не так уже й багато треба: просто не губити й не забувати. У переддень відзначення 100річчя від дня народження великого українського живописця Петра Яковенка про це думаю частенько і не можу сам собі відповісти: як ми, українці, дожилися до такої проблеми. За якихось вісім років по смерті Петра Максимовича не спроможні відкрити гідну його імені експозицію в найпрестижніших залах України. Отут спогадується й геніальне слово Ольги Кобилянської: “Золотої нитки не згубіть…”

Ходиш знайомими вулицями, де не раз доводилося ступати разом з художником Петром Яковенком, вдивлятися у добре відомі будівлі й очам не віриш: тут час немов зупинився. Як стояв його будинок зі скромною квартирою по вулиці В. Сімовича, 10, облущений, обтертий до червоної цегли, так і стоїть. Мала  бути й меморіальна дошка та й вулиця, названа на честь Яковенка. А немає! Хоча все інше є: і Чернівецька міська рада, і Національна спілка художників України, й гаряча національна інтелігенція, яка при житті таки пам’ятала про Петра Максимовича.

Проте його фізичне життя, хоча тривало майже 92 роки, минуло. І хоч як сумно звучить повість про його життєві митарства, але пишу лише для того, аби примусити всіх нас знову згадати і ніколи не забувати про прекрасного живописця. Коли відзначали тільки сорок днів після його смерті, відкриваючи першу посмертну експозицію в Чернівецькому меморіальному музеї Володимира Івасюка. Тоді ж писав: “Петро Яковенко, великий український художник, якого ми тільки два місяці тому провели в останню дорогу, полишив за собою величезну багатющу спадщину. Нам ще треба дуже багато зробити для популяризації його безсмертної творчості, особливо подбати про збереження цієї безцінної колекції, якою володіє його родина. Нарешті, вагоме слово тут повинна сказати і наша влада, яка, як і попередня, демонструє байдужість до митців, до їхньої творчої спадщини”.

Ми нині переживаємо найтяжчі за всю історію України часи — підтримувані з усіх боків ворожою Росією: анексію Криму, вулканічне виверження терористів, сепаратистів, просто злочинних елементів на мирних людей, на добро Сходу (ніби не українці все це гуртом наживали протягом десятиліть!) І це ще не кінець! Бо під Східним кордоном постійно купчаться російські війська, будьякої миті готові перетнути його для віроломного вторгнення.

Нині ми повинні геть іншими очима поглянути на творчість Петра Яковенка. Найбезглуздіша Перша світова війна, сторіччя якої відзначаємо саме зараз, сколихнула світ. Другу світову майбутньому живописцеві довелося пронести на власних плечах із першого і до останнього дня війни. Розпочавши її під Вінницею, де закінчив піхотне училище, і завершуючи під Кенігсбергом, де брав участь у штурмі цієї фортеці. Віддавши у військкоматі військові документи і зброю, майор Яковенко вирішив докорінно змінити своє життя. Як сам колись підкреслював: “З мене нарешті вистачило отих кривавих боєнь із першого і до останнього дня війни. Надивився і на солдатські смерті, і все, з чим вони були пов’язані, й поставив крапку”. Вирішив стати художником… у тридцять три роки. Написав листа в Україну й попросив сестру надіслати йому “Кобзар” Тараса Шевченка і “Біблію”. Він не просто вирішив, а став у ще один нерівний бій із комуністичною системою. Боровся довго й наполегливо. І переміг! Став відомим на весь світ живописцем, повернувся в Україну, дарма що не на рідну Черкащину, а на Буковину, в Карпати, які всією душею полюбив, коли двічі на рік із прибалтійської Юрмали приїжджав сюди на етюди.

Мені не хочеться зараз переповідати зміст моєї книгиальбому “Через терни до любови…” Сповідь перед художником, (романесе), що 2010 року побачила світ у видавництві “Букрек”. На ній зазначалося, що “книга видана за сприяння Чернівецької обласної адміністрації та Чернівецької обласної ради” накладом тисяча примірників. Пригадую, зі скрипом виділили 16 тисяч гривень. Зрозуміло, за такі гроші видавництво заледве надрукувало якихось 300 примірників, від яких нині не залишилося жодного у продажу. З чим відзначати ювілей? На це запитання ніхто не може дати відповіді. Бо щоби видати бодай ще 200 примірників, то потрібна майже така ж сума, як і на попередні 300. Ось де пригодилися б справжні інтелігенти, колекціонери, просто шанувальники творчості Яковенка, ввід котрих не було порятунку при житті живописця, зрештою, влада, яка поскупилася на її видання, в якому зазначалося про її активне сприяння. У мене давно склалося враження, що в тих виданнях, де фігурувала влада, обов’язково на тебе підстерігали якісь махінації, котрі засвоювали й окремі видавці…

З Яковенком і його творчістю сталося ще гірше. Бо 2006 року, після його смерті, 26 лютого, через три місяці помирає донька Людмила, а ще через стільки ж часу і дружина. Залишається неповнолітня онука Олена. Опікуни з міської ради призначили доглядати за нею хресну маму. Та спільної мови не знайшли. З гучним скандалом за участю міліції і прокуратури призначили іншого опікуна — вчительку школи, де навчалася О. Виноградова. Склалося враження, що їй хтось розтлумачив, що вона і є спадкоємницею безсмертних творінь дідуся, де залишалося понад 500 завершених полотен і зо два десятки так і не закінчених робіт (робили підрахунки ще за життя художника, фотографуючи їх для музею та автора). Хоча в Петра Максимовича є й син Роман Яковенко, художник, котрий мешкає в Латвії. До речі, саме його стараннями і коштами було кілька років тому було встановлено пам’ятники в Чернівцях на новому кладовищі — на Алеї слави батькові, заслуженому діячеві мистецтв України Петрові Яковенкові та його дружині, доньці та сестрі Людмилі та її чоловікові — на цьому ж цвинтарі. На жаль, ні обласна влада, ні обласне управління культури так і не розібралися зі спадщиною художника. І вона тим часом опинилася в руках онуки. Бо коли не так давно зайшла мова про організацію ювілейної виставки в Чернівецькому художньому музеї, то вона кільком знаним художникам пообіцяла надати роботи під серйозні письмові гарантії, але згодом передумала й надіслала одному з них обурливу есемеску. Так постала проблема, як залучити до експозиції роботи, що перебувають на зберіганні у спадкоємниці. Музей нібито вихід знайшов, вирішив залучити приватних колекціонерів. Зрештою, і в його колекції зберігається зо три десятки прекрасних картин, котрі залучали, коли організовували виставку до 90річчя художника та інших експозицій.

Можливо, зараз, оцінюючи творчість великого живописця уже з позицій вічності, доречно нагадати, що життя не раз влаштовувало подібні іспити. Видатні діячі сучасності, такі, як академік Іван Дзюба чи видатний мистецтвознавець, художник Олександр Федорук, меценат Володимир БіляєвБеланжер завжди відзначали непохитність пошуків митця. До речі, вони часто зустрічалися і у Києві, і в Чернівцях, куди неодноразово приїжджали на запрошення Майстра. Кожен старався не тільки словом підтримати, а й конкретною справою важкі будні Петра Максимовича. На жаль, не увінчалося успіхом висунення його на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка, хоча мені запам’яталася прекрасна зустріч у Шевченківському комітеті, організована Іваном Михайловичем, так само і в Олександра Касьяновича. Кожен старався насамперед придбати його роботи, допомогти у придбанні фарб, полотна, тощо. Багато допомагав і українець за походженням, який тривалий час мешкав у США й Японії, Володимир БіляєвБеланжер, підготувавши і видавши у столиці найкращий альбомкаталог до 90річчя Петра Яковенка в Чернівцях, організувавши експозицію його творів в Америці. Всі вони, як і більшість мистецтвознавців, сходилися в одному, обраний живописцем гостинець так густо засіяний терновинням, бо мистець не пішов знаними шляхами, а відкривав власне розуміння і значення мистецтва. Він сміливо відмовився від “мертвої природи”, себто традиційного натюрморту, змушував світ квітів, трав, усієї живої природи танцювати, як сам підкреслював, творячи у такий спосіб нову форму співіснування. Пройшовши складну школу прибалтійського живопису, він виробив за національними ознаками український підхід, себто форму і зміст, чого неможливо ні з ким сплутати. Узяти хоча б знаменитий “Натюрморт з куманцем і вишнями”, роботу, котру побачив світ, де все настільки традиційне й водночас українське, що дух перехоплює. І рушник тут не випадковий. Бо писав митець роботу під знамениту в усі часи пісню про рушник, у виконанні Дмитра Гнатюка. Або ж мої улюблені “Чорнобривці”, котрі так зворушують, що слова лишаються просто словами і їх інколи не варто й вимовляти. Художник умів залучити ще й музику, пісню, знайомий мотив, котрі спільно творили те, що називається високою творчістю. Чи взяти Яковенкову портретистику, карпатські чи краєвиди рідного села Синиця на Черкащині. Скільки увіковіченої глибини в портреті “Воїна другої світової”, скільки філософії і мудрості, ніби писав сам себе, а заразом і тисяч таких не прилаштованих до життя вояків усіх відомих і невідомих воєн, які однієї миті стали нікому не потрібними…

Я навіть достеменно відаю, де перебував би Яковенко у наші дні, коли у столиці і багатьох інших селах і містах України спалахнув Євромайдан, що засвідчив Революцію гідности і продемонстрував категоричність вибору українства на європейський вибір. Йому ж уже доводилося захищати Європу від варварів. Дарма, що змінюються їх назви, та орда залишається ордою, а окупанти — окупантами! Це ж підтверджують і жахливі повідомлення зі Сходу, де триває неоголошена війна російського керівництва з українським народом. Він був би там, де й перебував за лічені місяці до власної кончини, на помаранчевих барикадах, біля пам’ятника нашому Генієві Тарасові Шевченку, де вистоював з усіма права українців на свободу вибору.

Коли ходив нашим чернівецьким майданом, то весь час очікував, що осьось зустріну Петра Максимовича, він ніяково усміхнеться і промовить як той, хто фашизм бачив на відстані прицілу рушниці чи автомата: “Нічооого! Але ми ще повоюємо, дорогенький, і обов’язково переможемо!” Ми переможемо: стверджує кожен свідомий українець і той, хто йому співчуває. Бо правда завше повинна перемагати! Бо саме її увіковічив великий художник. Правда здатна змінювати світ, робити його хоч на мізинець кращим. І хоч би як хто виступав проти неї, тут зброя, вигадана людиною, безсила. Бо ще існує і дух, і воля до перемоги, яких українцям ніколи не позичати, що й заклав в основи своєї непроминущої творчості великий мистець незабутній Петро Яковенко.

 

 

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment