Знаки тоталітарного мотлоху

Євген БУКЕТ

 

Приводом згадати цю публікацію стала заява віцепрем’єр міністра — міністра культури України В’ячеслава Кириленка про підтримку на офіційному рівні демонтажу пам’ятників радянським діячам.

Наприкінці минулого року Український інститут національної пам’яті проаналізував процес знесення “ленінів” в Україні та країнах колишнього СРСР. Власне, радянський “ленінопад” почався саме в Україні з демонтажу “вождя світового пролетаріату” в Червонограді на Львівщині 1 серпня 1990 року. Відтоді нашою державою успішно котиться вже четверта хвиля очищення від радянських скульптурних символів.

Почалася вона, нагадаю, 8 грудня 2013 року, коли під час Євромайдану не встояв Ленін у столиці. А з особливим натхненням люди почали руйнувати пам’ятники ідола Радянського Союзу після повідомлень про смерті активістів Майдану в Києві. Діючи в такий спосіб, громадяни позбавляють свої населені пункти від символу тоталітаризму і відкривають шлях до оновленої України.

Як і в минулі роки, “ленінопаду” не вистачає вольового рішення влади про підтримку цього руху. Переконаний, тоді радянських символів по всій країні можна було б позбутися за кілька днів. Але цього насправді замало. Нещодавно провалилася чергова спроба знесення ідола в Слов’янську. “Тягач, що мав зачепити пам’ятник, не приїхав…”, — резюмував у своєму Фейсбуці Олександр Бригинець. Невже війна досі нічого нас не навчила? Чи причина в інертності?

Поглянувши у свій паспорт, ледь не кожен мешканець нашої країни побачить, наскільки міцно тоталітарне минуле вплетене в нашу дійсність. Назва вулиці, району, населеного пункту. Чомусь на перейменування вулиць і населених пунктів, які названі іменами все тих же радянських діячів, в Україні накладене категоричне табу. Навіть два обласні центри Дніпропетровськ і Кіровоград, що були названі відповідно на честь Григорія Петровського, який від імені УСРР підписав договір про утворення СРСР, та Сергія Кірова, який в Україні взагалі ніколи не був, перейменовувати ніхто не збирається. Я вже мовчу про райцентри та дрібніші населені пункти. Варто згадати, приміром, скільки років безуспішно місцева громада намагається повернути місту Цюрупинську (перейменоване 1928 року на честь радянського діяча Олександра Цюрупи) історичну назву Олешки. Назви вулиць — взагалі катастрофа…

Під тиском громадськості крига торік хоч трохи скресла в Києві, проте кожнісіньке село, приміром, на Київщині, рясніє тоталітарними назвами…

Вважаю, що зупинятися на пам’ятниках Міністерству культури не варто. Слід проявити законодавчу ініціативу і запропонувати Верховній Раді ухвалити правовий акт про масове перейменування “тоталітарних” вулиць, провулків, площ, сіл, міст…

Але чи зважиться на подібні дії В’ячеслав Кириленко? Чи будуть практичні дії хоча б після нещодавніх заяв? Чи справа далі декларацій знову нікуди не просунеться?

Уже давно пора починати шанувати героїв, які виборювали українську незалежність. А місце мотлоху — на смітнику!

 

 

 

 

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment